1817, 16 травня – у слободі Юрасівці на Воронежчині народився Микола Костомаров, історик та письменник, ідеолог слов’янського відродження.

Його батьки – дворянин, нащадок козаків-переселенців та колишня кріпачка – прагнули прищепити сину вільнолюбиві ідеї й дати добру освіту. Микола Костомаров закінчив Харківський університет, склав іспит на ступінь кандидата і магістра.

Вивчав минуле Слобожанщини, епоху Богдана Хмельницького, водночас займався літературною творчістю. Один із засновників «Кирило-Мефодіївського братства», автор його програмного документа «Книга буття українського народу». Мріяв про створення слов’янської федерації. Його заарештували весною 1847-го, якраз напередодні весілля з Аліною Крагельською. Обвінчалися вони лише через 28 років.

Після амністії (1855 року) він став професором кафедри російської історії Петербурзького університету 1859-го. За політичними поглядами – поміркований демократ, який стояв на позиціях українофільства. Від 1860- го – член Археографічної комісії, співпрацював із журналами «Современник», «Отечественные записки». Один із організаторів часопису «Основа» та журналу «Киевская старина».  За активної участі Миколи Костомарова вийшло перше посмертне видання «Кобзаря» Тараса Шевченка у 1867 році.

Серед найвідоміших історичних творів Миколи Костомарова – «Богдан Хмельницький» (1859), «Смутное время Московского государства» (1863), «Последние годы Речи Посполитой» (1869), «Руина» (1879-1880), «Мазепа» (1882), «Мазепинцы» (1884).

В історіографії та джерелознавстві популярність йому принесло видання унікальних зібрань документів «Акты Южной и Западной России» та «Архив Юго-Западной России».

Помер 19 квітня 1885-го у Санкт-Петербурзі, де і похований.

1895, 16 травня – в селі Куцівка на Черкащині в родині селян-бідняків народився Тодось (Феодосій) Осьмачка, поет, прозаїк, педагог, громадський і політичний діяч.

Його університетами стала церковно-парафіяльна та 2-класна земська школи. Він поєднував роботу чорноробочого із самоосвітою і 1915-го склав іспит на земського вчителя.

1916-го Тодося Осьмачку мобілізували до царської армії, а протягом 1917-1919 років він воював в частинах «чорних запорожців» армії УНР.

Пізніше навчався в київському інституті народної освіти, вчителював у Києві та провінції. Рано почав писати, перша збірка поезій «Круча» вийшла  1922-го. Далі були збірки «Скитські вогні», «Клекіт», «Ротонда душогубців» (1956).

«Щось велике, необоре, мов сторуке наше горе,

прошуміло по Вкраїнї

не незримій колісниці.

Села небо засмалили пожарами

і розхристались риданням.

Як на дощ ворони крячуть, за Батиєм хижо плачуть,

у долинах клюють очі, мертві очі парубочі…

люди тіннями блукають, над руїнами ридають,

їм лисиці та собаки із ярів відповідають», – писав Тодось Осьмачка у вірші «Колісниця» (1929), передбачаючи гірку долю українського селянства.

Від 1930-го, коли в Україні розпочалися гоніння на інтелігенцію, зазнавав постійних переслідувань і терору з боку критиків та влади.

Його двічі заарештовували НКВДисти, пройшов через психіатричні лікарні. До кінця життя страждав від манії переслідування. Мав надію отримати Нобелівську премію, однак постійне нервове напруження далося взнаки і 1961-го у Мюнхені, під час подорожі Європою, його паралізувало. Помер Тодось Осьмачка 7 вересня 1962-го у клініці для душевнохворих під Нью-Йорком, куди його доправили на лікування друзі. Похований на православному кладовищі святого Андрія Саут-Баунд – Брук, що у Нью- Джерсі.

Підготував Сергій Горобець.