1847, 17 березня – у Крячківці на Полтавщині народився Федір Вовк – етнограф, антрополог, археолог, громадський діяч, автор понад 200 наукових робіт.

Навчався у Ніжинському ліцеї. 1865-го вступив до Новоросійського університету в Одесі, а за два роки перевівся на фізико-математичний факультет Київського університету святого Володимира.

Співпрацював із Михайлом Драгомановим, Сергієм Подолинським, Миколою Зібером в українській революційній газеті «Кіевский телеграфъ». Став одним із засновників Південно-Західного  відділу  Російського Географічного Товариства, також став членом «Старої Громади».

 Спочатку працював у Київській контрольній палаті. 2 березня 1874 р. взяв участь в одноденному переписі населення Києва, під час якого збирав статистичні дані серед городян Подолу. Брав участь у археологічних розкопках влітку 1875-го та 1876го у Київській та Волинській губерніях.

У вересні 1876-го, після виходу Емського указу, припинив діяльність Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства. Щоб уникнути переслідувань Федір Вовк 1879-го переїхав до Женеви (Швейцарія). Там він допомагав Миколі Драгоманову у підготовці до видання перших номерів журналу «Громада». Проте через злидні та хвороби, тугу за родиною через два роки повернувся до Києва. Але дружина і діти були заарештовані  і заслані  у В’ятку. 1883-го був виданий циркуляр про розшук Вовка, тому вчений повернувся до Женеви.

1887-го він переїхав до Парижа, де здобув антропологічну освіту, захистив докторську дисертацію з порівняльної антропології. Там розпочав свої перші антропологічні та етнографічні дослідження українців.

Після заснування в Парижі Російської вищої школи суспільних наук Федора Вовка обрали професором антропології та етнографії.

Він часто приїздив до Львова, де протягом 1903–1904-го влітку читав курси етнографії та антропології у Вільному українському університеті.

 Як дійсний член НТШ був заступником голови Етнографічної комісії Історично-філософічної секції НТШ, а згодом очолив її.

Паризьке антропологічне товариство доручило Ф.Вовку дослідити антропологічні ознаки українського народу. У своїх дослідженнях Федір  Вовк  дійшов  висновків,  що  українці становлять  окремий  антропологічний  тип,  відмінний  від  сусідніх слов’янських  народів, що має цілком оригінальні етнографічні особливості. Завдяки йому українська етнографічна та археологічні науки піднялися на один рівень з європейськими народознавчими науками кінця XIX – початку XX століття. До появи праць Федора Вовка українська етнографія була простим описом особливостей народу, у якому переважали захоплення лінгвістикою та фольклором.

У січні 1906-го він отримав дозвіл російського уряду повернутися до Російської імперії, однак із забороною мешкати в Україні. Тоді вчений оселився в Санкт-Петербурзі та став куратором одразу двох відділів Російського Музею імператора Олександра ІІІ.

На засіданні Вченої ради Київського університету 18 березня 1918-го Федора Вовка було обрано завідуючим кафедрою географії та етнографії. У червні він виїхав з Петрограда до України. Але в дорозі захворів на грип  і  29  червня  1918-го  помер. 

Похований  у районному центрі Жлобин, Гомельської області (Білорусія).

1874, 17 березня – на Закарпатті народився Августин Волошин, греко-католицький священик, прем’єр-міністр (з осені 1938 року) та президент (15 жовтня 1939 р.) Карпатської України.

1917, 17 березня – у Києві було утворено Українську Центральну Раду (УЦР). Це був представницький орган українського народу, а після проголошення УНР – перший парламент.

Після того, як до України дійшла звістка з Петрограда про повалення монархії, тут почали масово утворюватися ради робітничих і солдатських депутатів. Губернські та повітові центри сколихнули масові мітинги та демонстрації. Учасники яких вітали повалення самодержавства та перемогу демократичної революції. 16 березня 1917-го у Києві відбувся «День свята революції». Це була велелюдна маніфестація, в якій окремою колоною під жовто-блакитними прапорами йшли представники українських організацій. Цього ж дня на Думській площі демонтували пам’ятник колишньому прем’єр-міністру Росії Перу Столипіну.

Газета «Киевлянин» писала про зміну політичного ладу в Росії.

Одним із перших про події у Петрограді дізнався керівник клубу «Родина» Синицький.  Він поділився новиною зі своїми знайомими. «Синицький не лише переказував свіжі новини, – згадував один із засновників Центральної Ради Василь Королів-Старий, – а вже проектував, радився, комбінував». Ідея Синицького полягала у створенні центру для керівництва українським рухом.

Увечері 14 березня в будинку Євгена Чикаленка зібралося 27 активістів Товариства українських поступовців (ТУП). Загалом ситуація  була непевна, тому помірковані ТУПівці не поспішали з радикальними рішеннями, схиляючись до тактики вичікування. Врешті вирішили збиратися щодня в клубі «Родина». На одній з таких зустрічей зібралося понад 100 представників від українських організацій, студентства, військовиків, духовенства. Тоді й з’явилася ідея заснування Центральної Ради. Вона була сформована на паритетних засадах між українськими організаціями. «З ТУП спільної мови не знайшли, – згадував Дмитро Антонович, – але зробили механічну згоду: рішено зложити поки що тимчасову Центральну Раду з ядра в числі до 25 людей з тим, щоб вона далі доповнювалась кооптацією головним чином делегатами з поза Києва. Українська Центральна Рада (УЦР) повинна була скликати Національний конгрес, який мав остаточно вибрати Центральну Раду, як постійний український парламент».

Головою УЦР обрали Михайла Грушевського, який на той час перебував у Москві у засланні. Заступниками голови стали Федір Крижанівський, Дмитро Дорошенко та Дмитро Антонович. 17 березня УЦР телеграмою повідомила Тимчасовий Уряд, що почав діяти у Петрограді про своє утворення.

Наприкінці березня 1917-го у Києві пройшла велелюдна демонстрація, в якій узяло участь понад 100 тис. учасників. Люди вітали Центральну Раду та виголосили вимоги надати Україні автономію. «Одностайно і однодушно стати всім на велике діло, – закликав Михайло Грушевський, – і не спочити, і рук не спустити, доки не збудуємо тої автономії вільної України».

У квітні, на Всеукраїнському національному конгресі було обрано заступниками голови УЦР Сергія Єфремова та Володимира Винниченка.

Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія есерів (УПСР) та Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ).

1977, 17 березня – у м. Шепетівка Хмельницької області народився  Багнюк Олександр Олександрович - майор, заступник командира батальйону з озброєння, 72 ОМБр.

Загинув на передовій під час бою 12.09.2014 у Донецькій області Старобешевському районі, с. Петрівське  від осколкового поранення в районі Старобешеве - Волноваха під час артилерійської та танкової атаки російських агресорів на командно-спостережний пункт.

Нагороджений  орденом  Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно) Указом Президента України №817/2014 від 21 жовтня 2014 року.