1878, 12 січня – у Харкові народився Гнат Хоткевич (літературне псевдо – Гнат Галайда), письменник, літературознавець, мистецтвознавець, бандурист, композитор,  історик, етнограф, театральний і музичний діяч, педагог, автор понад 600 музичних творів.

Ще за життя його літературна спадщина була видана у 8 -томнику творів. Народившись у Харкові, він прославляв у своїх творах Гуцульщину.

Незважаючи на постійний запит на його працю, ніколи не був заможним.

Отримав технічну освіту у Харківському технологічному інституті. Деякий час працював на залізниці.

Заснував декілька унікальних театральних труп, акторами в яких були  неписьменні селяни. Трупи успішно гастролювали містами не лише України.

Хоткевич досконало грав на бандурі, написав підручник з гри на цьому інструменті. У хорі Микола Лисенка він виконував соло на бандурі й став відомим віртуозом.

Хоткевич був теоретиком народної музики в Україні. У 1902 році він брав участь у роботі  ХІІ Археологічного з’їзду у Харкові й виголосив доповідь про традиції кобзарства в Україні. Для учасників з’їзду організував концерт, який став першим офіційним виступом ансамблю бандуристів в історії. Хоткевич заявив про себе, як одного з ініціаторів збереження мистецтва кобзарів за допомогою запису їхньої музики на  фонограф.

«Гуцульський театр». У середньому ряду з палицею – Гнат Хоткевич. 1911. Фото: vitaliy-kreslav.livejournal.com.

Хоткевич стояв осторонь літературних дискусій 1920-х років, хоч був одним із найпопулярніших письменників України. Він використовував літературне псевдо «Гнат Галайда».

Популяризував народну музику, театр, викладав у Харківському музично-драматичному інституті, у Полтаві заснував та керував капелою бандуристів.

Виховав багатьох талановитих бандуристів, більшість яких були репресовані ще на початку 1930-х років. Декому вдалося виїхати за кордон.

Книги авторства Хоткевича, присвячені народним музичним інструментам, були заборонені.

Шалена критика в радянській пресі, заборона його музичних творів, звільнення з роботи – кинули Гната Хоткевича та його родину в злидні. А у 1938 році його за фальшивими звинуваченнями за «участь у націоналістичній шпигунській організації» органами НКВД розстріляно.

Нині проводиться Міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах імені Гната Хоткевича.

1879,  12 січня у місті Новий Маргелан Туркестанського краю народився  генерал-поручник Армії УНР Володимир Сінклер.

Про походження Володимира Сінклера існує дві версії. За однією з них він був нащадком шведського майора Малкольмома Сінклера, зв’язкового старшини при гетьманові Пилипу Орлику, викраденого росіянами на території Польщі і замордованого у 1739 році у Шлезьку за наказом «московського дипломата» Михайла Бестужева-Рюміна. Водночас відомий історик Ярослав Тинченко стверджує, що батько Сінклера походив з англійської дворянської родини. Сам же Володимир Олександрович у графі «національність» писав «українець».

Володимир Сінклер. Фото: io.ua

Закінчив Неплюєвський кадетський корпус в Оренбурзі, Михайлівське артилерійське училище, Миколаївську військову академію. Брав участь у російсько-японській війні 1904-1905, служив у штабі головнокомандуючого на Далекому Сході. Потім командував ротою в лейб-гвардії Павловського полку, служив у штабі військ гвардії Петербурзького військового округу як офіцер Генерального штабу. У 1916 був важко поранений в голову, після чого подав у відставку і оселився в Києві.

Після утворення Центральної Ради перейшов на її бік, сприяв українізації армії. У «Книзі спостережень» Євген Маланюк описав шляхетність, чесність, глибокі знання військової справи генерала. У листопаді 1917 року увійшов до Генерального штабу УНР, займався оперативною діяльністю. За часів Директорії брав участь у військових діях проти більшовицької армії, визволив Київ у серпні 1919 року, пізніше був начальником штабу армії УНР.

У 1920 році брав участь у переговорах із Пілсудським і Польським урядом, що завершилися підписанням Варшавського договору. На посаді начальника штабу залишався до ліквідації армії УНР в Польщі. У 1921-му увійшов до складу Вищої військової ради, сформованої з ініціативи Симона Петлюри. Однак через рік, після невдачі повстанського руху на території України, підтриманого військами УНР з території Польщі, відійшов від військової діяльності.

З 1921 року жив на еміграції у Тарнові, інших польських містах. Працював маркером на вугільній копальні, залізничним кондуктором тощо. Відмовився від служби у Війську Польському. З 1926 брав участь у діяльності Українського центрального комітету, який займався допомогою емігрантам. Виступав перед колишніми бійцями армії УНР з лекціями по військовій педагогіці. У 1939 через хворобу серця був змушений залишити роботу.

Коли у 1945-му радянські війська прийшли на територію Польщі, хтось із «доброзичливців» доніс на Сінклера. 13 березня 66-річного Сінклера схопив СМЕРШ 1-го Українського фронту і відправив до Лук'янівської в'язниці в Києві. Там він і помер у кінці 16 березня 1946 року у в’язничній лікарні на руках у колишнього підполковника Армії УНР Василя Проходи.

1907, 12 січня – у Житомирі народився Сергій Корольов, вчений, конструктор космічних кораблів, основоположник практичної космонавтики. Пройшов випробування сталінського ГУЛАГу. Табірне пекло не вбило у ньому прагнення до реалізації мрії життя — зробити космос досяжним. Керував колективами, що зробили вирішальний внесок у підкорення космосу.

Сконструював першу міжконтинентальну балістичну ракету, перший штучний супутник Землі, космічні кораблі «Восток» і «Восход». Саме завдяки його науковому та організаторському таланту став можливим знаменитий політ у космос Юрія Гагаріна 12 квітня 1961-го. Під керівництвом Сергія Корольова відбувалися польоти міжпланетних автоматичних станцій до Місяця, Венери та Марса, здійснено м’яку посадку на поверхню Місяця.

Створена вченим перша в світі міжконтинентальна балістична ракета була здатна нести заряд вагою понад 5 тонн. Оскільки вчені змогли різко скоротити вагу ядерного заряду, ракети Корольова стали використовувати для запуску супутників, а їх надійність дозволила СРСР досягти першості в космічній галузі. Компонувальна система і двигуни ракети не застаріли й до сьогодні. На її основі розроблено ракету-носій «Союз».

У СРСР Сергій Корольов був засекреченою особою. Крім вищого радянського керівництва та колег, всі інші знали його лише як головного конструктора. Він постійно перебував під охороною, немов у «золотій клітці».

У 1957-му Нобелівський комітет хотів вручити премію в галузі фізики людині, яка відкрила людству шлях у космос. Однак, радянське керівництво не розкрило прізвище головного конструктора. Воно стало відоме тільки після смерті вченого. Тоді й пришла всесвітня слава.

У 1938-1944-му Сергій Корольов пройшов радянські табори. Під час жорстоких тортур йому зламали щелепи. Був засуджений до страти (документ завізував Йосип Сталін). Пізніше розстріл замінили таборами на Колимі, де видобував золото, а звинувачення щодо участі в троцькістській організації та антирадянській діяльності переформулювали на «шкідництво в галузі військової техніки».

Кілька разів лише дивом уникнув смерті. До реабілітації в 1957-му офіційно вважався ворогом народу.

Саме зламана щелепа зрештою стала причиною смерті Корольова: коли 14 січня 1966-го йому робили нескладну операцію, то не змогли ввести через рот кисневий шланг для відновлення роботи серця.

Урна з його прахом похована в Кремлівській стіні.

1909, 12  січня – у селі Болотня на Київщині народилася Марія Примаченко (Приймаченко), художниця, представниця «наївного мистецтва». Її твори дивували мистецький світ й експонувалися у Франції, Канаді, Польщі, Росії, Німеччині та в інших країнах.

Марія Примаченко (1909 – 1997). Фото: honchar.org.ua.

1937-го на міжнародній виставці у Парижі Марія Примаченко отримала золоту медаль. Цю нагороду вона так і не змогла потримати у руках. Бо її надіслали на адресу Івана Гончара, який також брав участь у виставці, і медаль загубилася.

З дитинства їй довелося переборювати поліомієліт. Марія Приймаченко була переконана, що цю хворобу їй наврочили. Три доби вона терпіла біль, потім батько підводою відвіз доньку до місцевої знахарки. Після того одна нога покривилася і стала коротшою. На все життя вона залишилася інвалідом і пересувалася на милицях.

Марія Приймаченко почала творчий шлях з розпису власної хати. Якось пасла гуси та й побачила дивного птаха, який скинув пір’я з крила. На землі, де впало пір’я, були різнокольорові смужки. Це був синій глей. Вона набрала його і розмалювала стіни домівки синіми квітами. Сусідський хлопчик був вражений красою малюнків і не хотів іти додому, поки йому не дадуть квітку.

Картина Марії Примаченко "Квіти у вазі", 1967. Джерело: skripnikmarina.ucoz.ua.

Потім з’явилися жар-птиці, казкові звірі та квіти. Сусіди запрошували дівчинку розписувати їхні оселі. Подивитися на ці малюнки приїздили з навколишніх сіл.Протягом 1930-1980-х років відбулося близько 60 виставок творів Марії Приймаченко. Її картини зберігаються у найвідоміших галереях не лише  України, а також Росії, Франції, Болгарії, Австрії, Угорщини, Канади, Білорусі, Бельгії, Данії, Швеції, Португалії, Польщі, Прибалтики, Узбекистану, Казахстану, Чехії, Грузії.

Картини: «Роки мої молодії, прийдіть до мене в гості». Джерело: lj.rossia.org 

"Мільярди років пройшло, а таких мавп не було", 1986. Джерело: skripnikmarina.ucoz.ua.

Марія Примаченко створила понад 800 картин. Понад 600 з них зберігаються в Київському музеї українського народного декоративного мистецтва. 

1922, 12 січня – у Чернівцях у родині православного священика народився Аркадій Жуковський – науковець, енциклопедист, історик, громадсько-політичний діяч.

Аркадій Жуковський (1922 – 2014). Фото:  encyclopedia.kiev.ua.

Вищу освіту здобував за кордоном, у Австрії та Німеччині. На еміграції став активним учасником українського студентського руху. Зокрема у другій половині 1940-х – початку 1950-х років Аркадій Жуковський входить до кола очільників Представництва українських студентських товариств Австрії, Центрального союзу українських студентів, студентського товариства «Зарево» тощо.

Більшу частину життя провів у Франції. Аркадій Жуковський належав до організації Українська національна єдність (Франція) та багато років був членом Проводу ОУН.

У науковій сфері Жуковський зробив чимало. Понад 20 років очолював Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Європі (Сарсель, Франція). Долучився до створення «Енциклопедії українознавства»: працював редактором, готував статті і географічні мапи для видання, а після смерті Володимира Кубійовича 1985-го, очолив її редакцію. Аркадій Жуковський є автором численних праць з історії Буковини та України.

«Жуковський сприймав людей за дуже простим, але важливим принципом: «Що ти зробив?» За його принципом: якщо ти щось робиш – ти хороший, ні – іди геть, − згадує про друга Олександр Кучерук – історик, директор Музею української революції у Києві. – Але тим, хто хотів працювати, академік дуже допомагав. Все, що Аркадій Іларіонович робив у Франції, все – на благо України».

Помер Аркадій Жуковський 2 жовтня 2014 року у Парижі. Згідно заповіту його поховали у Чернівцях.

1929, 12 січня - в селі Мілуватка Сватівського району на Луганщині народився Микола Мащенко, кінорежисер, письменник, народний артист України, лауреат Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка.

Микола Мащенко (1929 - 2013). Фото: svatovo.ws

Народився в простій робітничій сім’ї. Мати працювала свинаркою в колгоспі, батько – на залізничній станції. У сім’ї було семеро дітей.  Коли наймолодшому,  Миколі, було 19 днів від народження, батько загинув в результаті нещасного випадку.

Закінчив Мілуватську семирічну школу, старші класи – у школі міста Рубіжне, куди доводилося їздити щодня, долаючи 50 км в один бік. Рубіжне було обране не випадково – у семирічному віці хлопець захворів на сухоти і вісім місяців він жив тут у родині лікарки, яка поставила його на ноги. Там же він познайомився із другом родини, учасником громадянської війни. Враження від знайомства потім багато в чому вплинули на його роботу під час зйомок фільму «Як гартувалася сталь».

У 1949 році вступив до Харківського театрального інституту (майстерня Івана Мар'яненка). Вступив поза конкурсом, оскільки на той час конкурсна комісія вже закінчила свою роботу. У гуртожитку жив у одній кімнаті з Леонідом Биковим, з яким усе життя підтримував дружні стосунки.

З 1957 року працював на Київській кіностудії, був другим режисером у фільмі Івана Кавалерідзе «Повія» за Панасом Мирним. У 1962-му зняв свій перший помітний фільм «Радість моя». Також у його творчому доробку такі відомі фільми, як «Овод», «Вінчання зі смертю», «Богдан-Зиновій Хмельницький». Загалом Мащенко зняв більше 20 картин, до багатьох з них писав сценарії. З 1989 по 2004 роки був генеральним директором кіностудії Довженка.

Автор книг «Зоря для матері», «Мамо, рідна, єдина...», «Відьма-енкаведистка», «Спогад про любов. Троє», «Остання атака», книг з історії телебачення.

Виховав цілу плеяду прекрасних акторів. «Екран має безліч засобів виразності. Проте для мене ясно одне: найважливіше – кіноактор, людина, яка наші пошуки втілює в життя, лишається наодинці з глядачем. Актор – це душа і серце наших картин. І поки воно б’ється, буде і кіномистецтво», – говорив Мащенко.

Помер режисер у Києві 2 травня 2013 року, на 85-му році життя. Похований на Байковому кладовищі.