1906, 12 квітня – в Тернополі народився Юрій Лопатинський (псевдонім – Калина, Шейк), підполковник Української повстанської армії, голова Об'єднання колишніх вояків УПА у США, член Закордонного представництва Української головної визвольної ради (УГВР). Відзначений Золотим хрестом заслуги УПА.

Юрій народився у сім’ї священика. У 1926 році закінчив Львівську академічну гімназію, а також школу підхорунжих польської армії. Навчався у Львівському  університеті, вивчав медицину у Великій Британії та Франції.

З юних літ був членом Української військової організації та Організації українських націоналістів. Коли в 1938 р. почалася боротьба за незалежність Карпатської України, Юрій Лопатинський був членом штабу Карпатської Січі, став керівником підстаршинської школи у м. Хуст.

У червні 1941 року Юрій Лопатинський був старшиною легіону «Нахтігаль» під керівництвом його товариша ще зі шкільних років – Романа Шухевича. З боями проти радянських військ легіон дійшов до Жмеринки, де був розформований. Юрій Лопатинський перейшов у підпілля під керівництвом провідного члена ОУН Миколи Лебедя. Одержавши завдання з організаційної роботи ОУН, він виїхав до Берліна нібито продовжувати студії медицини. 23 квітня 1943 року в Берліні нацисти заарештували Ю. Лопатинського й ув’язнили в концтаборі «Заксенгаузен» (Німеччина), звідки його звільнили 20 жовтня 1944 року.

Невдовзі він прибув до радянської України як кур'єр Закордонного представництва Української головної визвольної ради. Від імені головного командування УПА очолював переговори з головним командуванням польської Армії Крайової щодо досягнення перемир'я, які завершилися договором від 18 травня 1946 року.

– Були виго­товлені листівки до українців, у яких говорилося, що наші народи вічно житимуть поруч. І тому замість боротьби потрібно шукати порозуміння. І простягаємо тепер україн­цям руку. Забудемо про те, що було, і борімося спільно за незалежність проти російського окупанта. Я, тоді командувач Армії Крайової на Грубешівщині, взявся організувати зустріч українців і поляків, – розповів у 1995 році в інтерв’ю історику Роману Ковалю Мар’ян Ґолембієвський. – Нас захищали чота УПА і чота АК. Згодилися говорити по-польськи, бо українську я розумів погано. Лопатинський виголосив декларацію, що українці визнають єдиним ворогом українського і польського народів совєтську Росію і Росію взагалі. Ми погодилися з цим. Ми постановили ро­зпочати співпрацю. Ствердили, що обидва народи перебували під німецькою окупацією, а тепер під російською. Постановили спільно організувати самооборону, спільно інформувати українську і польську громадськість, разом боротися проти спільного ворога – росіян. Якщо буде потреба, то і взаємно допомагати. Якщо буде українець битися – по­ляк допоможе. Якщо поляк буде бити російського окупанта, українець має прийти на поміч. Якщо українець буде поранений або не матиме їжі, то поляки повинні йому допомогти. Так само мусили чинити й ук­раїнці. І до тієї зустрічі були випадки, коли медикам віддавали поранених українців і поляків. Наприклад, українця Штендеру лікував польсь­кий лікар. Мартинюк теж був пора­нений, і його лікували польські лікарі. Ми взаємно інформу­вали одне одного. Стверджую на­певне: від околиць Бреста і аж до Перемишля наша співпраця засіяла. Так було до 1948 року, доки не довідався польський еміграційний уряд у Лондоні й різко засудив цю співпрацю, а мене передали під слідство. (Газета «Незборима нація», 1995 р. № 15-16)

Юрій Лопатинський від 1945 року проживав у США. Очолював військовий центр при Закордонному представництві УГВР, керував кур'єрською службою УГВР. На початку 1949 року відбувалася інтенсивна підготовка кур’єрів для зв’язку між Проводом ОУН за кордоном і УПА. Це був переважно вишкіл стрибків із парашутами і різною зброєю, навчання для налагодження радіозв’язку. Юрій Лопатинський був керівником таких навчань, а допомагав йому поручник Ярослав Федик. Вони у 1949-1952 роках відправили в Україну 4 десанти з поштою для керівництва УПА та допоміжними матеріалами.

У 1975 році Юрій Лопатинський став співзасновником і членом видавничого комітету «Літопис УПА» (Торонто, Канада).  Він очолював Об’єднання колишніх вояків УПА. Працював у дирекції видавництва «Пролог» (Нью-Йорк).

Помер 16 листопада 1982 року в Хантері (штат Нью-Йорк, США). Похований на цвинтарі Саут-Баунд-Брук.

Леся Бондарук