Микола Руденко, Раїса Руденко, Зинаїда Григоренко, Петро Григоренко. 1970-ті. Фото: zurnalist.io.uaМикола Руденко, Раїса Руденко, Зинаїда Григоренко, Петро Григоренко. 1970-ті. Фото: zurnalist.io.ua

За такий демарш Григоренка усунули від викладацької діяльності і відправили «у вигнання в Уссурійський край» на службу в Далекосхідний військовий округ.

Відчувши на собі арешт та примусове дворічне психіатричне лікування, Григоренко публічно говорив про відсутність історичної правди та застосування карної психіатрії у Радянському Союзі.

1966-го Григоренко познайомився із письменником Олексієм Костеріним, який  нього  із проблемою «покараних народів» – народів, депортованих із місць споконвічного проживання в період війни, зокрема і з проблемою одного з них – кримських татар, – сам Григоренко пов'язував із впливом письменника Олексія Евграфовича Костеріна, з яким він познайомився навесні 1966 року. Скоро Петро Григорович став не просто спостерігачем, але активним учасником руху за повернення кримських татар...

Петро Григоренко з родиною. Фото: zurnalist.io.ua

5 вересня 1967 року був ухвалений Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які мешкали в Криму», який Григоренко назвав «найбрехливішим і найбільш лицемірним указом з усіх виданих щодо кримських татар». У нього були вагомі підстави таким чином визначити значення цього документа вищого органу радянської влади.

«Внесок Григоренка в правозахисний рух надзвичайний. Після спілкування з ним долучився до правозахисників академік Сахаров, – в одному з інтерв’ю говорив Мустафа Джемілєв. – Ніхто у світі не зробив для кримських татар стільки, скільки зробив Петро Григоренко. Його численні інерв’ю, заяви, прес-конференції сприяли тому, що кримськотатарська проблема вийшла за межі Радянського Союзу».

Кримські татари побоювались, що з Григоренком можуть розправитись, тому намагались його убезпечити. Із Узбекистану приїхала група молодих кримських татар, які таємно стежили за помешканням генерала і супроводжували його містом. Сам Григоренко не знав, що має таку охорону.

1977-го влада дозволила йому поїхати на лікування до США. За кілька місяців його позбавили радянського громадянства. У лютому 1978-го Петро Григоренко на прес-конференції у Нью-Йорку сказав, що це найсумніший день у житті:«Мене позбавили права померти на Батьківщині».

Петро Григоренко з Президентом США Дж. Картером. Фото: zurnalist.io.ua

Помер Петро Григоренко 21 лютого 1987-го у Нью – Йорку, похований на українському цвинтарі Баундбрук (штат Нью-Джерсі) у США.

1917, 16 жовтня – у Чигирині, за козацькою традицією литаври сповістили про початок ради – Всеукраїнського  з’їзду Вільного козацтва.

Делегати з’їзду Вільного козацтва у Чигирині, жовтень 1917 року. Після ліквідації Катериною ІІ Запорізької Січі, козацькі клейноди зберігалися в Історичному музеї Петрограду. Щоб з’їзд відбувся під справжніми козацькими прапорами та хоругвами, група відчайдух на чолі з Іваном Полтавцем-Остряницею викрала їх з того музею. Зчинився галас. У ситуацію втрутився сам голова Тимчасового уряду Олександр Керенський і сторони начебто   домовились про повернення козацьких артефактів на Україну. Фото: reibert.info

«В Чигирині не знайшлось помешкання, яке вмістило б велику кількість прибулих, – писав свідок тих подій козак Демид Гулай у споминах «Відродження Вільного козацтва в Україні у 1917 р.», – а тому нарада представників відбулась на майдані біля собору. Місце, де мала відбутись Рада, козаки оточили великим колом. На середині був високий поміст, вкритий кармазином. Біля помосту стояли старі козаки та гості з Дону й Кубані. Перед ними майорів отаманський бунчук та запорізький малиновий прапор…На поміст зійшли старі запорожці… Промову почав д-р Луценко. В короткому, натхненному козацьким духом слові виразно змалював він минувщину і сучасне нашої Батьківщини. Не раз слова його покривались гучним “Слава!”. Промову свою д-р Луценко закінчив пропозицією вибрати Військового отамана».

Вільне козацтво почало формуватись навесні 1917-го на Звенигородщині, очолюване Никодимом Смоктієм із Гусакового. Їхній рух зародився як місцева самооборона, коли під кінець Першої світової війни, за влади Тимчасового уряду Росії, розвелося багато мародерів. Проти них - "для оборони вольностей українського народу та охорони ладу" - по селах і почали об'єднуватися в загони місцеві чоловіки. Називали себе "вільним козацтвом", яке набуло популярності і охопило Південь України, Лівобережжя та Волинь.

Загін вільних козаків із Новгоро-Сіверського на Чернігівщині, квітень 1918 року. Фото: hetmanec.livejournal.com

Вступати сюди могли добровольці, яким виповнилося 18 років і які не мали за собою кримінальних злочинів.  На кшталт запорізьких козаків об’єднувались у сотні, курені, полки та коші. Питання вирішувались Радою козацьких старшин. Представники Вільного козацтва були присутні на Всеукраїнських військових з’їздах і вимагали української державності, незалежної від Тимчасового уряду.

Наприкінці літа розгалужена мережа полків потребувала єдиного вищого Проводу. Для цього і був скликаний з’їзд. Протягом 16-20 жовтня Чигирин ряснів старокозацькими строями: жупани, шаблюки, шлики на шапках. Ці делегати представляли інтереси 40 тисяч вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщни, Катеринославщини, Херсонщини та Кубані.

Обрання  Павла Скоропадського Головним отаманом Вільного козацтва було  кроком до відновлення гетьманату. Старшинська рада пропонувала обрати Головним отаманом Івана Полтавця-Остряницю, який організував з’їзд.

«Почали вигукувати прізвище Полтавця-Остряниці, котрого піднесли вгору і поставили на помості. – Описує події Демид Гулай. – Пролунало гучне “Слава!” Подякувавши за обрання, полковник Остряниця поклав всунутий йому в руку пірнач і відмовився.

Вигуки прізвища Полтавця-Остряниці летіли зо всіх кінців майдану.

Іван Полтавець-Остряниця (1890 –1957) – наказний військовий отаман Вільного козацтва. Нащадок козацького роду гетьмана Якова Остряниці. Генеральний писар за правління гетьмана Павла Скоропадського. Фото: narodna.pravda.com.ua

Знову подякувавши за шану, Полтавець категорично відмовився і запропонував вибрати на Військового отамана командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, а на почесного Отамана – проф. Михайла Грушевського, після чого їх і було вибрано одноголосно».

Полтавця обрали Наказним військовим отаманом. У Білій Церкві мав розташовуватись штаб та Геральна рада, до якої увійшло 12 осіб.     

Перебуваючи в цей час у Києві, Павло Скоропадський отримав вітальну телеграму з Чигирина. Для нього обрання «отаманом всіх Вільних Козаків» було несподіванкою. Дане питання з ним ніхто не узгоджував.

Зустрівшись з Іваном Полтавцем-Остряницею Павло Скоропадський зрозумів, що Вільне козацтво може «стати тим здоровим рухом, який врятує Україну». Керівництво Вільним козацтвом Скоропадський доручив Полтавцю, займаючись 1-м гвардійським корпусом.

Наступна зустріч у Білій Церкві, де знаходилася Генеральна старшинська рада вразила Скоропадського ще більше, про що він записав у «Споминах»: «Полтавец завел… полный внешний порядок, – згадував Скоропадський. –Организовал дело с теми скудными средствами, которые у него находились, довольно хорошо... Содержались библиотека, целый небольшой штат агентов, кроме того, казачья сотня. Конечно, для нее приходилось прибегать к дополнительным средствам, главным образом помогала гр. Браницкая».

Почесна варта була гарно вбрана і вправно виконувала команди. Навесні 1918-го Павло Скоропадський, при підтримці Вільного козацтва прийде до влади на Україні.