1775, 15 червня – за наказом Катерини ІІ російські війська зруйнували Запорізьку Січ.

Запорожці допомогли Москві здобути перемогу в російсько-турецькій війні 1768-1774 років. Повертаючись з османського походу, російські загони на чолі з Петром Текелієм (загалом понад 100 000 чоловік) віроломно і без будь-якого попередження напали на Запорізьку Січ. Це стало повною несподіванкою для козаків, значна частина яких ще не повернулася з війни або ж перебувала на промислах. Січ охороняв гарнізон у 3000 осіб.

Спішно скликана кошовим отаманом Петром Калнишевським рада прийняла рішення утриматися від пролиття крові і скласти зброю. Хоча рядове козацтво було налаштоване чинити опір.

15 червня російські війська повністю зруйнували Січ, все майно та документи вивезли до Петербурга. Старшину звинуватили у зраді та засудили до каторги. Кошового суддю Павла Головатого та військового писаря Івана Глобу заслано до Сибіру, а 85-літнього кошового отамана Петра Калнишевського ув’язнили в Соловецькому монастирі.

У маніфесті від 14 серпня 1775-го Катерина ІІ повідомляла про ліквідацію «кубла пияк та розбишак», які жили в неуцтві, «з винищенням на майбутній час і самої назви запорозьких козаків». І далі: «…нема тепер більше Січі Запорізької в політичному її потворстві». У найкращих традиціях демагогії «освічена» імператриця подавала знищення Січі як виконання монаршого обов’язку перед Богом, перед імперією і навіть «перед самим узагалі людством».

На анексованих землях отримали величезні володіння фаворити і наближені Катерини ІІ. Тоді ж почалася інтенсивна колонізації «Новоросії», як стало називатися степове Причорномор’я.

Після ліквідації Січі більша частина козаків (близько семи тисяч) перейшла на землі Османської імперії, утворивши Задунайську Січ у гирлі Дунаю.

1902, 15 червня – на Черкащині народилася Наталя Лівицька, поетеса, яку охрестили «українською Ахматовою», донька президента УНР в екзилі Андрія Лівицького.  Вона стала музою для Андрія Маланюка, але вийшла заміж за художника Петра Холодного.

 Навчалася у Золотоніській та інших гімназіях України. Після Української революції 1917–1921 рр. жила в еміграції у Чехословаччині. Середню освіту здобула в Подєбрадах — закінчила матуральні курси 1923 р. Цього ж року вступає в празький Карловий університет.

Досить швидко зближається з іншими поетами празької школи, зокрема з Юрієм Дараганом, Євгеном Маланюком, Оленою Телігою.

Почуття Євгена Маланюка до Наталі Лівицької були сповнені драматизму і вплинули на усю його творчість та особисте життя. «Він був страшенно закоханий, але я нічого до нього не почувала, – казала наприкінці життя в інтерв’ю поетові Богданові Бойчуку з Нью-Йоркської групи. – Я була дурна, думала, що з поетами можна приятелювати… Він передусім був старший за мене, був уже знаний поет, а для мене поет це була якась вища істота… Моє захоплення ним як поетом він сприйняв як щось інше, а саме як любов». Хоча згодом вона напише таке:

            Та доба була неповторна,

            Як поезія Маланюка,

            А була вона недоговорена,

            Наче вірш без одного рядка.

1927-го переїхала до Варшави, студіювала філологію при Варшавському університеті. Була однією з організаторів літературної групи «Танк». Друкувалася в альманасі «Сонцецвіт». Її перу належать поетичні збірки «Вогонь і попіл» (1934), яку сучасні літературознавці називають еротичним романом. Це сповідь заміжньої жінки, яка пережила закоханість, розчарування та досягла внутрішньої гармонії. «Сім літер» (1937) та біографічна проза про Шевченка «Шлях велетня» (1955).

У Варшаві вона закохалася в учасника бою під Крутами Ігоря Лоського, якому присвятила низку ліричних віршів.

П’ю трунок півночі,

зіллям відьомським насичений,

п’ю трунок закінчення

і відчаю...

поки уп’юсь докраю.

Місяць – постійний товариш –

дивиться в око зловісно.

Після Другої світової війни Наталя Лівицька мешкала в західнонімецьких містах Оффербах, Майнцкастель та Етлінген. 1950-го переїхала у США і проживала в Йонкерсі поблизу Нью-Йорка. Була членом управи Союзу українок Америки. Протягом 17 років  працювала робітницею на фабриці з виготовлення картонних коробок. Після того як вийшла на пенсію жила у будинку для самотніх. Там її інколи відвідувала донька Іда.

1985-го у Нью-Йорку вийшла книга поезій Наталі Лівицької «Поезії, старі і нові». За збірку авторка була удостоєна найпочеснішої в діаспорі Премії Фундації  Антоновичів.

Померла 26 березня 2005 року в Канаді. Поховали Наталію Лівицьку-Холодну поряд із чоловіком Петром Холодним та батьками на українському православному цвинтарі Бавнд Брука (США).

1985, 15 червня - у місті Новоград-Волинський Рівненської області народився Герасимчук Дмитро Миколайович - капітан медичної служби ординатор госпітального відділення медичної роти 30 ОМБр.

Загинув 08.07.2014 року в районі населеного пункту Весела Гора Луганської області внаслідок осколкового поранення в голову отриманого під час артилерійського обстрілу незаконним збройним формуванням базового табіру 2 БТГр, від розриву артилерійського снаряду над наметом, де проживав особовий склад медичного пункту.

Указом Президента України № 640/2014 від 8 серпня 2014 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Підготували Сергій Горобець та Леся Бондарук.