1908, 16 липня  – у селі Солониця на Полтавщині  народився Василь Барка (справжнє ім’я – Василь Очерет) – поет, прозаїк, літературний критик, автор роману «Жовтий князь».

Навчався в духовному училищі, згодом – на педагогічних курсах у Лубнах. Із 1927 року вчителював на Донбасі. Переслідуваний за викриття зловживань місцевої влади, виїхав на Кубань, вступив на філологічний факультет Краснодарського педагогічного інституту.

У 1932-1933 роках на Кубані 24-річний Василь перебував на межі голодної смерті. Тоді ж він їздив на Полтавщину до рідних і бачив там страшні картини голодної смерті. Під тягарем пережитого письменник протягом наступних 25 років записував різні життєві історії про голод в Україні.

У березні 1940 року захистив кандидатську дисертацію. 1941-го пішов на фронт добровольцем, двічі поранений, опинився в окупації. 1943 року його вивезли до Німеччини як «остарбайтера». Тоді ж письменник обрав собі псевдонім – Барка, із яким увійшов в історію. По закінченню війни виїхав з СРСР. Працював коректором у видавництві «Голос» у Берліні. Упродовж 1946-1947 років видав збірки ліричних віршів «Апостоли» й «Білий світ».

1950 року виїхав до США. Жив у Нью-Йорку, працював кочегаром, мийником вікон, голодував. Байдужий до матеріального достатку, хворий на стенокардію і напівсліпий, продовжував літературну діяльність. Пізніше усамітнився у м. Глен Спей, в горах.

У США Василеві Барці вдруге довелося пережити голодні муки. Письменник згадував, що це голодування поновило гостроту відчуттів та підштовхнуло до написання давно задуманого роману: «Знаєте, навіть якщо спричиниться одна якась іскра, розпалить вогонь у пам'яті, що був у душевних ранах. […] Може, без цієї пережитої голодівки я б не зміг відновити тих фібрів, тих відтінків почування, тих безодняних, найгірших у людській істоті, де вже на межі квінсесте».

Паризький часопис «Ле Монд» назвав роман Василя Барки «Жовтий князь» «найкращим твором у повоєнній Європі на одну з найважчих тем».

Пішов з життя 2003 року у м. Ліберті (шт. Нью- Йорк, США).

Леся Бондарук.

1917, 16 липня – Центральною Радою прийнято ІІ Універсал, що зафіксував домовленості з Тимчасовим урядом Росії про статус України та повноваження Центральної Ради і Генерального Секретаріату.

 ІІ Універсал Української Центральної Ради. Фото: hai-nyzhnyk.in.ua.

Проголошення Українською Центральною Радою автономії України (І Універсал) змусило Тимчасовий уряд відреагувати на вимоги українців. Вже 12 липня 1917-го до Києва прибула урядова делегація (міністри Михайло Терещенко, Іраклій Церетелі, до яких приєднався Олександр Керенський) і після двох днів гострих дебатів відбулася легітимізація Центральної Ради.

Тимчасовий Уряд визнавав право України на автономію, а Центральну Раду і Генеральний Секретаріат – органами державної влади в Україні. Натомість українці погоджувалися не претендувати на повну державну незалежність і передавали питання про форму автономії для вирішення на Всеросійських Установчих зборах. Важливим моментом стало розширення Центральної Ради за рахунок представників національних меншин.

Коментуючи ІІ Універсал, Сергій Єфремов писав у «Новій раді»:

«В йому вона [Центральна Рада] обертається тепер не до «народу українського», як перше, а до «громадян землі української» – всіх громадян, без ріжниці національної, бо від сього часу Центральна Рада, поповнена заступниками од національних меншостей, робиться вже краєвим органом власти державної, а не тільки, як було досі, національним органом морального впливу. В цьому перетворенні, цілком логичному і неминучому з погляду інтересів розвитку, й лежить центр і вага всієї події. Народилась краєва власть, упали кайдани централізму, що з самого 1654 року душили думку, слово і діло на Україні, – і визволена з задушливих оцих обіймів централістичної системи, наша сторона зможе тепер вільно рушити в свою дальшу путь – до повної автономії в вільній федерації народів Росії. Це коли хочете, теж революція, яка своїми наслідками не подається перед революцією останніх днів місяця лютого. Тоді роздушено гидру політичної неволі, тепер же знищено – бодай на віки – не менш шкодливу гидру неволі національної, що йшла невідступно за централістичною системою, нею живилася на шкоду і всьому цілому, й частинам».

Однак українці неоднозначно сприйняли ІІ Універсал, багато хто вважав його кроком назад. Зокрема, саме ІІ Універсал став каталізатором для виступу полуботківців 18-20 липня 2017-го.

Сергій Горобець.