1889, 11 серпня на Полтавщині народився Олександр Шульгин, історик, професор, дипломат часів Української революції 1917 – 1921 років, перший Міністр закордонних справ УНР, представляв Україну на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві.

Був  нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, мав родинні зв’язки із козацько-старшинськими сім’ями Полуботків, Скоропадських, Апостолів та Самойловичів. «…Це був щирий український рід, в якім щиро заховалися етнографічні та українофільські традиції», – писав про Шульгиних Михайло Грушевський.

«Я виріс у родині незабутніх батьків. Те велике зусилля, яке треба було зробити людині з національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці»,  – говорив про себе й Олександр Шульгин.

Після завершення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, залишився у місті і працював викладачем. Події початку 1917-го спонукали його приїхати до Києва. Шульгин увійшов до складу Української Центральної ради. В уряді очолив Генеральне секретарство міжнародних справ, а згодом – Міністерство закордонних справ. За Української Держави гетьмана Павла Скоропадського продовжив дипломатичну службу.

Олександр Шульгин був одним із переговорників на Паризькій мирній конференції 1919-го. Усіма доступними способами намагався відстояти визнання незалежності України, але міжнародна дипломатія на той час вирішувала питання територіальної приналежності Східної Галичини. 

Після поразки Української революції Олександр Шульгин увійшов до Державного центру УНР в екзилі. В еміграції провадив активну політичну та наукову діяльність.

Помер у Парижі в березні 1960-го.

1989, 11 серпня постановою Пленуму Верховного Суду УРСР було реабілітовано  учасників так званої Спілки визволення України у зв’язку з «відсутністю у діях засуджених складу злочину».

Процес СВУ був показовою справою, сфабрикованою радянськими каральними органами наприкінці 1920-х років проти провідних діячів української наукової, культурної та церковної інтелігенції, яку звинувачували в антирадянській діяльності. Мета органів ОДПУ була одна – повна дискредитація української еліти в рамках централізованої політики геноциду української нації, здійсненого урядом СРСР у 1932-1933 роках.

Арештовувати людей почали ще наприкінці 20-х років, а сам процес відбувався протягом березня-квітня 1930 року у тодішній українській столиці Харкові. Судилище проходило в залі Харківського оперного театру, яку облаштували під судову залу. Підсудних підвозили з тюрми на автобусах, опера аж «тріщала» від глядачів – процес був відкритим. Щоправда, глядачі були специфічними – переважно партійні активісти-горлопани і співробітники відповідних органів – люди перевірені та надійні. У перервах усіх пригощали чаєм і тістечками.

На лаві підсудних було 45 осіб – два академіки, 15 професорів, учителі, редактори, бібліотекарі, навіть два студенти. 31 особа колись входила до різних українських політичних партій, один був прем’єр-міністром, два — міністрами уряду Української Народної Республіки, шестеро — членами Центральної Ради. 15 підсудних працювали в системі Всеукраїнської академії наук. Між підсудними було дві особи єврейського походження, а також три жінки.

Серед відомих постатей – Сергій Єфремов (академік, віце-президент ВУАН, відомий діяч Центральної Ради – його проголосили головою СВУ), Володимир Чехівський, Андрій Ніковський, Людмила Старицька-Черняхівська.

Члени "Спілки визволення України" в залі суду, 1930 рік.  Фото: http://www.jnsm.com.ua

Усіх підсудних звинувачували у створенні підпільної контрреволюційної організації «Спілка визволення України», підготовці збройного повстання проти радянської влади, зв’язках із закордонними петлюрівськими центрами, та інших злочинах. Усі звинувачені були визнані винними і засуджені до різних строків тюремного ув’язнення і заслання. Справа «Спілки визволення України» стала першим великим сфальсифікованим сталінським процесом 30-х років і своєрідним сигналом до початку масових репресій проти національно орієнтованої інтелігенції по всіх областях України.

 Всього у зв’язку зі «справою СВУ» було заарештовано близько 5 тис. людей (здебільшого наукових працівників, вузівських викладачів, вчителів, лікарів, студентів тощо). До судового процесу 1930 року було залучено 474 особи, з них засуджено до розстрілу – 15, до концтаборів – 192, вислані за межі України – 87, засуджено умовно – 3.