11-12 вересня 1943 року у с. Новий Загорів на Волині відбувся великий бій чоти УПА із нацистами.

У вересні 1943 р. чота особливого призначення під командуванням Берези (уродженець села Береззя, нині ― Сьомаків Луцького району ― Антон Марценюк, у повстанському підпіллі – Андрій, Федір), яка була підпорядкована безпосередньо командирові загону імені Івана Богуна, напередодні повернулась у «Січ» (село Вовчак) із рейду на Закерзоння. Тут же отримала від командира загону ім. І. Богуна, коменданта «Січі» Сосенка (справжнє ім’я ― Порфирій Антонюк) нове завдання і, виконуючи наказ, прибула в Новий Загорів у п’ятницю 10 вересня 1943 р. наприкінці дня.

На постій вояки розташувалися в дерев’яному приміщенні школи біля монастиря. Удосвіта 11 вересня (близько 5-ї год.) повстанські дозори зауважили, що до села з двох напрямків рухаються криті брезентом вантажні автомашини, у яких німці зазвичай перевозили живу військову силу. Чота по тривозі зайняла вогневі позиції, які було влаштовано довкола монастиря у травні того ж року під час спільного вишколу упівців та сільської самооборони. Через кільканадцять хвилин розпочався бій.

Майже всі вояки зі складу чоти за походженням ― селяни, декотрі свого часу служили у Війську Польському і 1939 р. воювали у ньому проти гітлерівців. Інші за завданням ОУН від початку гітлерівської окупації були спочатку в українській допоміжній поліції в Горохові, звідки весною 1943 р. під час нападу на місто повстанського відділу Олексія Брися (псевдо — Остап) організовано перейшли в УПА. Загалом у складі чоти до початку бою було 44 вояки, до яких перед самим боєм долучився зв’язковий Андрій Бурачинський (Черешенко), котрий прийшов у чоту із «Січі». Всі вояки були достатньо навченими і вже випробуваними у бойових діях, всі добре володіли зброєю.

У 1943 р. на Волині від весни допізньої осені тривали масові каральні акції гітлерівців, спрямовані на придушення руху опору, а тому військової потуги окупантам не бракувало. На ту пору загальне керівництво каральними акціями на Волині здійснював опергруппенфюрер СС, генерал поліції Еріх фон дем Бах. Чисельність залучених до бою карателів могла бути від повстанської чоти більшою приблизно у разів двадцять, за іншими свідченнями сягала тисячі осіб, хоч конкретних даних, які це підтверджують, не виявлено.

Від 1943 р. існує версія, що про прихід чоти у Новий Загорів окупантам повідомив тутешній селянин Архип Калиш (ліквідований пізніше Службою безпеки ОУН). Він доповів про повстанців полякам із відділу допоміжної поліції, що охороняв гуральню на фільварку у с. Конюхи неподалік від Нового Загорова. Але цілком імовірно, що трагічні для повстанської чоти події зумовила контррозвідка НКВС, що намагалась винищувати українських патріотів руками гітлерівців, таким чином відвертаючи увагу окупантів від ковпаківців, які після розгрому в Карпатах пробиралися малими групами на схід.

Приблизно до полудня 11 вересня повстанці трималися в окопах. Завдяки рельєфним особливостям місцевості укріплення виявилися надзвичайно зручними для оборони і попри значно меншу чисельність повстанців надавали їм перевагу над ворогом. За багатьма свідченнями саме на початку бою ворог, котрий сподівався заскочити повстанців зненацька і не очікував на такий злагоджений опір, зазнав чи не найбільш масових втрат. За свідченнями кількох мешканців Нового Загорова, усіх своїх поранених та вбитих вояків карателі зразу ж відправляли автомашинами в місця, де дислокувались їхні підрозділи. Навзамін вантажівки привозили їм підмогу. Збільшувалися втрати і в повстанських рядах.

Першим серед українських вояків загинув уродженець с. Скобелка Горохівського району Іван Книш, котрий в чоті був кухарем. Удосвіта він пішов до знайомої вже сільської хати по молоко і потрапив під обстріл. Від кулі снайпера незабаром поліг уродженець села Квасів Горохівського району, кулеметник Іван Майко (Славко). А з приходом танків (прибули з Володимира-Волинського) українські вояки вимушені були залишити окопи і зайняти оборону в стінах колишнього монастиря та в Різдво-Богородицькому храмі. Тут після полудня витримали і бомбардування, яке дезорганізували вдало використаними сигнальними ракетами, частково спрямувавши ворожий удар з повітря на окопи, що були вже зайняті карателями. Приголомшений таким поворотом подій, знову в атаку ворог піднявся не скоро. Після того, як повстанці підірвали одну танкетку, бронетехніка надто близько до монастирських стін не під’їжджала. Бій продовжувався. Коли звечоріло, нацисти підпалили найближчі до монастиря сільські садиби і при світлі пожеж продовжували обстріл.

Пізнього вечора 11 вересня двоє легкопоранених повстанців — Петро Коцюба (Грізний) та Федір Бабій (Макаренко), — які добре володіли німецькою мовою, за наказом чотового Берези пробралися крізь вороже кільце. Мали, очевидно, завдання організувати удар по ворогові ззовні, яке, з незалежної від них причини, зреалізувати не змогли.

А близько півночі несподівано для всіх пострілом із пістолета у скроню урвав собі життя Береза. Відповідь на те, чому цей вольовий сміливий командир, який і за лічені хвилини перед самогубством ніяк, за спостереженнями Захара Грибка (Гриб), не показував на людину, котра запанікувала й не володіє собою, раптом застрілився, залишається у здогадах. Один із таких здогадів підказує, що причиною самогубства міг бути грипс від Сосенка (таємна записка), що його перед самісіньким боєм приніс у чоту із «Січі» і віддав заступникові командира чоти Андрій Бурачинський. Цілком можливо, що тим грипсом Сосенко відмінив свій попередній наказ, виконуючи який, чота мала дислокуватися в Новому Загорові. Але склалося так, що грипса чотовий зразу не прочитав, а коли прочитав після кількох годин вельми втратного для чоти бою, якого міг уникнути, то збагнув, що сталося невиправне і виходило, що сталося наче з його вини. Тож сам собі виніс смертний вирок. За свідченням Захара Грибка, з того ж пістолета застрілився, стоячи над тілом Берези, його заступник, уродженець нинішнього смт. Мар’янівка Горохівського району Михайло Ліщук. Командування чотою прийняв її політвихователь Гива (за деякими припущеннями ― уродженець с. Підбереззя Горохівського району Михайло Іщук, хоч достеменно ім’я та прізвище Гиви встановити не вдалось).

Удосвіта 12 вересня (орієнтовно між 4 і 5 годинами) повстанці, які не були поранені, пішли на прорив і вийшли з оточення. Вояки, котрі через поранення прориватися не могли, забезпечили їм прикриття і продовжували утримувати монастир. З ними залишився рідний брат Михайла Ліщука Григорій, котрий іти на прорив не схотів і поліг смертю героя, та двоє інших повстанців, які, коли закінчилися набої, сховалися в якомусь із монастирських льохів.

Карателі вступили у монастирські мури лише близько полудня 12 вересня. Живим до рук їм не дався жоден повстанець. Було зрозуміло, що якась частина українських вояків із оточення вийшла, і це відбирало у карателів відчуття перемоги. Вони були розлючені тим, що так довго не могли здолати опору жменьки відважних, та ще й частину їх випустили з непробивного, здавалося, кільця. Серед загиблих повстанців, що їх знесли під північну стіну храму, побачили одного з простріленими грудьми і в німецькій формі. Його повісили біля храму. З усіх вояків, котрі були у складі чоти, німецьку форму носив лише один ― уродженець с. Скобелка Степан Хринюк (Терен).

Загалом чота втратила в тому бою 29 вояків. У ніч із 12 на 13 вересня, всупереч забороні окупаційної влади, новозагорівські селяни поховали їх поряд із храмом.

16 осіб зі складу чоти вийшли з бою живими. Про втрати карателів із найбільшим, очевидно, наближенням до правди говорять опубліковані 1949 р. в підпільному упівському журналі спогади повстанця Петра: «У цьому нерівному бою загинуло близько 400 німців».

У 1989 р. кілька мешканців Горохова під орудою колишнього учасника повстанського руху, а згодом голови Волинського крайового братства ветеранів ОУН і УПА Мелетія Семенюка за сприяння місцевих мешканців і всупереч заборонам тодішньої влади звели на могилі героїв УПА дерев’яний хрест. У 2003 р. на упівській могилі біля Різдво-Богородицького храму замість дерев’яного хреста було встановлено і освячено монументальний пам’ятник. З 1990 р. найближчої неділі до свята Усікновення (11 вересня) біля стін монастиря відбуваються вже традиційні велелюдні мітинги на вшанування пам’яті героїв УПА.

У 2010 році гурт «Тартак» випустив музичний кліп «Не кажучи нікому» про бій у Новому Загорові. Цей музичний твір на слова Сашка Положинського став своєрідним пам’ятником повстанцям. Бо саме завдяки йому багато молодих людей довідуються про бій. Символічно й трагічно, що у цьому кліпі пораненого повстанця зіграв фотокореспондент Віктор Гурняк. У 2014 році він був бійцем загону «Айдар» і загинув, вивозячи з бою поранених побратимів, на Луганщині. Відтоді у Новому Загорові, згадуючи загиблих повстанців у 1943 році, вшановують і пам’ять Віктора Гурняка, як повстанця проти російських окупантів сучасної України.

Підготувала Леся Бондарук

Фото Лесі Бондарук