1861, 10 березня – у віці 47 років помер Тарас Шевченко.

Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха.

Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха­зуха.

Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім:

Йому було перед смертю всього лише сорок сім.

А то підробили діда і шкутильгаєте з дідом.

Ліниву свою недолугість за ним пускаєте слідом.

А він вибухає і шпетить всю вашу дурну макітру

І молодо круговертить. Молодо! Проти вітру!

А він все шукає до пари – наймичку з сиротою,

А він пропада за маною – не вашою, а отою!

І горне гору роботи, бо в нього роботи гора.

Гори до нього горнуться, сонце – на вістрі пера.

Він пильно у нас вдивляється. Вільний свавільний самум.

Здається, ядерно вибухне з отих непокірних дум.

А то регоче і тішиться, наче хлопчисько радий.

Шевченко був молодим. Шевченко завжди молодий.

Іван Драч.

1865, 10 береня – у Перемишлі під час першого на Західній Україні шевченківського концерту відбулося перше публічне виконання Гімну України «Ще не вмерла України…» на слова Павла Чубинського та музику Михайла Вербицького.

1867, 10 березня – у Полтаві народився Василь Омелянський – українець, що здобув світову славу вченого-мікробіолога, а також був видатним шахістом.

Василь Омелянський народився у родині вчителя. Після закінчення Житомирської гімназії у 1885 році вступив до Петербурзького університету на природниче відділення фізико-математичного факультету.

Трудовий шлях розпочався із роботи лаборанта-хіміка на металургійному заводі неподалік від Ростова-на-Дону. Невдовзі, за рекомендацією професора Меншуткіна, його запросили на роботу в новостворений петербурзький Інститут експериментальної медицини. Василь Омелянський став асистентом широко відомого мікробіолога Сергія Виноградського, співпраця з ним поклала початок майстерно розробленим згодом дослідженням.

Василь Леонідович Омелянський як учений дебютував низкою публікацій про анаеробне розкладання целюлози (1895-1900). З’ясування біохімічного механізму розкладання залишків, що складаються з целюлози, не тільки розкрило суть грандіозного кругообігу вуглецю в природі, але мало велике практичне значення в агрономії, санітарії, у ряді галузей промисловості – спиртової, молочної, текстильної і т. п.

Василь Омелянський також дослідив ролі мікроорганізмів в кругообігу азоту і вуглецю в природі. Він першим у світі виділив культури анаеробних і спороносних бактерій, котрі зброджують клітковину з утворенням органічних кислот і водню; першим вказав на можливість застосування мікроорганізмів як хімічних індикаторів; довів існування бактерій, які утворюють метан з етилового спирту; встановив, що кількість засвоєного азотофіксованого мікроорганізмами азоту пропорційна засвоєнню органічної речовини. У1909 р. видав підручник «Основи мікробіології».

У період Першої світової війни і подальший період (1917-1921) Василь Леонідович Омелянський зацікавився питаннями злободенного характеру і написав низку науково-популярних статей: «Війна і хлібна криза», «Бродіння тіста та приготування хліба», «Хліб, його приготування і властивості» і брав у той час участь у роботах дослідної хлібопекарні Петрокоммуни, розробляючи програму цієї лабораторії. Він вивчав роль мікробів-газоутворювачів кислого тіста, публікуючи результати дослідження у статті «Мимовільне бродіння тіста». У різні періоди свого життя він написав статті «Про отримання лимонної кислоти з цукру», «Кефір», «Кумис», публікує «Бактеріологічне дослідження мулу озер Біле і Коломиї», «До фізіології Photobacterim italicum» та інші. У світ вийшли його книжки «Практичне керівництво з мікробіології» (1922), «Скріплення атмосферного азоту грунтовими мікробами» (1923), «Мікроорганізми як хімічні реактиви» (1924). Перу Омелянського також належать ґрунтовні нариси про І. Мечникова, Л. Пастера, С. Виноградського. Останньою роботою В.Омелянського було дослідження «Роль мікробів у вивітрюванні гірських порід».

«Творча свобода дорожча», – вважав В. Омелянський і відмовлявся кандидувати на посаду директора Петербурзького державного інституту експериментальної медицини. Він з 1916 р. був членом-кореспондентом Імператорської Академії наук, з 1923 р. – академіком Академії наук СРСР. Він також був членом-кореспондентом Туринської медичної академії (з 1909), Американського товариства мікробіологів (з 1926), почесним членом Мікробіологічного товариства (м. Ленінград) і Всесоюзного ботанічного товариства.

Василь Леонідович Омелянський з живою цікавістю стежив за літературою та мистецтвом, не пропускав, при нагоді, концертів і виставок, часто його можна було застати за читанням то Гейне, яким він особливо захоплювався, то віршів Блока. Знаючи безліч віршів напам'ять, він у розмові або суперечці цитував з них цілі строфи. У всій його зовнішності і манерах можна було побачити українця; він любив гумор, нешкідливу гостроту, що супроводжувалися лукавою посмішкою.

Василь Омелянський з дитинства захоплювався шахами. Його батько усіх трьох синів залучив до мистецького володіння цією грою. Але саме наймолодший із братів Василь здобув у ній світову славу. Він став одним із найсильніших гравців Російської імперії наприкінці XIX – на початку XX ст. Широко відомий малюнок Г. Баклеансона: знаменитий гросмейстер Акиба Рубінштейн, який на початку ХХ століття був одним з претендентів на світову шахову корону, грає з ученим-мікробіологом Василем Омелянським. Малюнок був зроблений 22 грудня 1906 року в Петербурзі під час IV Всеросійського шахового турніру. Як відомо, ця партія закінчилася внічию.

В.Омелянський здобував провідні місця на санкт-петербурзьких турнірах: у 1894 р. – перше, у 1896 р. – п’яте, у 1902 р. – знову перше (попереду М. Чигоріна та Е. Шифферса). У 1904 р. на санкт-петербурзькому турнірі В. Омелянський здобув третє місце, вигравши М. Чигоріна.1916 року «Шахматный вест ник» (№ 7/8) оприлюднив складений ним список «видатних російських, польських та фінляндських любителів», до якого увів Григорія Гельбака і Василя Омелянського.

Помер Василь Омелянський у 1928 році під час лікування в санаторії в Гаграх (Грузія).

1913, 10 березня – у селі Старий Угринів на Івано-Франківщині народилася Володимира Бандера (по чоловікові Давидюк), громадська діячка, яка за свої преконання та приналежність до родини Бандер відсиділа у радянських концтаборах 10 років.

Табірні посестри: зліва Ярослава Луцак-Князевич, в центрі Володимира Бандера. Фото: kolomyya.org.

Після того як померла мати, Володимирою Бандерою, якій було вісім років, опікувалася тітка Катерина Антонович. Дівчинка ходила до Ягільницької школи, а згодом вступила до Стрийської гімназії. 1932-го, після завершення навчання вона повернулася до рідного села. Через рік разом з батьком переїхала до села Воля Задеревацька і вийшла заміж за священика Федора (Теодора) Давидюка. Протягом десяти років подружжя брало участь у роботі «Просвіти», підтримувало зв’язки з ОУН та УПА. 1946-го подружжя Давидюків заарештували НКВДисти. Військовий трибунал МВД засудив їх на 10 років таборів та 5 років позбавлення прав. Їхніх шістьох дітей радянська влада відправила до дитбудинків. Через три роки після цього Федір Давидюк помер. Володимира Бандера-Давидюк відбувала покарання спочатку в Красноярському краї, згодом – у Казахстані в таборі Карабас на розробці кам’яного кар’єру, пізніше – на цементному заводі, через деякий час – у Спаському таборі смерті.

Родина Бандер у Волі Задеревацькій. Зліва направо сидять: Андрій Бандера, Дарія Пищинська, Розалія Бандера (бабуся по батьку). Стоять: Марта-Марія, Федір Давидюк, Володимира, Богдан, Степан, Оксана Бандери. 1933. Фото: ru.wikipedia.org.

«Серед таборових посестер я побачили невеличкого зросту худу та знеможену жінку, –  згадувала Ярослава Луцак-Князевич, яка була медсестрою в УПА і відбувала каторжні роботи разом з Володимирою. – Вона була напрочуд спокійною, але найбільше вразили очі, які навіть у таборі, серед бруду, криків та матюків охоронців ясніли добротою. У ту мить чомусь одразу пригадалося рідне село, батьки». Про те, що це сестра Степана Бандери, дівчина дізналася згодом.  Володимира просила її не розповідати про це. Бо разом із політв’язнями знаходилися злочинці («блатні»), які могли «політичних» забити до сметрі. Дівчата підтримували одна одну, усім ділилися, навіть ділили навпіл 300 грамів хліба та миску баланди.

Фото із заслання. Володимира Бандера третя праворуч. Фото: radiosvoboda.mobi

1953-го жінку етапували до Москви, де протягом шести місяців допитували у Лефортовській в’язниці. Сюди привезли старших сестер Марту та Оксану Бандер і від них вимагали засудження брата Степана Бандери. Жодна з сестер на це не погодилася. «Я своїм дiтям дав належне виховання, прищеплюючи їм любов до України.– незадовго до розстрілу у 1941-му відповідав на запитання слідчих та суддiв про своїх дiтей отець Андрiй Бандера – Свiтогляд моїх синiв i доньок однаковий».

1956-го Володимира повернулася в Україну і жила у доньки Мирослави на Івано-Франківщині. Сестра Марта померла у Сибіру. Інша сестра Оксана Бандера доглядала її могилу сім років. 1989-го Оксана повернулася на батьківщину і поселилася разом з Володимирою у Стрию. 1989-го останки Марти Бандери перевезли і перепоховали на цвинтарі у Старому Угринові. На старому цвинтарі є ще спільна могила бабці та дідуся Бандер. Тут викарбовано також ім’я отця Андрія. Де покояться останки трьох закатованих братів – невідомо. Оксана Бандера померла 2008-го.

1918, 10 березня – у Києві народився Авраам Мойсейович Мілецький, архітектор.

Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут (1941). Багато років працював у державному інституті «Київпроект», водночас викладав на архітектурному факультеті Київського художнього інституту.

Залишив значний слід в архітектурній спадщині Києва.

Серед найвідоміших робіт – автовокзал, готелі «Салют» і «Москва» (нині готель «Україна»), Парк «Вічної Слави», крематорій на Байковому кладовищі. Лауреат Державної премії СРСР за будівництво Палацу піонерів і школярів.

Ініціював прокладення Пейзажної алеї. А реконструйований під його керівництвом у 1981-1982 роках Андріївський узвіз став культовим місцем для киян та гостей столиці.

Почесний член Академії архітектури України.

Готель «Салют», 1976-1984. Фото: espreso.tv.

Крематорій на Байковому кладовищі. Фото: day.kyiv.ua.

З 1991-го мешкав в Ізраїлі.

«Я дуже шкодував, коли він поїхав із Києва. Мене вражала його начитаність, він був дуже освіченим у порівнянні з партійними чиновниками», – згадував Іван Салій.

Помер 16 червня 2004-го в Акшелоні (Ізраїль).

1919, 10 березня – Українська Соціалістична Радянська Республіка формально проголошена як окрема держава (на III Всеукраїнському з’їзді рад у Харкові).

До цього існувала соціалістична Радянська Українська Народна Республіка, проголошена в Харкові в грудні 1917-го.

Раднарком УСРР затвердив «Договір про кордони з Російською Соціалістичною Радянською Республікою». У ньому були визначені кордони формально незалежної УСРР. Вони мали проходити по старих межах губерній - Чернігівської, Харківської, Таврійської. Територія УСРР займала дев’ять губерній, але Таврійську – без Криму, а Чернігівську – без чотирьох північних повітів (Мглинського, Новозибківського, Суразького, Стародубського).

1939, 10 березня – у Москві розпочав роботу XVIII з’їзд ВКП(б), на котрому було заявлено про «перемогу соціалізму в СPСР». Делегати з’їзду прийняли рішення про «поступовий перехід від соціалізму до комунізму».

Підготували Наталя Слобожаніна, Леся Бондарук, Сергій Горобець.