1852, 16 серпня у селі Бежів на Житомирщині народився Микола Дашкевич, літературознавець, фольклорист та історик, професор Київського університету, дійсний член Санкт-Петербурзької академії наук.

Батько Дашкевича був священиком. Після закінчення Житомирської гімназії, Микола у 1868 р. вступає на історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира. На останньому курсі публікує свою першу наукову працю «Княжение Данила Галицкого по русским и иностранным известиям», за яку йому присуджують золоту університетську медаль. Здібного випускника залишили на кафедрі стипендіатом для підготовки професорського звання.

Крім історії захоплювався літературою. Цікавився творчістю Байрона, Шекспіра. Починаючи з середини 60-х років, велику увагу приділяв українській літературі, зокрема аналізував витоки творчості Івана Котляревського, вивчав зв'язок українського фольклору з південно-слов'янським, досліджував також творчість Миколи Гоголя, Михайла Лермонтова, Олександра Пушкіна, Василя Жуковського. Творчий доробок вченого становить понад 70 праць.

Був головою Історичного товариства Нестора-літописця, представник «Київської історичної школи». Знав декілька іноземних мов.

«Микола Дашкевич був Українцем з роду, Українцем з виховання, Українцем своїми науковими інтересами і без сумніву – Українцем своїми симпатіями» - писав про нього Михайло Грушевський.

Помер Микола Дашкевич 2 лютого 1908 р. у Києві. Похований у с. Бежеві.

1884, 16 серпня – у селі Костобобрів на Чернігівщині народився Ісаак Прохорович Мазепа, керівник уряду УНР часів Директорії, політичний і державний діяч.

Навчався в Санкт-Петербурзькому університеті. Сучасники описували його як людину вище середнього зросту, в окулярах, із козацькими вусами і сірими очима, які він часто заплющував під час розмови.

 Член Революційної української партії, один із лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії. Працював у Катеринославському земстві.

За часів УНР – міністр внутрішніх справ (квітень – травень 1919), прем’єр-міністр (серпень 1919 – травень 1920), міністр земельних справ (травень – червень 1920). Брав участь у Першому зимовому поході Армії УНР. Вважав, що радянські настрої в народних масах – це ілюзії, які зникнуть при зустрічі з режимом більшовицької диктатури й терору.

Від 1920-го жив в еміграції – спершу у Львові, пізніше – в Чехословаччині, Австрії, Німеччині.

Відстоював думку, що невирішення національної проблеми на Сході Європи стане постійним джерелом нестабільності усього континенту. І лише утворення незалежної і демократичної України стане запорукою мирного розвитку Європи.

Співзасновник Української національної ради і  голова уряду УНР в еміграції (1948-1952). Лідер Української соціалістичної партії, заснованої  1950 р.

Автор історичних нарисів про часи Визвольних змагань «Большевизм і окупація України» (1922), «Підстави нашого відродження» (1946), «Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр.» (1942-1943).

У передмові до останньої Ісаак Мазепа зазначав: «Взагалі мені здається, що наші мемуаристи чомусь занадто вже віддаються гіперкритиці й за дрібним  повсякденним намулом тих бурхливих часів не бачать величі самих змагань пробудженого українського народу».

Помер 8 березня 1952-го в Аугсбурзі (Німеччина).

1941, 16 серпня – Йосип Сталін видав наказ № 270 «Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон чи залишення ворогу зброї», за яким всі радянські військовополонені оголошувалися зрадниками.

На початку німецько-радянської війни Червона армія зазнала низку поразок. Кількість радянських полонених на кінець 1941-го становила майже 3,5 млн. солдатів.

16 серпня 1941-го Сталін видав наказ № 270 «Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон чи залишення ворогу зброї». Згідно з цим наказом, кожен червоноармієць мав боротися до останнього, а здаватися в полон заборонялося навіть у випадку оточення. Усі радянські військовополонені оголошувалися зрадниками.

Злочинний за своєю суттю наказ підписали: голова Державного комітету оборони СРСР Йосип Сталін, заступник голови В’ячеслав Молотов, маршали Радянського Союзу Семен Будьонний, Климент Ворошилов, Семен Тимошенко, Борис Шапошников і генерал армії Георгій Жуков.

При цьому, сам наказ не підлягав опублікуванню, але його мали зачитати у всіх військових підрозділах. Була шифрограма Георгія Жукова від 28 вересня 1941-го за № 4976 з наказом розтлумачити всьому особовому складу, що сім’ї тих, хто здався в полон, будуть розстріляні, а самі вони після повернення з полону також будуть розстріляні.

Один із прикладів дії цього закону – долі генералів Павла Понедєліна і Миколи Кирилова, які потрапили в полон до нацистів ще 7 серпня 1941-го, але були згадані в наказі як зрадники та дезертири, і незабаром заочно засуджені до розстрілу. Звільнені американцями в 1945 р,  повернулися на Батьківщину, але їх заарештували і в 1950 р. розстріляли. 

Щодо військовослужбовців, які потрапили в полон, не діяли жодні міжнародні документи, які б могли полегшити умови перебування в концтаборах.

1971, 16  серпня - у м. Остер Чернігівської області народився Грановський Андрій Олександрович - старшина, інструктор навчального танкового взводу, 300 навчальний танковий полк (169 навчальний центр Сухопутних військ).

Загинув 13 серпня 2014 р. під час обстрілу з БМ-21 «Град» на кургані Гостра Могила в районі с. Польове, Донецької області від осколкового пораненя в голову.

Указом Президента України № 892/2014 від 27 листопада 2014 року,  нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

1979, 16 серпня у с. Смільчинці Лисянського району  Черкаської області народився Стукало Олег Юрійович - майор,  перший заступник командира окремого батальйону тилового забезпечення, 128 окремої гірсько-піхотної бригади.

Зник безвісти 18 лютого 2015 р. під час виходу підрозділу з Дебальцеве. У березні 2015 р. упізнаний серед загиблих. Похований.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Рішенням сесії Мукачівської міської ради від 28 травня 2015 р. нагороджений званням «Почесний громадянин міста Мукачева» (посмертно).

Рішенням сесії Лисянської селищної ради Черкаської області №68-3/ VI від 24 вересня 2015 року присвоєно звання «Почесний громадянин селища Лисянка».

1987, 16 серпня у Києві дисиденти та колишні політв’язні провели Установчі збори й затвердили статут українського культурологічного клубу (УКК). Це була перша в радянській Україні громадська організація.

Серед тих, хто стояв біля витоків УКК були Євген Сверстюк, Олесь Шевченко, Сергій Набока, Леонід Мілявський, Микола Горбаль, Василь Овсієнко, Анатолій Лупиніс, Павло Скачок, Віталій Шевченко, Інна Чернявська, Леся Лохвицька, Ольга Гейко-Матусевич та інші.

Вони зустрічалися в невеличкому молодіжному клубі-кафе «Любава», там  обговорювали табуйовані теми Голодомору, утисків церкви, української культури, читали вірші шістдесятників. Саме в «Любаві» після бурхливих дискусій прозвучала пропозиція створити громадське об’єднання для вивчення і пропаганди української культури.

16 серпня на дачі у Аркадія Киреєва зібрався актив Клубу, який обрав господаря головою УКК.

Учасники одного із зібрань УКК. Київ, парк імені Фрунзе, жовтень 1987. Стоять: Олесь Шевченко, Тарас Чорновіл, Сергій Набока. Фото: www.radiosvoboda.org

Невдовзі  засідання клубу перенесли до великої концертної зали «Сучасник», що розташовувалася у парку Фрунзе  (нині це Куренівський парк). Там відбулися три зустрічі, на які прийшло до 500 чоловік. Обговорювали проблеми екології, стан пам’яток історії та архітектури,  історичні теми. Після чого «клубівцям» заборонили проводити свої зібрання в цьому приміщенні, відтак вони були змушені збиратися просто неба в парку або у власних помешканнях. Найчастіше такі засідання відбувалися за адресою вул. Олегівська, 10.

Бували у клубі В’ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Степан Хмара, Левко Лук’яненко, Іван Гель, Анатолій Лупиніс, Олесь Сергієнко.

Увесь час за учасниками зібрань вівся нагляд КГБ, тривали репресії проти членів клубу. Та комуністична влада змушена була де-факто дозволити політичну діяльність, і восени 1988-го року УКК увійшов колективним членом у щойно створену Українську Гельсінську Спілку.