1875, 12 вересня – народився Олександр Кошиць, хоровий диригент, композитор та етнограф, який написав оркестрове аранжування пісні «Ще не вмерла Україна».

Рід Кошиців мав давнє шляхетське коріння, яке Олександр Кошиць пов’язував з нащадками Гедиміна та носіями гербу «Порай», хоча науковці дещо критично ставляться до даної версії. Достеменні відомості про рід Кошиців, що володіли маєтностями на території Київського та Мінського воєводств зустрічаються у 18 ст. «Київські» Кошиці мали дворянську та священицьку гілки, представником останньої і був Олександр Кошиць.

Народився він на Канівщині, в багатодітній родині. Хоча своєю батьківщиною вважав с. Тарасівці Звенигородського повіту, куди батька призначили священиком нової парафії. Освіту Олександр почав здобувати у Богуславській єпархіальній бурсі, а  продовжив у Київській духовній семінарії, яку закінчив 1901-го з вченим ступенем кандидата богослів’я. Попри отриману освіту, священиком не став, а подався вчителювати на Кубань, де заприятелював з Симоном Петлюрою (який упорядковував архів Кубанського козацтва).

За сприяння Миколи Лисенка, на Кубані Кошиць здійснював етнографічні експедиції по козацьких станицях (Переяславській, Уманській, Полтавській, Брюховецькій), записуючи від нащадків запорізьких козаків, депортованих з України, народні пісні. Зібраний матеріал з 500 пісень він упорядкував у десяти зошитах, які були представлені на етнографічній виставці Кубані та отримав за  роботу Золоту медаль. Згодом ці зошити були втрачені, відома доля лише двох, один з яких зберігався в архіві самого Кошиця у Вінніпезі.

1904-го після повернення до Києва, Кошиць деякий час викладав в Учительській семінарії та Другій жіночій духовній школі. Тут він продовжив навчання у класі композиції в музично-драматичній школі Миколи Лисенка, на запрошення якого одночасно викладав курс хорового співу. Далі відбулось стрімке становлення Кошиця як диригента та композитора.

Деякий час був директором та диригентом товариства «Боян», у 1909-му його запросили керувати студентським хором Київського університету св. Володимира. Учасники цього хору в 1916-му уперше виконали неперевершений «Щедрик»  у обробці Миколи Леонтовича. Потому Кошиць викладав у консерваторії, здійснював обов’язки капельмейстера у театрі Миколи Садовського (який болісно сприйняв звістку про перехід Кошиця на роботу до оперного театру, що позначилось на їхніх стосунках), був диригентом Київської опери, а за доби УНР Центральної Ради очолював музичний відділ Генерального секретаріату освіти.

 У січні 1919-го Голова Директорії Симон Петлюра зобов’язав Олександра Кошиця та Кирила Стеценка зорганізувати українську республіканську капелу та вирушити у світове турне з метою популяризації України.

Репертуар капели складався виключно із народних пісень в обробці Лисенка, Стеценка, Кошиця, Леонтовича. У «Спогадах» Кошиць описував як відбувались концерти в Парижі у 1919-му, де було чимало російських емігрантів, які псували афіші нецензурними написами та збирались освистати капелу, відтак навколо було чимало поліції. Та концерти без виключення в усіх містах пройшли з надзвичайним успіхом. Західноєвропейська преса із захопленням писала про тріумф українських музикантів. Протягом 1919 – 1921 років капела здійснила вдале турне країнами Європи, а у 1922-му перетнула Атлантику аби підкорити Америку. Вкрай небезпечним виявився цей переїзд, оскільки судно наштовхнулось на айсберг і ледь не затонуло. З успішними концертами гастролював Український Національний хор (таку назву отримала капела наприкінці 1920 року) США, Мексикою, Аргентиною, Бразилією, Кубою. Лише в країнах Південної Америки Хор дав близько 900 концертів. Після цих гастролей Хор розпався.

Попри бажання Кошиця, повернутись в Україну капела не могла, оскільки радянська влада не давала дозволу. Відтак, диригент з 1926-го оселився у Нью-Йорку, де керував групою зведених українських хорів «Сімкою», намагався реалізувати себе в якості композитора. 1938-го він узяв участь у зйомках кінострічки «Маруся», що відбувались у Нью - Джерсі. Також викладав у Колумбійському університеті, працював над «Спогадами» та впорядковував щоденник «З піснею через світ».

Після світового визнання цей період в житті Кошиця був складний. Він потерпав від бажання повернутись в Україну та власної нереалізованості і ображався на українську еміграцію, яка «…навіть не цікавилась чи я живий, і як живу… Навкруги мене пустиня і порятунку чекати нема звідки».

1941-го він переїхав до Вінніпегу на запрошення освітньої референтури УНО Канади керувати хором і викладати на диригентсько-вчительських курсах.

Помер Олександр Кошиць 21 вересня 1944 р. і похований в колумбарії цвинтаря «Глен-Іден» недалеко від Вінніпега, заповідаючи аби його прах був перенесений до України.

1941, 12 вересня – радянська Ставка Верховного Головнокомандування прийняла директиву № 001919 про створення загороджувальних загонів у стрілецьких дивізіях.

«Досвід боротьби з німецьким фашизмом показав, що в наших стрілецьких дивізіях є чимало панічних і відверто ворожих елементів, які при першому ж натиску з боку противника кидають зброю, починають кричати: «Нас оточили!» і захоплюють за собою інших бійців. В результаті подібних дій цих елементів дивізія вдається до втечі, кидає матеріальну частину… Подібні явища мають місце на всіх фронтах». А «твердих і стійких командирів і комісарів у нас не так багато».

Небаченими в історії воєн солдати Червоної армії здавалася в полон. Єдиний висновок вождя у цій ситуації – «мало комісарів». Тож якщо «раби» бунтують, то потрібно більше карателів. А вже вони забезпечать, «не зупиняючись перед застосуванням зброї, ліквідацію ініціаторів паніки і втечі». А ще – здійснять «підтримку чесних і бойових елементів дивізії, не схильних до паніки, але стурбованих загальною втечею».

27 червня 1941-го в директиві Третього управління Народного комісаріату СРСР передбачалася «організація рухливих контрольно-загороджувальних загонів», які, серед іншого, мали затримувати «весь підозрілий елемент».   Наказом НКВД від 19 липня 1941-го були створені окремі стрілецькі взводи, роти і батальйони: «…начальнику особливого відділу надається право розстрілу дезертирів на місці».

28 липня 1941-го директива Управління особливих відділів НКВС СРСР вимагала «посилити роботу загороджувальних загонів».

Загороджувальні загони були розформовані наприкінці жовтня 1944-го.

1979, 12 вересня - в смт. Сатанів, Городоцького району, Хмельницької області народився Цисар Олександр Миколайович - старший лейтенант, командир взводу, 93 окремої механізованої бригади.

Загинув 12 червня 2015 р. у районі аеропорту Донецька. Військові їхали з села Водяне до селища Опитне (Ясинуватський район), близько 19:00 їх БТР підірвався на протитанковій міні. Разом з Олександром загинули О. Угринович та С. Загребельний.

Нагороджений:

- Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

- Згідно рішення п’ятої сесії Хмельницької міської ради № 1 від 16 березня 2016 р. нагороджений Почесною відзнакою міської громади «Мужність і відвага» жителів міста Хмельницького (посмертно).

- Рішенням Хмельницької міської ради присвоєно звання "Почесний громадянин міста Хмельницького" (посмертно).