1775, 14 серпня – російська імператриця Катерина ІІ видала маніфест про ліквідації Запорозької Січі. На той момент Нова Січ уже була зруйнована російськими військами - Маніфест просто офіційно засвідчував цей факт.

Ліквідувати Нову Січ придворна рада вирішила ще на засіданні 7 травня 1775-го.  Підготовка до цього відбувалася у цілковитій таємниці.

У травні ж понад 50 тис. російського війська, під командуванням генерал-поручика Петра Текелія у складі 1-ї російської армії, кавалерії, піхоти, гусарських й пікінерських ескадронів та донських козаків рушили на Січ.

На початку червня вони оточили Січ, захопили артилерію та блокували гавань. Від січовиків та кошового отамана Петра Калнишевського вимагалося скласти зброю і не чинити опір. Після бурхливих дебатів козацька рада ухвалила рішення здатися без опору.

Скарбницю конфіскували, військові клейноди, артилерію, зброю, боєприпаси і архів вивезли.

Кошового отамана Петра Калнишевського, військового писаря Івана Глобу і військового суддю Павла Головатого було арештовано в наметі Текелі і закуто в кайдани.  10 червня 1776 р. згідно з указом Катерини ІІ за № 1419 останній кошовий Калнишевський під охороною 7 конвоїрів був відправлений на довічне заслання у Соловецький монастир «за віроломне буйство та розорення російських підданих».

Текелія за цю операцію був нагороджений орденом Св. Олександра Невського та отримав маєток у Вітебській губернії.

1873, 14 серпня у селі Доброгостів на Львівщині народився Іван Боберський, педагог, організатор сокільського руху, засновник української національної фізичної культури, четар УСС, представник ЗУНР в США та Канаді.

Походив з давнього шляхетського та священичого роду з Бойківщини. Його батько о. Микола Боберський був священиком у карпатських та підгірських селах.

Закінчив Самбір­ську гім­на­зію, студіював на філософ­ському факу­ль­теті Львів­сь­кого універ­ситету, про­дов­жив навчан­ня в авст­рій­ських універ­ситетах Відня та Ґраца, подорожував Швецією, Німеччиною, Чехією, де пізнавав справу тіловиховання (фізкультури) та спорту. Його кумирами стали «батько німецького спорту» Фрідріх Ян та засновник чеського «Сокола» Мирослав Тирш.

Повернувшись у 1900 р. до Львова, стає професором німецької мови та класичної філології в українській Академічній гімназії, бере  активну участь в роботі товариства «Сокіл», заснованому у Львові в 1894 р. Василем Нагірним та Володимиром Лаврівським, а в 1908–1914 рр. очолює його. «Проф. Боберський був душею і пропагатором, в слові і в ділі, фізичного виховання української нації і його назвати б можна «батьком Боберським», як це чехи свого Тирша, шведи Лінга, а німці по нині свого пробоєвика тілесного тужіння німецької молоді Фридриха Яна називають…», - згадували сучасники.

Під керівництвом Боберського Львівський «Сокіл» стає центральним Товариством «Сокіл-Батько», довкола якого гуртуються сотні сокільських гнізд-осередків в містах та селах Галичини. У 1914 р. їх налічувалося вже 974.

В роки Світової війни Боберський був членом Бойової управи УСС, Головної Української Ради. А у 1918–1919 рр. – референтом пропаганди у Державному секретаріаті (міністерстві) військових справ ЗУНР.

У 1920 р. уряд ЗУНР відправив Боберського своїм представником до США та Канади. Там він займався пропагандою спорту, написав декілька підручників: «Копаний м’я» (1906) (футбол), «Забави й ігри рухові» (1905), запровадив українську спортивну термінологію.

Останні роки хворий на сухоти Іван Боберський прожив на батьківщині своєї дружини Йосифіни в місті Тржіч у Словенії, де й помер 17 серпня 1947 р.

14 серпня 1937-го радянська влада вчинила черговий злочин, потужним вибухом частково зруйнувавши собор Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, збудований у 1108-1113 рр. князем Святополком Ізяславичем.

Монастир було закрито ще в 1922 р. Руйнування його споруд (Золотоверхого собору, дзвіниці, монастирських будівель) розпочалося в 1934 р., після повернення столиці України в Київ – задля розчистки місця під амбітний урядовий центр (дві гігантські споруди з колонами та 34-метровий пам’ятник Леніну посередині).

Руїни Михайлівського Золотоверхого монастиря. Фото: kievpost.org

Археолог і мистецтвознавець Микола Макаренко (1877-1938) – єдиний з українських вчених, хто відмовився підписати акт знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря – невдовзі був репресований саме за свою принциповість. На основі організованої владою «експертизи» за участі інших «дослідників» було зроблено висновок, що собор збудований переважно у барокові часи, а не в ХІІ ст., а тому пам’ятка культури світового значення «не становить ні історичної, ні культурної, а ні архітектурної цінності».

Виконання злочину було спеціально приурочене до великого православного свята – Медового Спаса або Маковія. Рішення приймалося на рівні ЦК КП(б)У.  Більшість функціонерів, що вчинили цей злочин – Постишев, Балицький, Затонський, – незабаром були замордовані своїми ж кремлівськими господарями.                                                                 

Потворний урядовий центр так і не збудували. Через незадовільний вигляд єдиної зведеної споруди (будівля нинішнього Міністерства закордонних справ) будівництво зупинили. .

Михайлівський Золотоверхий у часи Майдану був і шпиталем, і волонтерським центром

Руїни Михайлівського Золотоверхого простояли до кінця ХХ століття. До 2000-річчя Різдва Христового храм було відновлено в барокових формах ХVІІІ ст. Під час подій Євромайдану 2013-2014 рр. у Михайлівському соборі знайшли притулок активісти Майдану і було влаштовано польовий шпиталь, пізніше при монастирі діяв пункт допомоги переселенцям зі сходу.

1968, 14 серпня – помер Данило Лимаренко, організатор Вільного козацтва, повстанський отаман, сотник Армії УНР (підполковник в еміграції).

Народився 2 січня 1895-го у селі Карлівка на Херсонщині. Закінчив Одеське військове училище. Учасник Першої світової війни.

Із кінця 1917-го входив до Ревуцького куреня Вільного козацтва на Херсонщині. Очолював штаб Запорізької групи Дієвої армії УНР (1919). На початку 1920-го перебував у партизанському загоні Андрія Гулого-Гуленка. Командир 6-го куреня Низових Запорожців 1-ої Запорізької дивізії Армії УНР під час Першого зимового походу.

«Де поділися ті кілька- і кільканадцять тисячні полки і корпуси, коли постала потреба боронити нашу молоду державу? – писав Данило Лимаренко у спогадах про українізацію полків та корпусів старої російської армії. – А горстки вояків, посталих на цілком новім ідеологічнім грунті, боролися і витримали до кінця. Українські Січові Стрільці, Запорожці, УГА, Волинська, Київська, Шоста, Залізна – дивізії, що виросли із коріння українського ДУХА, залишилися вірними ідеї української державності до смерти».

Пізніше був інтернований до Польщі, мешкав на Волині. Здобув ступінь інженера-геодезиста. Член-засновник Українського національно-державного союзу і Союзу українських ветеранів.

У 1950-му емігрував до США. Автор розвідки «Монгольська імперія (Звідки прийшов розгром Української княжої держави і звідки Москва запозичила свою імперіалістичну ідеологію)». Нагороджений Хрестом Симона Петлюри.

Помер 1968-го у Філадельфії.