Присвятила життя боротьбі за свободу народу. Більше дев’яти років пробула в підпіллі. Життя в криївках та сутички з ворогом, втрата рідних і близьких, арешти і тортури не притупили її чуйності. Вона була одним із останніх борців і свідків збройної боротьби за незалежність. Вирвавшись із радянської в’язниці в емоційних мемуарах «Тисяча доріг» “Марічка” розповіла світові про звитягу і життя у підпіллі, про ціну, яку за волю України сплатила сама і тисячі її побратимів.

• 1940-ві – Марія Савчин – провідниця підпільного юнацтва ОУН у Львові, надрайонова керівниця українського Червоного Хреста та зв'язкова референтури служби безпеки крайового проводу ОУН.
• 1947 – її затримують польські чекісти у Кракові. Під час цього затримання Марія втрачає кількамісячного сина Зенона.
• 1953 – наступний арешт разом із чоловіком, полковником УПА Василем Галасою. Подружжя утримували в київській в’язниці та запропонували піти на співпрацю із МҐБ: відрядити кур’єра до США для встановлення контакту із Українською головною визвольною радою. Галаса погодився лише на кандидатуру дружини, якій беззастережно довіряв. Заручниками в Україні залишалися їхні родичі, син та він сам.
• 1954 – “Марічка” від’їжджає до США. Перед від’їздом їй дали змогу побачити з вікна автомобіля 6-річного сина Петра. За домовленістю із чоловіком Марія Савчин розкриває перед УГВР наміри радянських спецслужб й більше не повертається до СРСР.

«Було одне задумане діло, яке тримало мене при житті. Цей задум я виношувала в серці крізь увесь маршрут, він вів мене на Захід провідною зорею. Я почувала, що доля недаремне привела мене, останнього живого свідка, у вільний світ. Вона наклала на мене великий обов'язок – зберегти пам'ять про нашу визвольну боротьбу, особливо її кінцевий період».

Марія Савчин

Художник-графік, який замість всесвітнього визнання обрав шлях митця-повстанця. Підтримав боротьбу Української повстанської армії з радянською владою своїм талантом і життям. Його графіка стала ефективною зброєю в руках підпілля. Дереворити, створені Нілом Хасевичем у криївках й віддруковані у підпільних типографіях, творили графічний стиль УПА. Копії гравюр розповсюджувалися серед іноземних посольств та делегатів сесії Асамблеї ООН.

1930 – Ніл Хасевич стає студентом Варшавської академії мистецтв.

1931 – 1942 – його роботи експонуються на 35-ти міжнародних виставках у Варшаві, Празі, Берліні, Чикаго, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі.

1942 – Хасевич вступає до УПА (псевдо «Бей», «Зот», «Старий») та створює підпільну мистецьку школу для повстанців.

1942 – 1952 – у підпіллі створює дереворити, листівки, плакати. Бере участь у виданні підпільних часописів. Малює серію портретів бійців і командирів УПА. Виготовляє печатки для головного командування та випускає повстанські гроші (бофони).

1952 – вже після загибелі Ніла Хасевича у криївці на Рівненщині, у Філадельфії вийшов альбом його робіт «Графіка в бункрах УПА».

«Поки буде залишатися бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися з ними зброєю, але я б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся у той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива».

Ніл Хасевич

Читайте також: Ніл Хасевич. Людина, яка створила візуальний образ УПА

Патріарх політв’язнів – так його називали в радянських концтаборах. Із 60-ти років життя 34 він провів в неволі. Хоча після навчання у Празькій політехніці міг зробити кар’єру архітектора в Європі. Спершу його поневолила польська влада за те, що привозив до Західної України літературу, яка пропагувала незалежну Українську Державу. А радянська заслала до ГУЛАГу. У найважчих умовах табірної системи Михайло знаходив для інших добре слово, ділився хлібом, підпільно організовував літературні вечори й релігійні свята, готував повстання. Помер в ув’язненні. Та в різних куточках світу його пам’ятають як людину волі, що перемогла тоталітарну систему.

• 1937 – польська влада засуджує Михайла Сороку на 5 років за підозрою в причетності до ОУН. Ув’язнення відбував у Березі Картузькій, Ґродно, Станиславові.
• 1940 – засуджений радянською владою за причетність до ОУН до 8-ми років у таборах ГУЛАГу. 1 вересня того ж року дружина Михайла Катерина Зарицька народила сина Богдана у львівській тюрмі.
• 1948 – у Воркуті створює підпільну організацію «ОУН-Північ», що боролася за права політичних в'язнів. За це в 1952 році засуджений до смертної кари. Згодом її замінили на 25 років неволі.
• 1954 – Михайло Сорока долучається до організації Кенгірського повстання політв’язнів у Казахстані.
• 1971 — смерть в ув'язненні.

“Якби світське суспільство наділяло своїх лицарів духу титулом святих, як це робить Церква, то серед жертв червоного людоловства першим, гідним цього звання я б назвав Михайла Сороку”.

Святослав Караванський

Читайте також:

Михайло Сорока у Воркуті створив "ОУН-Північ"

Німець за походженням, американець за паспортом, всесвітньовідомий український славіст Юрій Шевельов все своє життя відстоював право української мови на незалежність від «великоросійської». Професор Гарвардського і Колумбійського університетів, автор близько 900 праць, які видавалися українською, німецькою та англійською мовами, він вивів українську мову в коло світових наукових інтересів. Перебуваючи в еміграції, ніколи не поривав зв’язку з Україною і брав активну участь у житті української діаспори. Шевельов був президентом Української Вільної Академії Наук в Нью-Йорку, одним із фундаторів Мистецького Українського Руху, товариства “Друзі Харкова” та об’єднання українських письменників “Слово”; редактором журналів “Арка” та “Сучасність”.

• 1908 – Юрій Шевельов народився у Харкові в родині етнічних німців. Його батько був монархістом і генерал-майором армії Російської імперії.
• 1939 - 1940-ві –  захищає кандидатську дисертацію. Під час окупації України гітлерівськими військами займався наукою.
• 1952 – після тривалого періоду в еміграції у Західній Європі виїжджає до Сполучених Штатів. Стає найвідомішим славістом на Заході. Викладає в Гарвардському і Колумбійському університетах.
• 1979 – у Гейдельберзі виходить фундаментальна праця Юрія Шевельова «Історична фонологія української мови», в якій він спростовує існування східнослов’янської «братньої колиски трьох мов: російської, білоруської й української».
• 2002 – помер у 94-річному віці у Нью-Йорку.

«Шлях до майбутнього лежить через уміння мислити й розуміти, не через начотництво, сліпу віру і завжди обмежений фанатизм».

Юрій Шевельов

Читайте також:

Оксана Забужко: Юрій Шевельов є амбасадором культури "Розстріляного Відродження"

Вулиці та будинки Харкова «розповідають» про український період Юрія Шевельова

Український конструктор космічних кораблів у 31-річному віці  заарештований НКВД за звинуваченням у шкідництві. Пройшов випробування сталінського ГУЛАГу. Табірне пекло не вбило у ньому прагнення до реалізації мрії життя — зробити космос досяжним. Режим не зламав його свободу думки. Корольов керував колективами, що зробили вирішальний внесок у підкорення космосу.

• 1924 – вступає до Київського політехнічного інституту.
• 1938–1945 – ув’язнений в таборах і «шарашках» ГУЛАГу.
• 1946 – стає головним конструктором балістичних ракет.
• 21 серпня 1957 – запуск першої у світі міжконтинентальної балістичної ракети.
• 4 жовтня 1957 – запуск першого в історії штучного супутника Землі.
• 12 квітня 1961 — Корольов керує першим польотом людини в космос.

«Те, що здавалося нездійсненним протягом століть, що ще вчора було лише сміливою мрією, сьогодні стає реальним завданням, а завтра — звершенням. Немає перешкод людській думці!»

Сергій Корольов

Катерина Білокур (1900 – 1961)

Сільська дівчина з Полтавщини. Самотужки опанувала буквар — до школи батьки не пустили. Попри категоричну батьківську заборону малювати, нерозуміння з боку односельчан та матеріальні труднощі, стала визнаною художницею. «Велика любов до святого малювання» та відчуття внутрішньої свободи допомогли їй створити на полотні світ неймовірної краси, чи радше відтворити довколишній, як вона його бачила.

•  
• 1924 – невдала спроба вступити до Миргородського художньо-керамічного технікуму.
• 1928 – невдала спроба вступити до Київського театрального технікуму.
• 1940 – почула пісню у виконанні Оксани Петрусенко «Чи я в лузі не калина була», під враженням намалювала калину і надіслала малюнок співачці. Петрусенко так сподобався малюнок, що попросила Павла Тичину розшукати художницю. У тому ж році роботи Білокур експонуються на обласній виставці у Полтаві, згодом – на республіканській у Києві.
• 1954 – три картини Білокур: «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі.
• 1956 – за 5 років до смерті Катерина Білокур одержує звання “Народний художник України”.

«Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ».

Пабло Пікассо

Її називали совістю українського шістдесятництва. Народилася у зросійщеній родині в Ялті, до 14 років жила у Ленінграді. Та обрала для себе Україну. У монументальному мистецтві Алла Горська втілювала традиції знищеної школи бойчукістів. Створювала вітражі, мозаїки, писала картини, була художником костюмів у театрі Леся Танюка. Горська відкрито говорила про злочини сталінізму, викривала незаконні арешти дисидентів. Листувалася з в’язнями концтаборів, допомагала їхнім родинам та розповсюджувала самвидав.  Відмовилася співпрацювати з КГБ. Ціною за вибір і позицію стало її життя.

1962 – Алла Горська та однодумці засновують Клуб творчої молоді у Києві. Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком виявляють місця поховання розстріляних НКВД на Лук’янівському цвинтарі та у Биківні й роблять заяву до міської ради.

1964 – її виключають зі Спілки художників за «ідейно хибний» вітраж «Шевченко. Мати» до 150-річчя поета у вестибюлі Київського університету. Вітраж  знищено.

1968 – художниця підписує громадського листа Леоніду Брежнєву з вимогою припинити політичні переслідування дисидентів, після чого її вдруге виключають зі Спілки художників.

28 листопада 1970 – Аллу Горську вбито у Василькові поблизу Києва. 

«Я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке представляє свій народ. Народ незламний».

Алла Горська

Талант зробив його відомим спершу в рідному Кіцмані, згодом – у Чернівцях, а в 20 років автора «Червоної рути» знав увесь Радянський Союз. Пісні «Водограй», «Я піду в далекі гори» ставали переможницями пісенних конкурсів. Він – один із тих композиторів і виконавців, що започаткували українську естрадну пісню. Принципова відмова писати музику на російськомовні тексти та прославити 325-ту річницю «возз’єднання» України з Росією коштувала 30-річному композиторові життя. Прощання з ним тисяч людей у Львові стало виявом того, що навіть під товстим льодом “застою” зріють паростки свободи.

• 1964 – Володимир Івасюк створює шкільний ансамбль «Буковинка», для якого пише перші пісні.
• 1966 – вступає до Чернівецького державного медичного інституту і відразу ж відрахований за те, що повалив пам’ятник Леніну в Кіцмані.
• 1971 – пісня «Червона рута» стає піснею року на Всесоюзному пісенному конкурсі «Пісня-71».
• 1974 – Софія Ротару з піснею «Водограй» стає лауреаткою естрадної пісні «Сопот-74». Тоді українська пісня вперше прозвучала на міжнародному конкурсі.
• 24 квітня 1979 – Володимир Івасюк пішов з дому і не повернувся. 18 травня у лісі неподалік Львова знайшли його повішеним.

“Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного”.

Володимир Івасюк

Радянський генерал, що став дисидентом. Ідейний комуніст, що став одним із найактивніших борців за права людини. Правозахисна діяльність коштувала йому чину, керівництва кафедрою, соціальних благ, врешті батьківщини. Петро Григоренко блискуче поєднав відстоювання прав людини в СРСР із боротьбою за національне визволення. Будучи українцем, став на захист усіх пригноблених національностей: євреїв, кримських татар, месхів, вірмен, німців Поволжя, чеченців. Безстрашність і почуття гідності Григоренка запалювали людей до протистояння тоталітарній системі.

• 1943 – Петра Григоренка переводять із Далекого Сходу на німецько-радянський фронт. Під час війни він очолював штаб дивізії, був поранений.
• 1958 – заснував кафедру військової кібернетики у Військовій академії ім. Фрунзе у Москві.
• 1961 – першим серед представників правлячого класу виступає проти правління в СРСР однієї – комуністичної – партії. З цього виступу розпочинається його шлях дисидента.
• 1964 – за правозахисну діяльність Петра Григоренка ув'язнюють у психіатричній лікарні та позбавляють усіх військових звань і нагород. Вийшовши звідти, він очолює спротив каральній психіатрії.
• 1968 – у промові перед кримськими татарами закликає їх боротися за повернення на батьківщину.
• 1976 – член-засновник Московської гельсінської групи за дотримання прав людини та ініціатор створення Української гельсінської групи.

«Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів, але в той же час я розумів, що виступ буде коштувати мені усталеного способу життя, що цілком мене влаштовував… І тут з особливою силою охопила думка, що вже давно переслідувала мене: «Треба виступати. Не можна мовчати».

Петро Григоренко

Читайте також:

Петро Григоренко - радянський генерал, який став дисидентом

Петро Григоренко. Діалог Сергія Грабовського і Максима Стріхи