1890, 12 грудня – у селі Воля Якубова на Львівщині народився Андрій Мельник, організатор формації Січових стрільців у Києві, один із організаторів УВО, голова проводу ОУН із 1938-го.

Командував сотнею Легіону Українських січових стрільців у 1914-1916 роках на австрійсько-російському фронті. Учасник боїв на Маківці і Лисоні. Пройшов через російський полон, де познайомився з Євгеном Коновальцем. Один із організаторів Куреня січових стрільців у 1918-му, який згодом став полком, а далі – дивізією й корпусом.

В одному з його наказів того часу значилося: «Рішуче переслідувати тих провокаторів, які розсіюють чутки про можливість єврейських погромів або агітують за них, і віддавати під військово-політичний суд як злочинців супроти Української Народної Республіки». Начальник штабу Дієвої Армії УНР у 1919-му.

Один із тих, хто не втратив віру в Українську державу після поразки УНР. Став співзасновником УВО (Української військової організації), крайовим комендантом. Провів 4 роки у польській в’язниці. Взяв участь у створенні ОУН. У 1938-му, після загибелі Євгена Коновальця, очолив Провід українських націоналістів.

Під час радянсько-німецької війни перебував у Берліні, покладав певні надії на співпрацю з Гітлером задля створення українських збройних формувань, однак швидко розчарувався у німецькій політиці щодо України. Організував засилання у великі міста України «похідних груп» для розгортання пропагандистської роботи, керував діяльністю ОУН на українських землях. Це викликало невдоволення гітлерівців. Від початку 1942-го утримувався під домашнім арештом, а з лютого 1944-го – у концтаборі Заксенгаузен.

У післявоєнний період всі сили присвятив боротьбі за консолідацію емігрантських сил. У 1947-му обраний довічним головою ОУН. У 1957-му виступив із програмою створення Світового конгресу українців, яка була реалізована вже після його смерті.

«…немає найменших підстав сумніватися, що настане час, коли  затріщить московсько-більшовицька імперія і розсиплеться на порох, а на її руїнах поряд з іншими вільними народами постане визволена з нестерпного рабства Україна, будуючи власне життя, у власній державі, ні від кого незалежній державі», – пророче писав Андрій Мельник.

Помер 1 листопада 1964-го в Клерво (Люксембург).

1928, 12 грудня – у селі Знамянське на Донеччині народився Леонід Биков, актор, режисер, сценарист.

Леонід Биков (1928 - 1979). Фото: www.vokrug.t

Середню освіту здобув у Краматорську. Із дитинства мріяв стати льотчиком, двічі намагався вступити до льотного училища, але невдало.

1947-го року він здав іспити і був зарахований до Харківського театрального інституту. Після закінчення навчання у 1951-му році, Биков прийнятий в трупу Харківського академічного театру, на сцені якого грав протягом наступних 9 років. Паралельно він розпочав зйомки в кіно. Головна роль у картині «Максим Перепелиця» на студії «Ленфільм» відкрила двері у великий кінематограф. Його почали запрошувати зніматися у багатьох інших фільмах.

1960-го разом із сім’єю Леонід Биков переїхав до Ленінграда, де розпочав режисерську діяльність. Із 1969-го і до кінця життя він працював на київській кіностудії імені Олександра Довженка.

Найпопулярнішою роботою Леоніда Бикова стала кінокартина «У бій ідуть одні старики». Знімати фільм партійне керівництво не дозволяло. Чиновники і КГБ вважали, що фільм є «недостатньо героїчним». На противагу всюдисущому офіціозу і помпезності, властивим післявоєнному часу, Биков оспівував своїми ролями, роботами сценариста і режисера простих бійців. Він показував, що на війні звичайні люди, які захищають свою країну, практично щодня здійснюють подвиги. Прагнучи довести, що сюжет фільму гідний постановки, Леонід Биков зробив «обкатку» сценарію зі сцени. Він читав уривки з майбутнього фільму перед слухачами в різних містах СРСР. Ці виступи мали успіх, слухачам подобався сюжет, тож невдовзі партійна номенклатура дала дозвіл.

Зйомки почалися  1972-го року. Через 2 роки кінокартина вийшла на екрани, її побачили понад 40 мільйонів глядачів. Невдовзі Биков отримав звання народного артиста України.

 У приватних розмовах режисер розповідав, що йому огидно дивитися, як колеги по кіношному цеху вислужуються перед різного роду начальством, принижуються в прагненні виторгувати для себе якісь пільги, поїздки за кордон, квартири.

За 3 роки перед смертю, після перенесеного інфаркту, Биков написав листа своїм близьким друзям Миколі Мащенку та Івану Миколайчуку. В листі йшлося про те, щоб нікому не вірили, що він покінчить життя самогубством. Леонід Биков також «зрежисував» свій похорон – просив церемонію прощання на студії не проводити, обійтися без музики і промов. Єдиною піснею, яку вважав доречною на своїх похоронах, була «Смуглянка».

1978-го Леонід Биков розпочав роботу над сатиричною картиною під назвою «Пришелец». Зйомки проходили в складних умовах ідеологічного тиску з боку партноменклатури.  Завершити роботу над фільмом він так і не зміг.

Леонід Биков трагічно загинув 11 квітня 1979 року в автокатастрофі на трасі Мінськ – Київ неподалік від населеного пункту Димер. Похований в Києві на Байковому кладовищі.