1877, 13 грудня – у селі Монастирик на Поділлі народився Микола Леонтович, учитель співу, композитор, диригент. Він записував народні пісні й згодом вдихав у них нове життя.

Всесвітньовідома мелодія «Щедрик», створена Леонтовичем за мотивами української народної щедрівки стала символом Різдва у багатьох країнах. Англомовна версія «Щедрика» – колядка «Carol of the Bells» звучала у фільмах «Міцний горішок -2», «Один вдома», «Гаррі Поттер».

Леонтович – син священика, отримавши духовну освіту, у званні регента петербурзької придворної співацької капели став учителем співу, композитором та організатором хорів, які виконували записані ним і оброблені за європейським зразком народні пісні.

За те, що підтримав українську державність та відроджував усну народну творчість був застрелений чекістом у батьківському домі.

Микола Леонтович з родиною. Дружина Клавдія Жовткевич та донька Галина. Середина 1900-х. Фото: argumentua.com

1905 – на Донбасі (куди переїхав працювати вчителем музики у залізничній школі) організував хор робітників

1916 – створив останню версію «Щедрика», яка виконана зі сцени хором студентів Київського університету під керівництвом Олександра Кошиця.

1918 – 1919 – організатор першої Української держаної капели, викладав у музично-драматичному інституті імені М. Лисенка

23 січня 1921 – застрелений агентом ЧК

5 жовтня 1921 – «Щедрик» Леонтовича вперше презентований за кордоном на концерті в Карнегі Холлі у Нью-Йорку. Виконала Українська республіканська капела під керівництвом Олександра Кошиця.

1936 –  Пітер Вільховський (родом з України), який працював для радіо NBC, пише англійську версію слів до «Щедрика» – «Carol of the Bells».

1893, 13 грудня – у Тростянці на Сумщині народився Микола Хвильовий (Микола Фітільов), український прозаїк, поет, публіцист.

Микола Хвильовий (1893 – 1933). Фото: probapera.org

Син дворянина. Учасник Першої світової війни, з якої вийшов переконаним більшовиком. У квітні 1919-го вступив до КП(б)У.

З 1921-го мешкав у Харкові, активно друкувався. Входив до багатьох літературних організацій – «Гарт» (1923), Урбіно, ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) (1925), Пролітфронт (1930).

У своїх памфлетах виступав проти русифікації української культури.

«Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стилів українська поезія повинна втікати якомога швидше, – писав Микола Хвильовий. І пояснював: – Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування».

Зазнав нищівної критики і звинувачень в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», намаганні відірвати українську культуру від російської». Був змушений публічно каятися і відмовлятися від своїх поглядів. Однак, попри спроби писати в руслі «партійної лінії», був майже цілком ізольований від літературного життя.

13 травня 1933-го покінчив життя самогубством у Харкові на знак протесту проти свавільного беззаконня радянського тоталітаризму.

«Велич Хвильового зовсім не в тому, що він кинув гасло «Геть від Москви» – це гасло було кидане й перед ним. Велич його не в тому, що його Аглая – активна волюнтаристка, такий собі Донцов у спідниці, – пише у статті «Непророслі зернята» літературний критик і славіст Юрій Шевельов. – Вага літераторів і літератури того часу полягає насамперед у тому, що вони були повними людьми, що вони не боялися говорити правду і хотіли творити повну літературу, а не пісну».

Члени ВАПЛІТЕ. Сидять (зліва направо) - Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко; стоять (зліва направо) - Михайло Майський, Григорій Епік, Олександр Копиленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Іван Дніпровський. Харків, 1926 рік. Фото з фондів Харківського літературного музею.

1928, 13 грудня – в селі Сельце на Волині народився Євген Сверстюк.

Євген Сверстюк (1928 – 2014). Фото: m.day.kyiv.ua

1952-го закінчив філологічний факультет Львівського університету. Згодом - аспірантуру Інституту психології, та до захисту кандидатської дисертації його не допустили. Викладав українську літературу в Полтавському педагогічному інституті, завідував відділом прози журналу «Вітчизна». Неодноразово його звільняли з роботи з політичних мотивів.

У 1960-ті Євген Олександрович організовував або брав активну участь в усіх літературних вечорах, зборах, які на той час мали напівлегальний характер і вважалося небезпечною антирадянською діяльністю. У самвидаві поширювали його есе «З приводу процесу над Погружальським», «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза» та інші.

14 січня 1972-го був заарештований. Через рік за свої твори та виступи засуджений за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда” на максимальний термін — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. «Щастя спiзнати суворiсть i вагу великих слiв — правда, честь, обов'язок, слiв, що становлять морально-етичнi пiдвалини, суть мого свiтогляду. Честь, що оплачується кров'ю, гiднiсть, що є передумовою життя, iстина, до якої йдуть з безстрашнiстю дослiдника — без ґарантiї повернутися», — казав Євген Олександрович у «Останньому слові» на суді, яке потім широко розійшлося у самвидаві.

Відбував термін у Пермських таборах, де брав участь у численних акціях протесту, голодуваннях і страйках. На засланні у Бурятії працював столяром геологічної експедиції. Прибувши 1983-го до Києва, працював за тим самим фахом, та за п’ять років позбувся і цієї роботи — бо по поверненні знову брав участь в усіх протестних акціях. З 1989-го — активний учасник національно-демократичного руху в Україні,  редактор християнської газети «Наша віра», президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. 1993-го захистив докторську дисертацію з філософії на тему «Українська література і християнська традиція» у Вільному Українському університеті в Мюнхені.

Був дійсним членом Української Вільної Академії Наук у США. Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка 1995 року, кавалер ордену Свободи.

Входив до Ініціативної групи «Першого грудня». Автор книжок і численних статей з літературознавства, психології та релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської.

До останніх днів життя виступав перед молоддю, брав участь у громадських обговореннях, давав інтерв’ю та коментував для преси дражливі питання сьогодення.