13 листопада (2 листопада за старим стилем) 1708 року – московські війська під командуванням Олександра Меншикова захопили і знищили разом із цивільним населенням гетьманську столицю Батурин.

Ще у 1707 році гетьман Іван Мазепа дізнався про плани московського царя Петра I повністю знехтувати Переяславський договір Богдана Хмельницького 1654 року – ліквідувати полковий устрій Війська Запорізького (тодішня назва української держави, що перебувала під протекторатом московського царя), перетворивши козацькі полки на драгунські частини московської регулярної армії. Саме тому з’явилися плани про союз зі шведським королем Карлом XII, який у той час воював з Московським царством.

Однак ці плани довелося реалізовувати пришвидшеним порядком. Карл XII, який планував вести свої війська на Москву через Смоленськ, невподівано змінив рішення і повернув із Білорусі на українські землі. Причиною такого рішення стали переважаюча концентрація московських військ на смоленському напрямку та гостра нестача продовольства через застосування московитами тактики «випаленої землі»: московити, відступаючи, спалили сотні сіл, тисячі місцевих селян залишилися без житла і засобів існування. Карл ХІІ розраховував увійти до Батурина, щоб отримати продовольство, боєприпаси, збільшити свої сили за рахунок союзника. Мазепа, лишивши в Батурині залогу, пішов назустріч шведам.

Почувши про «зраду» Мазепи, Петро I направив до Батурина 20 полків на чолі з Олександром Меншиковим, аби випередити противника і першими захопити гетьманську столицю.

Очолили оборону укріпленої фортеці Батурина наказний гетьман Дмитро Чечель та генеральний гарматний осавул Фрідріх Кенігсек. Відданий Мазепі та Війську Запорізькому гарнізон, за підрахунками чернігівського історика Сергія Павленка, налічував 6,5 - 7 тис. військовиків, які складалися із сердюків та козаків. На озброєнні у них було від 70 до 100 гармат, у тому числі і надважкі мортири.

Батуринська фортеця (сучасна реконструкція)

Відкинувши пропозицію Меншикова здатися, 12 (1) листопада 1708 року гарнізон успішно відбив перший штурм фортеці. Однак уже другого дня, 13 (2) листопада, зранку московські війська розпочали відволікаючий штурм, а самі раптово провели основні сили стрільців через таємний хід у двір укріплення і після запеклого бою зламали опір козацьких військ та захопили Батурин.

Є дві версії поразки українських оборонців. Від часів «Історії Русів» до сьогодення основною причиною поразки в історіографії вважалася зрада наказного полковника Прилуцького полку Івана Носа, який виступав за підкорення московитам, а тому був заарештований до майбутнього суду, але через свою людину Соломаху вказав таємний хід у фортецю агресорам. Однак новітня версія історика Сергія Павленка на підставі аналізу величезної кількості документів припускає, що падіння гетьманської столиці сталося не через зраду Носа. За його версією, командування московського гарнізону, який із Батурина українці виманили у тому ж 1708 році, добре знало, де розташовані вилазки та потаємні ходи Батуринської фортеці. І саме московські командири, які  приєдналися до Меншиков, підказали йому цей хід.

Після захоплення міста війська агресора почали жахливу різанину і знищення. Спалені та обгорілі п’ять батуринських церков виразно засвідчують, що в них на якийсь час знайшли прихисток оборонці. Але розлючені стрільці не спинялися навіть перед православними святинями – розбивали двері, закидали у вікна смолоскипи. Особливо вони полювали за сердюками, безжально винищивши більшість із них. Внаслідок різанини у Батурині загинуло 6-7,5 тис. мирних громадян, 5-6,5 тис. військовиків, а разом – 11-14 тис. батуринців, сердюків, козаків.

"Меншиков у Батурині або Батуринські яблука". Художник Микола Данченко

Факт злочину спочатку визнавали й самі його організатори, хоч і нічого злочинного у цьому не бачили... У книзі «Журнал, или Поденная записка, блаженныя и вечнодостойныя памяти государя императора Петра Великого с 1698 года, даже до заключения Нейштатского мира (напечатан с обретающихся в кабинетном архиве списков, правленных собственною рукою его императорского величества)», виданій в 1770 році у Санкт-Петербурзі, було прямо написано: «И первых воров Полковника Чечеля и Генерального Есаула Кениксека с некоторыми их единомышленники взяли, а прочих всех побили, и тот город со всем сожгли и разорили до основания, где зело много изменника Мазепы богатства взяли».

Інше ставлення до цієї катастрофічної події було у європейських дипломатів, які побували у Московському царстві. Англійський посол Чарльз Уайтворт інформував із Москви про втрати мирного населення в Батурині: «Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать». Французькі часописи того часу Батуринську трагедію висвітили під заголовками: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». «Газет де франс», «Летре гісторік» та інші газети сповіщали про факт практично однаково: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів.... Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».

Після зруйнування Батурина 40 років він стояв пусткою. На згарищі було заборонено будуватися і селитися. Гетьманську столицю перенесли до Глухова.

Сергій Бутко, Сергій Горобець

1905, 13 листопада у с. Дюксин на Рівенщині народився Ніл Хасевич (1905-1952) – художник-графік, член Організації українських націоналістів, Української головної визвольної ради, Української повстанської армії. Лицар Срібного Хреста Заслуги Української повстанської армії та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах».

Батько художника, Антон Хасевич, був православним дияконом, тож початкову освіту Ніл Хасевич здобував у церковно-приходській школі, а потім навчався у духовній семінарії в Житомирі. Образотворчому ж мистецтву, до якого змалку проявився великий хист, він спочатку навчався у майстерні іконопису.

У 1918 році Ніл із матір’ю, повертаючись із Рівного, на деражнянському залізничному переїзді потрапили під потяг. Федотія Хасевич загинула, а юнак втратив ліву ногу. Після лікування 13-річний Ніл сам виготовив собі дерев’яний протез ноги. Навчання продовжив у майстерні Василя Леня в Рівному. Потому рік працював помічником іконописця. Здобував також і світську освіту – у Рівненській українській гімназії. Коли французька залізнична компанія виплатила матеріальну компенсацію за каліцтво, Ніл Хасевич у 1926 році вступив вільним слухачем до Академії мистецтв у Варшаві, де вивчав малярство, гобеленове ткацтво та графіку. Тренуючись, від руки гусячим пером «переписав» Пересопницьке Євангеліє, опанував дереворит і лінорит.

Ще в Академії Ніл Хасевич став одним із фундаторів мистецького гуртка «Спокій», яким опікувались митрополит УГКЦ Андрій Шептицький і сенатор польського Сейму від української громади Волині Степан Скрипник (майбутній митрополит УАПЦ Мстислав). Був делегатом крайового з’їзду Волинського українського об’єднання 1935 року в Луцьку. Допомагав у виданні газети «Українська нива» та створенні у містах і селах Волині просвітянських гуртків і українських бібліотек. У цей період долучився до підпільної боротьби Організації українських націоналістів.

Початок Другої світової війни застав Ніла Хасевича у його рідному Дюксині, працював учителем у школі, співав у церковному хорі. У 1941 році став мировим суддею у районному центрі Деражне. У 1941–1942 роках ілюстрував рівненську газету «Волинь», яку редагував відомий український письменник Улас Самчук, публікувався сам.  

Наприкінці 1942 року Ніл Хасевич іде у підпілля і в 1943 р. стає бійцем Української повстанської армії. Там його знали під псевдами «Бей-Зот», «Старий», «333», «Левко», «Джміль», «Рибалка». Був членом Крайової референтури пропаганди в УПА-Північ, працював у редакції підпільного журналу «До зброї», готував ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець», «Хрін».

Керував підпільною друкарнею, випускав різні агітаційні матеріали (брошури, листівки, летючки). Він же розробив ескізи більшості грошових знаків повстанців, так званих «бофонів», а ще – прапорів, печаток, відзнак підпілля. Навчав мистецтву гравюри молодих художників, які відходили вже на інші терени ілюструвати підпільну літературу та агітаційну продукцію. Від української інтелігенції художника обрали до створеної у підпіллі Української Головної Визвольної Ради, що була водночас і повстанським урядом, і парламентом.

Ніл Хасевич створив візуальний образ Української повстанської армії. Його графіка стала ефективною зброєю в руках підпілля. У 1951 році мистецькі роботи Ніла Хасевича, які викривали потворні сторони радянської дійсності, потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН і були опубліковані у США в альбомі «Графіка у бункерах УПА».

З Москви в Україну надійшов наказ негайно «пресечь антисоветскую деятельность» Хасевича. Для розшуків митця радянська влада створила спеціальну міжобласну оперативну групу, яку очолив капітан держбезпеки Борис Стекляр. Вона розпочала справжнє полювання на Ніла Хасевича.

Зрештою, останню схованку митця було виявлено. 4 березня 1952 року підрозділи МДБ оточили повстанський схрон неподалік від села Сухівці Рівненського району. «Бей-Зот» та ще двоє вояків УПА, які були разом з ним у криївці, відмовилися здатися в полон і загинули у нерівному бою. Чекісти привезли до Клеваня їхні тіла, які майже три дні пролежали під дубом – для залякування місцевого населення. Після цього загиблих відвезли у невідомому напрямку. Де поховали радянські карателі тіло митця – й досі невідомо.

Підготувала Леся Бондарук