1883, 15 грудня – у селі Скопці на Полтавщині (нині – Київщина) народилася Ганна Собачко-Шостак, художниця, майстриня декоративного розпису.

Полтавщина початку ХХ ст. відзначалася багатьма центрами декоративно-прикладного мистецва. Тут виникають учбові майстерні вишивки, які очолювали достатньо відомі художники. Так, у селі Вербівка працювала футуристка Олександра Екстер та кубофутурист Казимир Малевич.

1810-го у рідному селі Ганни Собачко поміщиця Анастасія Семиградова заснувала килимарську майстерню. Керувати нею запросила художницю-модерністку Євгенію Прибильську, яка оцінила вироби та малюнки молодої майстрині й всіляко сприяла її професійному розвитку та популяризації її творчості. Вишивки та панно Ганни Собачко 1913-го експонувались на виставках у Петербурзі та Києві, 1914-го – у Берліні, Парижі та Москві.

“В роботах української художниці Ганни Собачко ми бачимо свіжість і яскравість, – писала Олександра Екстер, – що є визначальними для духу молодих слов`янських народів”.

Протягом 1920-х твори українки, виконані у техніці акварелі та гуаші потрапили на виставки до Франції, Чехії, Великобританії.

1932-го Ганна Собачко разом з родиною переїхала до селища Черкізово, що під Москвою. Працювала на фабриці набивних тканин. За її ескізами та малюнками тут виготовляли тканини, робили вишивки та килими.

За оформлення українського павільйону на Всеросійській Сільськогосподарській Виставці (нині ВВЦ) у Москві їй присудили звання майстра народної творчості і включили до Спілки художників СРСР.

Майстриня  продовжувала виставляти свої роботи за кордоном. «Не вам, а нам у вас треба вчитися, – говорив французький художник Анрі Матіс, побачивши роботи майстрині на виставці у Парижі, – адже ви маєте велике національне мистецтво і унікальне народне мистецтво Ганни Собачко».

1917, 15 грудня – Центральна Рада прийняла закон про утворення Генерального суду.

Протягом 1917 року судова система України нічим не відрізнялася від інших на території Росії. Але після проголошення ІІІ Універсалу Генеральне секретарство судових справ активно працювало над формуванням нової судової системи з відповідною нормативно-правовою базою.

На своєму засіданні 15 грудня 1917-го Центральна Рада ухвалила закон «Про утворення Генерального суду». Відповідно до першої статті закону: «Генеральний суд складається з трьох департаментів – цивільного, карного і адміністративного і виконує на цілій території України всі функції, належні досі Правительствующому Сенатові в справах судових і в справах нагляду над судовими установами…». Організація і порядок діяльності суду визначалися до прийняття Всеукраїнськими Установчими зборами конституції УНР.

Члени Генерального суду (всього 15) обиралися Центральною Радою за поданням Генерального секретаріату і мали звання генеральних суддів. Конкретну справу склад суддів доручав вести одному з них.

У складі Генерального суду діяла прокуратура («прокураторія»), яку очолював старший прокурор.

Перший склад Генерального суду Мала рада затвердила 15 січня 1918-го, були обрані перші 8 суддів. Згодом обрали ще сімох. Старшим прокурором став Дмитро Маркович.

Генеральний суд діяв також і за часів Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. У липні 1918-го він був замінений Державним сенатом, але в лютому 1919-го Директорія відновила діяльність суду під новою назвою – Найвищий суд УНР.

1918, 15 грудня – у Львові митрополит УГКЦ Андрей Шептицький та архієпископ римо-католицької церкви Бельчевський підписали спільну відозву до командування української та польської армій з проханням про обмін полоненими.

1918, 15 грудня – на засіданні Ради комісарів, її голова Володимир Чехівський доповідав про те, що Революційний Комітет з моменту антигетьманського повстання весь час перебував в контакті з Директорією. Він отримав вказівку після падіння влади Гетьмана Павла Скоропадського до приїзду Директорії охороняти майно і порядок у Києві. Він направив своїх комісарів до усіх міністерств.

Рада комісарів пристала на пропозицію Бориса Мартоса, щоб Міська дума розв’язала в першу чергу питання харчування людей та задоволення потреб військових частин. Тому вирішено звільнити всіх політичних в’язнів, за виключенням тих, що звинувачувалися у злочнах проти УНР, арешти дружинників проводии у відповідності до закону. Для з’ясування кількості витрачених гетьманською владою грошей за час боротьби з повстанням Рада ухвалила створити спеціальну комісію. Наявні гроші, що були в міністерствах, передали до Державної Скарбниці.

1921, 15 грудня – чекістами знищений  Трохим Бабенко (отаман Голий). Учасник Першої світової у званні єфрейтора царської армії, старшина в Армії УНР, 1919-го перейшов до більшовиків, згодом очолив антибільшовицький повстанський рух на Черкащині.

Наприкінці 1920-го в загоні отамана Голого за різними даними було близько 6 тис. бійців. Чекісти стверджували, що на цей час його повстанське з’єднання було найчисленнішим по всій Україні й нараховувало 4 тис. осіб.

Маючи непогану освіту (закінчив церковнопарафіяльну й земську школи та навчався у Київському універстеті), знав історію, особливо цікавився  гайдамаччиною. Він захоплювався ватажком Гнатом Голим, який 1740-го керував гайдамацькими загонами. Трохим Бабенко й узяв собі псевдо «Голий».

Отаман Голий контролював Мліїв та навколишні села. Створив та очолив  Мліївську республіку. Йому вдалося навіть захопити Черкаси. Більшовики влаштували справжнє полювання за отаманом Трохимом Голим.

«Коли дядька Трохима обложили в канівських горах за Хмільною, де він переховувався, його тітка Мотря і сестра Ониська (моя мати) носили йому туди їсти, – розказувала племінниця отамана Голого Марія Цап, – чекісти мали серед хмільнянських людей звідунів, які повідомляли про появу жінок у селі. Та й свої доносили, якщо день чи два обох не було дома. Чекісти пробували слідкувати за жінками в бінокль – куди вони йдуть. Якось хмільнянський дядько підвіз їх, заховавши між снопів (знав, хто вони такі), а коли з’явилися карателі, швиденько переховав їх у скирту. Чекісти потім били дядька (жінки все те чули) і допитувалися, кого він віз. Той не зізнавався. 
Після повернення молодиць додому обох їх катували. Допитувалися: куди носили передачу? Найбільше мучили тітку Мотрю: її били шомполами, а матері тільки пальці прищіпали у дверях, бо була вагітною.
Всю рідню возили підводами до Черкас на допит: дядьків, тіток, і навіть тих хлопців, що гуляли з Трохимовими сестрами».

Місце поховання отамана Голого невідоме. 15 грудня 1921-го він зі своїм загоном потрапив в оточення і був знищений поблизу села Кумейки на Черкащині.

1932, 15 грудня – початок згортання політики українізації.

В’ячеслав Молотов та Йосип Сталін заборонили здійснення українізації на Далекому Сході, в Казахстані, Середній Азії. Щоб унеможливити проникнення висланих «буржуазно-націоналістичних елементів» в українізовані райони, запропонували перевести українські газети та видання на російську мову, а до осені 1933-го також і школи.

14 грудня 1932 року вийшла Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі та у Західній області». У постанові йшлося про те, що якраз неправильний підхід до українізації, яка «здійснювалася механічно, без врахування конкретних особливостей кожного району, без ретельного підбору більшовицьких українських кадрів», є однією з причин незадовільного проведення хлібозаготівель. Ця теза роз’яснювалася так «це полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та іншим створення своїх контрреволюційних осередків та організацій».

1937, 15 грудня – почалась «грецька операція» НКВС. По усьому СРСР в місцях компактного проживання грецької нацменшини прокотилася хвиля масових арештів греків, переважно чоловіків 20 – 50 років.

Протягом грудня 1937 – березня 1938-го, поки тривала операція, було заарештовано 20 тис. осіб. У Криму, Одеській та Донецькій області, Харкові та Києві за підрахунками істориків заарештовані від 7600 до 9400 осіб.

Понад 90 % заарештованих були розстріляні, решта – отримали 10 років ГУЛАГу. Директиву  № 50215, що стала поштовхом до кривавих подій підписав нарком внтрішніх справ СРСР Микола Єжов.

1932, 15 грудня –  Рада народних комісарів УСРР прийняла Постанову «Про боротьбу з мишами». Встановлено план боротьби з мишами, виділено спеціальних уповноважених для боротьби із «шкідниками сільського господарства»

1988, 15 грудня – на засіданні політбюро ЦК Компартії України розглядали питання про хід виконання у республіці постанов ЦК КПРС щодо посилення боротьби з пияцтвом і алкоголізмом.

«За 10 місяців 1988-го, порівняно з аналогічним періодом 1987 року скоротилася кількість осіб, притягнутих до відповідальності за розпиття спиртних напоїв і появу у п’яному вигляді в громадських місцях, а також осіб, які поміщались у медичні витверезники. Зменшилась кількість злочинів, вчинених на грунті пияцтва». Разом з тим зазначалося, що забезпечити радикальне поліпшення стану справ поки не вдалося.