1877, 12 серпня у Ставрополі (Росія) народився Олександр Сергійович Грушевський, історик, літературознавець, етнограф, брат Михайла Грушевського.

Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. З 1900-го працював у Новоросійському університеті в Одесі, звідки звільнився через скандал, спричинений читанням лекцій з історії Великого князівства Литовського українською мовою. «Сумно і гидко! На російську мову переходити я, розуміється, не буду», – писав він у листі до брата. Надалі викладав в університетах Москви, Санкт-Петербурга, Києва.

Входив до складу Центральної Ради. Очолював архівно-бібліотечний відділ УНР. Один із організаторів архівної справи в Україні. За радянської влади викладав у Київському інституті народної освіти, працював в історичній секції Всеукраїнської академії наук.

Автор понад 100 наукових праць з історії, історіографії, етнології. Найбільш відомі – «Очерки по истории Турово-Пинского княжества» (1902), «Города Великого княжества Литовского в 14-16 вв.» (1918).

У 1933-му за політичними мотивами звільнений з усіх посад у ВУАН. Заарештований у 1938-му як «один з керівних учасників антирадянської української націоналістичної терористичної організації», засуджений до п’яти років заслання. Помер у 1942-му (за іншими даними у 1943-му) в селі Іртишськ (нині місто Павлодар) у Казахстані.

1903, 12 серпня - у м. Стрий на Львівщині народився Василь Шевчук (отець Кадило), у майбутньому греко-католицький священик, капелан Української повстанської армії.

Згодом сім'я, де було ще шестеро дітей, переїхала до Дрогобича. Навчався у Дрогобицькій, Перемиській та Стрийській гімназіях. Після завершення навчання та служби у польському війську вступив до Духовної семінарії в Перемишлі.

30 березня 1930 року був рукоположений на священика в неодруженому стані єпископом Йосафатом Коциловським. Свою першу Службу Божу відправив 6 квітня 1930 року в церкві святої Тройці у місті Дрогобичі. Душпастирював у селах Дорожів, Меденичі (Дрогобиччина), та Грушатичі (Самбірщина). Від вересня 1932-го, продовжував служіння на Закерзонні. Отець Василь Шевчук був одним із активних учасників товариства «Просвіта», закликав селян відвідувати читальні, керував хорами.

Наприкінці 1945-го о. Василь Шевчук вступив до лав УПА під псевдо Отець Кадило і Пластун. Спершу був військовим капеланом сотні Громенка, а згодом цілого Перемиського Куреня УПА.

 Перебуваючи в сотнях Громенка, Бурлаки, Крилача та Ластівки, Отець Кадило служив польові Літургії, сповідав вояків, надавав їм духовну підтримку, хоронив полеглих.

Проповідь о. Василя Шевчука «Кадила» перед вояками УПА на Святі Зброї. Фото: uk.wikipedia.org

У червні 1947 року, під час рейду на Захід із сотнею Громенка, знесиленого і хворого отця-капелана заарештували представники чеських органів безпеки. Через місяць його передали владі комуністичної Польщі. Під час слідства і суду о. Василь Шевчук перебував у Ряшівській тюрмі, де над ним знущалися кримінальні злочинці та слідчі. 

8 червня 1948 року Військовий районний суд у Ряшеві засудив Василя Шевчука до смертної кари,  вирок виконали 13 вересня.

1911, 12 серпня у Харкові народився Андрій Білецький – український мовознавець, поліглот, знавець більше 90 мов.

Андрій Білецький був сином відомого літературознавця Олександра Івановича Білецького. Мати – Марія Ростиславівна, викладач німецької та французької мов. Не менш відомим були і його дід – Іван Іванович Білецький, ґрунтознавець, педагог, автор підручників, та його брат – мистецтвознавець Платон Білецький.

Андрій зростав у академічному середовищі. З дитинства,захопившись міфами Давньої Греції, вивчив з батьком грецьку мову, з мамою – романські. В юності Андрій серйозно займався астрономією, географією ті біологією, в старших класах школи захопився історією та літературою античного світу, годинами міг читати напам’ять античних авторів. Залюблений у поезію, їздив до Макса Волошина у Коктебель. Пізніше професор Андрій Білецький подарував українському читачеві переклади Гомера, Езопа, Горація, Вергілія, першим переклав кілька романів Жуля Верна та Вальтера Скотта.

У 1933 р Білецький закінчив філологічний факультет Харківського університету, написав кандидатську з історії Давнього Єгипту (на жаль, вона у часи війни загубилася під час евакуації). Працював бібліографом, редактором видавництва дитячої літератури, пізніше викладав латину та завідував кафедрою іноземних мов Харківського юридичного інституту, викладав латину в Харківському педагогічному інституті іноземних мов. Самотужки вивчав мови, до війни він знав їх дев’яносто.

Під час війни викладав латину, давньогрецьку, античну літературу у Томському державному університеті. Влітку 1943 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Іменне основоскладання у грецькій мові». З 1944 року Білецький викладав новогрецьку мову у Вищій дипломатичній школі Міністерства закордонних справ СРСР. А з 1946 р. і до пенсії працював у Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка: очолював кафедри класичної філології, загального мовознавства, романського мовознавства.

З 1958 р. в Київському університеті ім. Шевченка за ініціативою Білецького було започатковане викладання новогрецької мови та літератури. Будучи на пенсії, здійснив переклад українською дев’яти томів «Історії» Геродота.

Помер Андрій Олександрович Білецький 10 квітня 1995 р. у своєму будинку в м. Буча. До останнього він не полишав творчу працю.

1919, 12 серпня у с. Вовкове Ужгородського району народився Іван Шпонтак (Дубровик, Залізняк) – сотник Української повстанської армії, командир куреня УПА «Месники» і тактичного відтинку «Бастіон», шеф Штабу військової округи «Сян» на Закерзонні. Лицар Срібного Хреста Бойової Заслуги 2-го класу. 

Закінчив народну школу, продовжив навчання у сільськогоспо-дарській школі в м. Михайловці (нині Словаччина), Ужгородській вчительській семінарії. Опісля вчителював на Верховині.

1925, 12 серпня у Боярці помер Володимир Іванович Самійленко, поет-лірик, драматург і перекладач.

Народився 3 лютого 1864-го у селі Великі Сорочинці на Полтавщині.

Навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету (але державних іспитів не складав), входив до Братства тарасівців, зблизився з літературним гуртком «Плеяда».

«Начитавшись у 5-6 класі гімназії українських книжок, я почув серцем, що те все рідне, моє, прийшов до того висновку, що моя мова – українська, а не російська, та почав свідомо писати українською мовою», – згадував Володимир Самійленко.

Писав ліричні та гумористичні твори. Гостро висміював лжепатріотів, засуджував самодержавство, графоманію, продажність.

Знав 9 мов, серед них – грецьку, іспанську, італійську, латинську, польську, французьку. Переклав «Іліаду» Гомера, «Божественну комедію» Данте, твори Мольєра, Байрона, Пушкіна.

Для дитячого журналу «Дзвінок», що видавав Леонід Глібов, написав «Вечірню пісню», відому сучасникам за телевізійною програмою «Вечірня казка» (покладена на музику Кирилом Стеценком).

На відкритті пам’ятника Івану Котляревському у Полтаві. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко. 1903 р. Фото: histpol.pl.ua

Іван Франко так характеризував Володимира Самійленка: «Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові, – і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини. От тим то він такий дорогий і любий кожному українському серцю, такий саморідний та національний…».

За часів УНР служив у міністерствах освіти та фінансів, очолював Департамент загальних справ. У 1920-му емігрував до Галичини. Жив у нестатках, часто хворів. Сумуючи за Україною, 1924-го повернувся до Києва. Хвороби і смерть обох дочок остаточно підірвали його здоров’я.

…Коли я був дитиною малою,

Красу твою повсюди я вбачав,

Здавалась ти веселою, ясною,

Мене твій вид веселий чарував,

Тоді я ще душею молодою

Про муки тайнії твої не знав;

Тепер же бачу я твої страждання,

І ще зросло моє к тобі кохання…

Володимир Самійленко. «Україні» (1888).