1649, 15 серпня – перемогою козацького війська завершилася Зборівська битва, яка відбулася в ході Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Битва відбулася неподалік Зборова між об’єднаним військом козаків й татар проти польської армії. Саме тут Богдан Хмельницький із союзниками-татарами зустрів 30-тисячне польське військо короля Яна ІІ Казимира, яке йшло на підмогу обложеним у Збаражі полякам. Атакувавши противника під час переправи через річку Стрипа з двох боків, Хмельницький змусив їх відступити й отаборитися.

Наступного ранку козаки увірвалися в табір і оточили Яна ІІ Казимира і готові були примусити його здатися. Але у вирішальний момент очільник татарського війська хан Іслам-Гірей ІІІ відмовився воювати і почав схиляти козаків до сепаратних переговорів, погрожуючи перейти на бік поляків.

Схема Зборівської битви

Укладений 18 серпня в таких умовах Зборівський договір не відповідав духу перемог, яке демонструвало військо Богдана Хмельницького, і не задовольнив ні українців, ні поляків. Польська шляхта та духовенство втрачали величезну частку свого впливу в Україні, а козаки, цілком слушно вважали, що втратили можливість розгромити ворога та остаточно визволитись з під гніту Речі Посполитої. Величезне козацьке військо мало бути розпущеним і зменшитись до 40000 реєстровців. Всі ж, хто не потрапив до реєстру мали знову йти у панську неволю.

Водночас Зборівський договір заклав юридичні підвалини Української козацької держави – Гетьманщини, яка проіснувала в тій чи іншій формі до 1783 року, коли був скасований полково-сотенний устрій на Лівобережжі.

1819, 15 серпня – у селі Сокиринцях на Чернігівщині народився Григорій Павлович Галаган, громадський діяч ліберального напрямку, меценат і благодійник.

Походив із старовинного козацько-старшинського роду Галаганів. Навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Відстоював права селян, через що у нього виникали конфлікти з місцевими поміщиками. Активно виступав за скасування кріпацтва і повне звільнення селян, входив до «редакційної колегії», яка працювала над підготовкою селянської реформи 1861-го.

Серед його знайомих, з якими він листувався були Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов. Матеріально допомагав Тарасу Шевченку, фінансував видання його книг.

На честь єдиного сина Павлуся, який несподівано помер у 16 років, Григорій Галаган заснував унікальний навчальний заклад — Колегію Павла Галагана. Згідно зі статутом, до неї приймали учнів, які пройшли частковий курс гімназії, причому понад третину з них мали бути діти з незаможних сімей, яких утримували й навчали безкоштовно.

Колегія відкрилася 1 жовтня 1871 року. Директорами працювали в різні роки Іван Нечипоренко, Андроник Степович, Інокентій Анненський. Серед викладачів — Микола Мурашко і Микола Пимоненко (малювання) — відомі живописці, Володимир Науменко (словесність) — відомий освітянин, видавець, Павло Житецький (словесність) — член-кореспондент Російської академії наук. Випускниками Колегії були академіки Агатангел Кримський, Володимир Липський, Дмитро Петрушевський, неокласики Михайло Драй-Хмара і Павло Пилипович, інші видатні особистості.

Колегія Павла Галагана. Поч. ХХ ст.

Колегія Павла Галагана робила свою добру справу по 1920 рік включно, доки її не було перетворено на «трудову школу». А нині в цьому приміщенні розташований Національний музей літератури України.

Також за  фінансової підтримки Григорія Галагана було відкрито гімназію в Прилуках (1874), ремісничі училища в Ічнянському і Прилуцькому повітах, цілий ряд народних шкіл. Григорій Галаган давав кошти на видавництво журналу «Київська старовина» та інші українські видання.

1871-го заснував у рідному селі перше в Україні ощадно-позичкове товариство для боротьби з неврожаями. Очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (1873-1875), з якого вийшов 1876-го, на знак протесту проти Емського указу.

Ще в юнацтві, повернувшись у рідні краї з Петербургу, Григорій Галаган занотував у щоденнику: «Я в Малоросії! У моїй вітчизні – я не можу описати те приємне почуття, яким я володів, увійшовши в церкву і побачивши, що я з нову перебуваю з мирними моїми співвітчизниками, які (і чоловіки, і жінки) так прекрасні!».

Автор наукових фольклорних і етнографічних праць. Один із засновників Київської міської публічної бібліотеки (нині Національна парламентська бібліотека України).

Помер 25 вересня 1888-го в Сокиринцях.

1866, 15 серпня – у містечку Срібному на Чернігівщині народився Олександр Дедюлін, вчений, засновник вітчизняної імунобіології, організатор української ветеринарної служби.

Навчався в Харківському ветеринарному інституті. Брав участь у боротьбі з холерою та ліквідації епізоотії чуми рогатої худоби в Харківщині.

Із 1907-го став екстраординарним професором кафедри бактеріології при Харківському ветеринарному інститут, з 1909-го – голова Наукового товариства ветеринарних лікарів Харкова.

У роки Першої світової війни консультував товариство Червоного Хреста, організував завод із вироблення м’ясних консервів для армії.

Перший директор Державного інституту наукової і практичної ветеринарії, професор, один із засновників вітчизняної ветеринарної епізоотології, мікробіології та санітарії.

Вивчав хвороби сільськогосподарських тварин та засоби боротьби з ними. Опублікував понад 100 наукових праць.

Помер 16 жовтня 1924-го у Харкові.

1929, 15 серпня біля села Сінне на Рівненщині народилася Анна Валентинович, одна з засновниць польської незалежної профспілки «Солідарність».

Анна народилася в багатодітній родині «штундів» Назара та Пріськи Любчиків. Після приходу у 1939 р. радянської влади, їх розкуркулили і малолітня Анна змушена була йти прислугою у заможну польську родину Телесніцьких. У 1943 р. родина господаря виїжджає до Польщі, забравши з собою Анну, збрехавши їй, що її село спалене нацистами, а родина загинула. Лише у 1996 році Анна Валентинович віднайшла свою сім’ю в Україні і до останніх днів підтримувала з ними тісні зв’язки.

Спочатку Телесніцькі мешкали поблизу Варшави, а згодом переїхали до Ґданська. Анні радили забути про своє українське походження і називатися полячкою. У 1950 р. Анна влаштувалася зварювальницею, а згодом кранівницею Ґданської корабельні, стала передовицею праці, виконуючи по 270% норми. У 1951 р. була делегаткою з'їзду молоді у Берліні. У 1964 р. одружилася із колегою Казімежем Валентиновичем і взяла прізвище чоловіка.

Після Берліну Анна Валентинович вийшла зі складу Польського Союзу Молоді (польський комсомол) і вступила до Ліги Жінок, захищала права робітниць, і з цього часу почались її проблеми зі службою безпеки. У 1968 р. Анну вперше пробують звільнити з роботи, але на її захист стали колеги. У  січні 1971 р. її вибрали делегаткою  на зустріч з першим секретарем ПНР Едвардом Ґіреком. У 1978 р. вона стала однією зі співзасновниць Вільних Профспілок, а її помешкання – місцем їхніх зборів.

8 серпня 1980 р., за 5 місяців до пенсії Анну в дисциплінарному порядку звільнили з роботи. Це спричинило потужний страйк  на Ґданській корабельні, який поклав початок профспілці «Солідарність». Найпершою вимогою було відновлення Анни Валентинович на роботі і влада пішла на поступки. Після цього Анну Валентинович назвали «Матір’ю «Солідарності». Її пропонували на голову профспілки, але вона поступилася іншому лідерові, Леху Валенсі.

У 1981 р. співробітники служби безпеки намагалися отруїти Анну (встановлено, що за нею стежили понад 100 осіб). Її тричі заарештовували, влаштовували різні провокації. Критикувала вона й керівництво «Солідарності», зокрема, політику, що призвела до «Круглого столу». Саме через це після 1989 р. Валентинович відмовилася увійти до владної еліти.

Її прагнення до правди та безкомпромісність знайшли визнання не лише у Польщі. 2005 р. з рук президента США Джорджа буша Анна Валентинович прийняла «Медаль Свободи», а 2006 р. президент Лех Качинський нагородив її найвищою нагородою Польщі – Орденом Білого Орла.

Анна Валентинович загинула в авіакатастрофі 10 квітня 2010 р. у складі польської урядової делегації, що прямувала на вшанування 70-ліття катинської трагедії. Враховуючи її внесок в діяльність «Солідарності» польський політик Кшиштоф Вишковскі назвав її «Анна Солідарність».

1969, 15 серпня - у м. Подільськ (колишній Котовськ) Одеської області народився Грабовий Валерій Миколайович - старший лейтенант, заступник командира зенітної ракетної батареї по роботі з особовим складом  зенітного ракетно-артилерійського дивізіону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.

Загинув 14 червня 2014 р. близько першої години ночі у військово-транспортному літаку Іл-76 який був збитий терористами при заході на посадку в аеропорту Луганська.

Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 р., нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).