1848, 11 січня – у селі Гірне на Львівщині народився Василь Нагірний, архітектор,  спадщина якого налічує декілька сотень сакральних та інших будівель.

 

 

 

 

 

 

Півторарічним хлопчиком він утратив матір. «Батько і баба любили мене сироту то вже може аж забагато, бо коли на четвертому році мого віку звихнув собі ногу, не позволили поправити  «щоби сирота не плакав, та щоби не взяли до війська», отже зостався я на ціле життя калікою на праву ногу», – 1888 році писав Нагірний у листі до письменника Івана Левицького.

 

Батько майбутнього архітектора помер, коли хлопець навчався у реальній школі. Доводилося самому заробляти на життя. Попри усі складності Василь Нагірний прагнув отримати гарну освіту. Він навчався у Львові, Вищій технічній школі у Цюриху.

 

До 1882 року він жив і працював у Швейцарії, обіймаючи різні посади в державному та приватному секторі, пов’язаному із архітектурою та будівництвом. Останні чотири роки, перед поверненням в Україну, входив до складу «будівельного уряду в Цюриху».

 

Потому Василь Нагірний включився в громадське життя Галичини. Він увійшов до складу директорів новоствореного Товариства «Народна Торгівля», був серед засновників товариства руських ремісників «Зоря», «Дністер», «Сокіл», «Народна Гостиниця». Протягом 1885 – 1890 років займав посаду головного редактора газети «Батьківщина».

 

1898 року, спільно з Іваном Трушем, Михайлом Грушевським та Юліаном Панькевичем заснував «Товариство для розвою руської штуки» і став його  головою. У 1907 році у Львові створив товариство українських робітників «Сила», яке очолив.

 

Однак, найбільше сил він витрачав на професійну діяльність як архітектор, який створив майже 200 проектів церков. Кожна четверта церква в Галичині була збудована за його проектом. Найцікавішими є сільські церкви, створені на основі візантійського стилю.

 

Перша церква, взірцем для якої послужив Софійський Собор в Царгороді, була побудована в Яричеві Малому.

 

Східний стиль захоплював Василя Нагірного, тож у 1883 році він поїхав у Київ.

 

Там він оглядав церкви, комплекс Києво-Печерської Лаври. «Цей стиль так недбало трактують на заході в викладах з історії архітектури. В моїй практиці, як архітекта, бажав я бодай у дечому перенести цей стиль у Галичину, одначе матеріальні середники наших сільських громад на це не позволяли, бо тут завжди йшло про те, щоб церковна будівля була обширна, але дешево коштувала», – писав Василь Нагірний.

 

Василь Нагірний помер 21 лютого 1921 року у Львові й похований на Личаківському кладовищі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1889, 11 січня – народилась Галина Журба (справжнє ім’я Галина Домбровська) – українська письменниця.

 

Галина Журба (1889 – 1979). Фото www.ukrlib.com.ua

 

 

Писати почала ще у юному віці. 1908-го за посередництва літературознавця Андрія Ніковського вийшла друком у Одесі її перша книжка оповідань «З життя». 1912-го переїздить до Києва та починає публікуватися у літературному журналі «Українська хата». 1919-го вийшла друком її друга збірка оповідань «Похід життя».

 

Протягом міжвоєнного періоду живе на Волині та у Львові, продовжує літературну діяльність. Зокрема, у Львові були надруковані дві повісті про недавні події національно-визвольної боротьби українського народу: «Зорі світ заповідають» (1933) та «Революція йде» (1937). За першу повість письменниця отримала премію Товариства письменників і журналістів.

 

Після Другої світової війни Галина Журба емігрує: спочатку дістається Німеччини, а згодом виїздить до США. В новій країні оселяється у Філадельфії. Тут пише дві знакові книги: автобіографічну розповідь «Далекий світ» (1955) та історичний роман «Тодір Сокір» (1967).

 

Галина Журба працювала в Організації українських письменників «Слово».

Померла 9 квітня 1979 року у Філадельфії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1898, 11 січня – на Чернігівщині народився Ананій Лебідь, літературознавець, біограф Михайла Коцюбинського, співробітник ВУАН, один з шести репресованих літераторів з «групи Зерова», які проходили у «справі українських неокласиків».

 

Працював у Чернігівському етнографічному музеї імені В. В. Тарновського. Тут він досліджував архіви Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького. Протягом  1922–1923 років був членом експертної комісії Чернігівського Центрального архіву,  де розбирав архіви Михайла Коцюбинського.

 

Читав лекції в Чернігівському інституті народної освіти та Київському педагогічному технікумі імені Б.Грінченка.

 

Входив до складу комісії з видання пам'яток новітнього письменства при

ВУАН та секретарем редакції часопису «Життя і революція». Був членом Чернігівського наукового товариства. 1926 року вступив до аспірантури.

Ананія Лебідя двічі заарештовували. У жовтні 1937 року Ленінградська трійка НКВД засудила його до розстрілу. Вирок було виконано 8 грудня 1937 року.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1904, 11 січня – у с. Миклашів на Львівщині народилася Олена Вітер – церковна та громадська діячка, настоятелька греко-католицького монастиря, політв’язень радянських концтаборів, «Праведник народів світу».

 

Олена Вітер (1904 – 1988). Фото: www.istpravda.com.ua

 

 

До 13 років жила з батьками в Австрії. Закінчила гімназію сестер Василіянок у Львові, у 1921 р. стала студенткою медичного інституту. У 1922 р. після смерті батька залишила навчання і стала черницею-василіянкою на ім’я Йосифа. Протягом 1932–39 рр. – ігуменя монастиря у с. Якторів (нині Львівська область).

 

У 1930 р. вона стала членом Організації українських націоналістів. При монастирі О.Вітер заснувала у 1924 р. «Рідну школу», в якій українські діти мали можливість навчатися українською мовою. У 30-х рр. вона відкрила вечірню школу для дорослих, драматичний гурток і дитячий садок. Згодом за цю роботу чекісти звинуватили її у «націоналістичному вихованні молоді». Додатково ігуменя Йосифа збирала пожертви для порятунку українських політичних в'язнів.

 

У 1939 р. Якторівський монастир розгромила радянська влада. Сестра Йосифа очолила Львівський монастир студиток. Таємно вона організовувала нелегальний перехід за кордон підпільників.

 

11 червня 1940 р. Олену Вітер заарештували співробітники НКВД за співпрацю з учасниками визвольного руху. У червні 1941 р. її засудили до смертної кари. Бог порятував її від розстрілу, хоч у радянських документах було зазначено про виконання вироку. 24 червня 1941 року начальник тюремного управління НКВД у Львівській області Лерман звітував, що згідно наказу керівництва із 1355 вбито 924. У день написання звіту Львів бомбардували німецькі літаки, у місті почалися заворушення, організовані ОУН. У результаті підпільникам вдалося влаштувати втечу частини в'язнів, серед них звільнилася й Олена Вітер.

 

У роки німецької окупації у львівському сиротинці, що знаходився під її опікою, ігуменя Йосифа переховувала від нацистів єврейських дітей. Серед них були Лілі Польман, Натан Левін та ін. Дітей не лише доглядали, годували та одягали, їх також навчали християнським молитвам і звичаям.

 

12 жовтня 1945 року сестру Йосифу вдруге заарештували радянські спецслужби. На допиті вона зізналася, що «мала зв'язок з УПА, надавала їм допомогу в боротьбі проти радянської влади, повністю поділяла їхні думки і працювала на користь створення самостійної України. Це я робила цілком усвідомлено, будучи вороже налаштованою до радянської влади». Її засудили на 20 років ув’язнення, яке відбувала у радянських концтаборах.

 

Сестра Йосифа вийшла на волю 29 березня 1956 року. Проживала у м. Скалат на Тернопільщині, де й померла 15 листопада 1988 року.

 

У 1976 році Олена Вітер стала першою українкою, яку визнали «Праведником народів світу» за порятунок єврейських дітей під час Голокосту.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1913, 11 січня – на Львівщині народився Василь Кук (псевдо «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Медвідь»), генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА.

Василь Кук (1913 – 2007). Фото: uk.wikipedia.org

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1915, 11 січня (за іншими даними – 15 січня) – у м. Снятин на Івано-Франківщині народився Василь Андрусяк – член ОУН, командир сотні УНС «Змії», курінний куреня «Скажені», керівник бою на горі Лопата з німцями, командир Станіславського ТВ-22 «Чорний ліс», полковник УПА. Лицар двох Золотих хрестів бойової заслуги.

 

Василь Андрусяк (1915 – 1946). Фото: zbruc.eu

 

 

Після радянської анексії Західної України Андрусяк, через приналежність до ОУН та інших українських громадських організацій був під наглядом НКВДистів. Тому він перетнув радянсько-румунський кордон. Згодом, в Австрії вступив до батальйону «Роланд».

 

 Василь Андрусяк стояв біля витоків УПА в Галичині. Пройшов шлях від керівника маленької боївки до командира, якому підпорядковувалося 5 куренів (батальйонів) УПА.

 

У липні 1943 року Василь Андрусяк утворив боївку в Чорному лісі під Станіславом (Івано-Франківськом). Діяв під псевдо Різун та Грегіт. Його загін  нападав на пости поліції та німецькі гарнізони. До листопада 1943 року боївка нараховувала 135 солдатів і називалася сотня Української народної самооборони (УНС) «Змії».

 

На початку 1944 року УНС переформували на УПА-Захід, а хорунжий «Різун» очолив курінь «Скажені» (600 вояків), який до березня перебував у безперервних сутичках із німцями. А в кінці квітня 1944 року курінь вступив у жорстокі бої з радянським партизанським з’єднанням Шукаєва.

 

Влітку курінь вирушив у рейд на Львівщину.  6-16 липня 1944 року на горі Лопата й у її околицях на межі Івано-Франківської та Львівської областей тривали запеклі бої між куренем «Скажені» й іншими підрозділами УПА та німецько-угорськими військами. Ці бої на горі Лопата стали одними  з найбільших за всю історію протистояння між УПА та нацистами.

 

Перейшовши фронт, курінь Різуна протистояв Внутрішнім військам НКВД.

Навесні 1945-го Василя Андрусяка призначили командиром тактичного відтинку (ТВ) № 22 «Чорний ліс», який об’єднував 5 куренів УПА.

 

Загинув Василь Андрусяк 24 лютого 1946 року на Івано-Франківщині у сутичці з підрозділом 215-го полку внутрішніх військ НКВД.

Відзначений Золотим хрестом бойової заслуги 2 класу (25.04.1945), Золотим хрестом бойової заслуги 1 класу (7.10.1946), 4-ма Срібними зірками за поранення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1929, 11 січня – в селі Почапинці на Черкащині народилася Тетяна Михайлівна Черевченко, фахівець у галузі ботаніки.

 

Тетяна Черевченко (1929 - 2017). Фото: nas.gov.ua.

 

Навчалася в технікумі рибництва, але любов до рослин взяла гору. Закінчила біолого-грунтознавчий факультет Київського державного університету (1954). Працювала в дендрологічному парку «Олександрія» а Білій Церкві. З 1965-го у Національному ботанічному саду Академії наук України імені М.М. Гришка – завідувач відділу, заступник директора (1975-1988), директор (1988-2004), почесний директор (з 2005-го).

 

У непростих економічних умовах становлення та розбудови Української держави не тільки зберегла, а й поповнила колекції рослин. Зібрала одну з найбагатших у Європі колекцію орхідей, перші з яких привезли в Київ після Дургої світової війни як трофей з Німеччини. Два кущики з цього зібрання в 1980-му навіть побували в космосі, де провели 171 добу. Разом зі своїми колегами та учнями взяла участь у 8-ми експедиціях до тропічних регіонів.

 

«Дикі орхідеї – хороший матеріал для селекційної роботи. Вони все своє життя можуть бути донорами для рослин, які вирощує людина», – пояснювала Тетяна Михайлівна.

 

Провідний вчений у галузі орхідології, визнаний фахівець у вивченні біології орхідних. Автор 11 монографій із питань інтродукції рослин і багатьох розділів експериментальної ботаніки, понад 320 публікацій. Член-кореспондент Національної академії наук України.

 

Заслужений діяч науки і техніки України (1994), нагороджена орденами «Знак Пошани» (1986), княгині Ольги ІІІ ступеня (1998) і ІІ ступеня (2009).

Померла 17 серпня 2017-го в Києві.

 

 

 

 

 

 

 

 

1975, 11 січня – у місті Слов'янськ  Донецької області народився Грішин Ігор Іванович – капітан (посмертно), бортовий авіаційний технік вертолітної ескадрильї 16 окремої бригади армійської авіації.

 

 

Загинув 02.05.2014 р. під час ураження (збиття) сепаратистами 2-х вертольотів Мі-24П в районі с. Карпівка Слов’янського району Донецької області.

 

Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).