1840, 14 грудня – у селі Кліщинці на Полтавщині (нині – Черкащина) народився один із засновників українського театру корифеїв, автор п’єси «За двома зайцями», драматург Михайло Старицький.

З дванадцяти років залишився сиротою і виховувався у Лисенків. Мати Старицького походила з цієї родини. Опікуном Михайла був Віталій Лисенко, син якого Микола став засновником української національної музики. Хлопці були майже однолітками і потоваришували. Вони разом вчилися у Харківському, потім Київському університеті, були учасниками київської Громади, власним коштом заснували та утримували недільні школи, разом розвивали український театр. 

Після бурхливого київського життя Михайло Старицький повернувся на Полтавщину до батьківського маєтку. Якось на вечорницях він побачив селянку Степаниду і закохався. Ця дівчина надихнула Старицького на написання слів чудової пісні «Ніч яка місячна». Призначивши їй зустріч, аби освідчитись, чекаючи кохану увечері біля річки Старицький вигадав рядки: «Ніч яка місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай! Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай!». Та дівчина була заручена, тож своє кохання і сімейний затишок Старицький знайшов із Софією Лисенко (сестрою друга Миколи Лисенка).

Із родиною Старицький деякий час жив на Поділлі, там він купив маєток. 1871-го перебралися до Києва. Тут з Миколою Лисенком заснували Товариство українських акторів. Першою виставою, яку поставили була «Різдвяна ніч» за мотивами повісті Миколи Гоголя. Згодом вони  поставили більше десятка власних п’єс. Для розвитку театру були потрібні кошти, тому Старицький продав маєток на Поділлі і очолив першу українську професійну театральну  трупу.  «Склалося товариство, – писав Іван Франко,– якого Україна не бачила ні до, ні після». Протягом 1886-1887-го тривали успішні гастролі Москвою та Санкт-Петербургом, після чого тріумф чекав на українців у Варшаві, Вільнюсі, Тифлісі. Актори трупи Старицького отримували гонорари більші, ніж актори імператорського театру, мали найкращі декорації та костюми.

1893-го Старицький пішов з трупи, бо не мав більше коштів на її утримання, а також геть розхворівся.

Решту життя присвятив літературній діяльності. Написав та видав поезії, п’єси «Маруся Богуславка», «Остання ніч», романи «Буря», «Розбійники», повісті «Заклятий скарб», «Облога Буші».

Помер Михайло Старицький 27 квітня 1904-го, похований на Байковому цвинтарі у Києві.

1918, 14 грудня – гетьман Павло Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади.

Павло Скоропадський (1873 – 1945). Фото: www.radiosvoboda.org

«Усім закладам України. Усім військовим частинам. – йшлося у тексті зречення. – Я, Гетьман всієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх своїх зусиль, щоб вивести край з того тяжкого стану, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил впоратися з цим завданням, і нині я, згідно з обставинами, що склалися, керуючись виключно благом України, відмовляюся від влади». Після чого Рада міністрів склала з себе повноваження і передала владу Директорії.

Директорія постала 14 листопада 1918-го у Києві в якості верховного органу УНР для повалення гетьманату. По Україні здійнялося антигетьманське повстання. Директорію підримало селянство, згодом – гетьманські війська. 18 листопада збройні формування Директорії вступили у бій з гетьманськими військами під Мотовилівкою поблизу Києва, змусивши їх під вечір відступити.

«В листопаді в Києві думали, що Петлюра буде розбитий, але я відчував, що справа  щодня ускладнюєтся. – писав Павло Скоропадський у «Спогадах». – У моєму штабі йшов розкол. З одного боку, Директорія розповсюджувала плітки, що я зрадив Україні, з іншого боку – російські офіцери говорили, що я  веду таємні переговори з Петлюрою для того, щоб зрадити офіцерство. Німці відверто говорили, що це не купка людей (Директорія), а – народне повстання. …Німці запропонували мені летіти на аероплані до Одеси, бо усі шляхи були відрізані. Я вважав, що маю бути тут, де уряд і військо,  до кінця. …Ми заключили перемир’я з Директорією…і була впевненість, що все налагодиться. Тринадцятого грудня я займався справами, згодом я дізнався, що усі думали, що я готувався до втечі. Але все було не так. Я просто вірив у долю.

Увечері я ліг спати. Вночі, годині о третій я отримав телеграму, в якій Винниченко вимагав остаточної ліквідації Гетьманства. Зранку…донесення ставали тривожнішими. Арсенал взято, військове міністерство взято. Я зібрав свої папери… і поїхав до турецького посланника, який жив у готелі «Паласт». Я усвідомлював, що усе скінчено. На душі від цього було важко. Я думав, чи маю відмовлятися від влади, чи не варто цього робити. На мене вплинули кулеметні черги, які доносилися здалеку. І я подумав, що є чесні люди, які будуть битися за мене, доки не отримають відомостей про те, що вони звільнені від присяги. І я тотчас написав зречення від влади. Мені важко від усвідомлення того, що уся робота, ті переживання, через які я пройшов протягом довгих восьми місяців, такого нерозуміння мене… наблизитися до найпліднішого етапу роботи для спасіння Батьківщини. І усе це так безглуздо зруйновано.»

(Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 - грудень 1918. - Київ, 1995. - С.317 - 325.)

1972, 14 грудня – у селищі Камишине Кустанайської області Казахстану народився Біліченко Геннадій Васильович - капітан, співробітник Центру спеціальних операцій «А» Управління СБУ в Полтавській області.

Загинув 13.04.2014 року о 9.00 ранку при виконанні службового обов'язку загинув під Слов'янськом Донецької області. На співробітників Полтавського центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом напали сепаратисти, коли офіцери вели перемовини з місцевим населенням. Автомобіль із бійцями спецпідрозділу СБУ Альфа розстріляли з автоматів.

Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).