1914, 1 серпня – розпочалася Перша світова війна. У ній взяли участь 34 країни із сукупною кількістю населення 1 млрд. осіб (67% всього населення Землі).

Причинами війни вважають нерівномірний розвиток країн Європи і загострення протиріч між ними. А приводом стало вбивство 28 червня 1914-го сербом Гаврилом Принципом спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда та його дружини. 28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, наступного дня Росія розпочала мобілізацію. Але саме оголошення Німеччиною війни Російській імперії перетворило конфлікт на глобальне протистояння.

Сили Антанти (Франція, Велика Британія, Росія, пізніше США) протистояли країнам Четверного союзу (Австро-Угорщина, Німеччина, Болгарія, Османська імперія). Українці, етнічні землі яких входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій, змушені були воювати по обидва боки фронту (3,5 мільйона у складі російської армії, 250 тисяч у складі австро-угорської), часто один проти одного.

Війна тривала до 11 листопада 1918-го й забрала життя близько 10-ти мільйонів солдат (українців  – близько 500 тисяч). Стільки ж було поранено. Всього мобілізовано до армій своїх країн близько 74 мільйони чоловік (з України – 4 мільйона, у селах під мобілізацію потрапила половина працездатного населення). Довжина фронтів складала 3-4 тисячі кілометрів. А військові дії велися як в Європі (Західний і Східний фронти), так і на Середньому Сході, в Африці, на морі.

1911, 1 серпня – у селі Нове Село Любачівського повіту (нині це територія Польщі)  народився Омелян Грабець - «Батько», член ОУН, полковник УПА.

Омелян Грабець (1911 - 1944). Фото з архіву ЦДВР

Вчився у Празькому політехнічному інституті. У Празі в міжвоєнний період жило чимало представників української політичної та мистецької еліти: Євген Маланюк, Олег Ольжич, Михайло Сорока, Микола Сціборський, Олена Теліга.

Приїжджаючи додому на канікули, Омелян співпрацював із «Просвітою», був діячем Пласту, керував театральним гуртком у Новому Селі. 1933-го організував насипання символічної могили на честь Українських Січових стрільців.

Після вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького почалися переслідування польською владою членів ОУН. Омелян Грабець потрапляє до концентраційного табору Береза-Картузька. Відбув там до січня 1936-го. Під час укладання асфальтової дороги в таборі каток розтрощив йому руку. Ще в холодних бараках розвинувся ревматизм. Відтак, його було звільнено за станом здоров'я.

Підлікувавшись, він переїхав до Львова, де за дорученням і сприянням ОУН став директором невеличкої ткацької фабрики. Паралельно Омелян став головою Українського студентського спортивного товариства. Підтримував проголошення Карпатської України, за що 1939-го знову заарештували під час Студентського конгресу.

Звільнився після початку Другої світової війни у вересні, коли Польща була захоплена нацистами.

У Львові організував охорону собору св. Юра за участі підпільників ОУН, а після приходу радянської влади переселився з сім’єю у містечко Чесанів (нині – Польща). Тут Омелян керував секцію молоді в місцевому відділенні Українського допомогового комітету. Відповідав за переміщення через німецько-радянський кордон кур'єрів та озброєних груп націоналістів.

Створював «Курені молоді», де навчали молодь користуватися зброєю,  фізично і морально готувати її до підпільної діяльності. «Куренівці» збирали зброю, залишену вояками Червоної армії, яка пізніше пішла на озброєння УПА.

1941-го Омелян Грабець став членом Головного Військового штабу ОУН та Командиром Головного Військового осередка.  Брав участь в організації «похідних груп ОУН», був обласним провідником ОУН Рівненщини та Кам'янець-Подільщини.

Влітку 1943-го Грабцю присвоєно звання полковника та доручено очолити УПА-Південь.

Влітку 1943-го під його керівництвом відбулося звільнення в’знів Літинської тюрми. Більшість в’язнів якої були євреї, частина з них увійшли до УПА-Південь.

Серед бойових операцій Грабця – Батька: звільнення полонених із концтабору в Калинівському районі, кілька успішних засідок на німців під Вінницею, наліт на зброярню у самій Вінниці, а також – рейд до Молдови, а потім на захід України.

10 червня 1944 року біля села Микулинці Літинського району відбувся бій з батальйонами НКВД, під час якого Омелян Грабець загинув. Місце його поховання донині невідоме.

1923, 1 серпня - оприлюднено декрет Раднаркому УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння розвиткові української мови», який ознаменував початок політики «коренізації». В Україні отримала назву «українізації».

Ця політика мала на меті два головних завдання. По-перше, більшовики намагалися  залучити на свій бік українську інтелігенцію. По-друге, щоб проводити свою агітацію і пропаганду і отримувати результат, потрібно було говорити з народними масами їхньою мовою. 

Політика українізації була не стільки «винаходом» більшовиків, скільки вимушеною поступкою суспільним процесам, покликаним до життя Українською революцією 1917-21 років.

Іще Центральна Рада у 1917 р. головним принципом і програмою своєї діяльності визначала «українізацію всього життя на Україні», маючи на меті національний, державотворчий, політичний, соціально-економічний і духовний розвиток українського народу. 

Ця політика популяризації всього українського, якій більшовики не могли нічого протиставити, сприяла утворенню творчих студій та літературних гуртків.

Попри проголошений курс партії, політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б) та КП(б)У. Спочатку керівництво КП(б)У саботувало її впровадження. По-справжньому «українізація» розпочалася лише у 1925 р., коли під тиском української частини КП(б)У "перші особи" партії були усунуті з посад.

За короткий час, особливо – стараннями наркома освіти Миколи Скрипника, який всіляко сприяв поширенню української мови в школах та поширенню освіти, кількість неписьменних українців зменшилася із 47% на 1926 р. до 8% у 1934 р.

Наприкінці 20-х років в інститутах України навчалось майже 40 тис. студентів, з них українці становили 53%, росіяни – 20%, євреї – 22%. В кульмінаційному для українізації 1929 р. 97% українських дітей навчалися рідною мовою, понад 80% загальноосвітніх шкіл i 30% вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою.

Вживання української мови серед робітників, наприклад, у металургії, зросло в середньому з 18% у 1927 р. до 42% у 1930 р. На українізацію робітників і міського населення впливав і приплив сільського населення у зв'язку з індустріалізацією й колективізацією. Ця ж програма українізації охопила Кубань та Ставропілля. На Кубані відкривалися українські школи, видавалися українські газети, працювало ук­раїнське радіомовлення.

Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923-27 рр. зросла з 35 до 54%.

Українізація сприяла і піднесенню національної самосвідомості українців, що суперечило планам більшовиків. Тому, починаючи з 30-х років процес українізації поступово згортається, натомість починається «закручування гайок» та репресії. Усі літературні групи та гуртки ліквідовуються, а літераторів заганяють в єдину Спілку письменників України. У 1934-37 рр. організовується кілька публічних процесів над українською інтелігенцією, наслідком чого найяскравіших представників літературного руху було розстріляно або відправлено в сталінські табори. На знак протесту Микола Скрипник та Микола Хвильовий накладають на себе руки. На селі національне піднесення жорстоко придушується організованим штучним Голодомором.

1953, 1 серпня - у Воркуті в концтаборах ГУЛАГу відбулося криваве придушення повстання політичних в’язнів, організаторами якого були члени Організації українських націоналістів та Української повстанської армії.

Воркутинське повстання тривало з 19 липня до 1 серпня 1953 р. в таборі № 6 особливого режиму утримання під назвою Речлаг (українською – Річний табір). Він складався з 17 зон, де перебувало 38 589 ув’язнених. Серед них 10 495 українських націоналістів. Як в’язні, засуджені за політичними мотивами, вони не отримали амністії після смерті Сталіна.

Повстання виникало поступово, із низки страйків, що майже кожного дня спалахували у різних табірних відділеннях. У зонах Речлагу  існували підпільні гуртки, організовані за національним або земляцьким принципом. Учасники страйку зорганізували свої штаби, завданням яких було стежити за діями агентури, оперативного складу і адміністрації табору, не виходячи на роботу. В бараку № 42 розміщувався «штаб бандерівців». Серед українців найактивнішими учасниками повстання були Юрій Левандо, Федір Волков, Едвард Буц, члени ОУН і УПА Сергій Колесников, Василь Григорчук, Йосип Ріпецький, Василь Заяць, Петро Собчишин, Володимир Малюшенко. 

Довідка про операцію придушення. Джерело: Держархів РФ. Ф. Р–9413, оп. 1, д. 160.

Страйк переріс у повстання. 29 липня не вийшло на роботу близько 12 тисяч в’язнів. Керував повстанням конспіративний центр, до складу якого входили переважно українські та прибалтійські націоналісти. У кожній зоні був свій керівник повсталих. 29 липня відбулися переговори повсталих в’язнів із комісією із МВС СРСР на чолі із заступником міністра МВС СРСР генералом армії  Масленниковим, однак безрезультатні. У відповідь влада розробила план придушення повстання у бунтівних зонах.

31 липня 1953 р. у зону № 2 ввели посилену охорону зі зброєю. Вона оточила беззахисних повстанців і змусила групами по 100 осіб вийти за зону. 1 серпня почалася операція з ліквідації повстання у найстійкішому – 10 табірному відділенні. Генеральний прокурор СРСР Руденко, приїхавши у табір, щоб ознайомитися із подіями на місці, перед строєм ув’язнених шахти № 29 особисто застрелив одного із організаторів – поляка Ігнатовича, після чого охорона почала стріляти по людях. В’язні розпочали рішучий опір. Спочатку вони організували за 50 м від вхідних воріт суцільний заслон із 350-400 чоловік. Влада у зону ввела 50 наглядачів. Між ними і повсталими в’язнями виникла збройна сутичка, в ході якої ув’язнені намагалися пробитися за зону. Однак біля прохідних воріт стояв офіцерський склад й озброєна охорона, які також вступили у бій з повстанцями.

Перша сторінка плану ліквідації повстання. Джерело: Держархів РФ. Ф. Р–9413, оп. 1, д. 160.

У сутичках загинули 53 політв’язні (з них 30 українців, які були членами ОУН і УПА), і 138 осіб дістали поранення. Після закінчення операції у 10 табірному відділенні 11 осіб було заарештовано, 40 – засуджено на ув’язнення у каторжному режимі, 206 – вивезено в ОЛП-43 на загальний режим. Загалом, у ході цих двох операцій ізолювали як активних учасників повстання 1 122 в’язнів, з них 15 заарештували одразу й 14 дещо пізніше, 250 осіб оформили для подальшого перебування в тюрмах особливого режиму терміном на один рік.

Підготували Леся Бондарук, Сергій Горобець, Наталка Позняк-Хоменко.