1943, 17 лютого – неподалік міста Олеськ на Львівщині розпочалася Третя конференція ОУН (тривала до 21 лютого), яка прийняла принципове рішення про перехід до відкритої збройної боротьби проти гітлерівців.

Керівництво ОУН(б), сповідуючи тактику накопичування сил для загального збройного повстання, не мало єдності щодо подальшої стратегії. Терор і репресії нацистів перекреслювали всі плани, а в низових організаціях посилювалися войовничі настрої. Поширювалися повстанські форми боротьби для захисту населення від грабунку й гестапівського терору, вивезення на примусову працю до Німеччини. Тим часом на території України розгорталися радянські партизанські структури, активізувалося польське підпілля, що вкрай насторожувало оунівців.

Кризова ситуація змусила провід ОУН(б) скликати ІІІ конференцію ОУН. Серед тих, хто прибув на збори з різних кінців України, – «урядуючий провідник» Микола Лебедь, військовий референт Головного Проводу ОУН(б) Роман Шухевич, його заступник Василь Турковський, крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях Михайло Степаняк, крайовий провідник ОУН на південно-східних українських землях Василь Кук, Дмитро Маївський, Роман Кравчук, Василь Охрімович, Зиновій Матла та інші.

Після гострих дискусій було ухвалене остаточне рішення про збройний виступ.

«1942 рік був на Українських Землях роком впертої боротьби українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. Вона проходила серед нещадного гніту й поневолення українського народу німецьким окупантом, серед намагання зробити з нього раба на власній землі й як націю знищити, та серед повторних спроб московського червоного й білого імперіялізму розкласти український народ і приготувати грунт для його нового політичного й економічного поневолення», – констатувала резолюція конференції.

«Стоїмо на становищі, що передумовою організації всіх політичних і національних сил України до боротьби проти московсько-большевицького імперіялізму та приєднання до неї всіх зовнішньо-політичних сил, а зокрема поневолених народів, являється боротьба українського народу проти німецького імперіялізму».

І далі: «Большевицьку й білу імперіялістичну Москву поборювати будемо завжди, як віковічного ворога поневолених народів Сходу та як джерело вічного неспокою в Європі й осередок імперіялістичної експанзії на європейський і азійський континенти».

Наприкінці резолюції окремо наголошувалося: «Засуджуємо всі спроби індивідуальної чи збірної співпраці з окупантами, як шкідництво й зраду українському народові…».

Тим самим ОУН(б) різко виступала проти участі українців у німецьких збройних силах, сприймаючи це «як намагання німецького імперіалізму здобути для себе гарматне м’ясо серед українського народу, щоб у цей спосіб виграти війну й ще більше поневолити український народ».

Масштабний виступ проти Німеччини мала очолити оунівська партизанська армія. Спершу її планували назвати Українською визвольною армією, але через схожість назв із батальйонами РОА генерала Андрія Власова, в квітні-травні 1943-го почали використовувати запозичену в Тараса Боровця назву Українська повстанська армія.

1946, 17 лютого – внаслідок зіткнення з опергрупою НКВД біля села Рудники на Волині загинув командир УПА-Північ майор Петро Олійник.

"Петро Олійник народився 5 січня 1909 р. в с. Молодинче (тепер — Жидачівського району Львівської області), – пише у матеріалі на сайті Центру досліджень визвольного руху Олександр Іщук. – В юнацькі роки був членом українського «Пласту», брав участь в діяльності 20 куреня ім. гетьмана Пилипа Орлика в м. Рогатині. З початку 1930-х рр. брав участь в діяльності Організації українських націоналістів.

Згодом поступив на навчання до Львівського університету на факультет права. Був власником фірми «Мемор».

В 1938 р. П. Олійник став Львівським окружним провідником ОУН. 23 жовтня 1938 р. він був заарештований польською поліцією і відсидів під вартою до початку німецько-польської війни. У вересні 1939 р. він, як багато інших українських політичних в’язнів, зумів звільнитися і продовжив роботу у підпіллі.

Після нападу Німеччини на СРСР 22.06. 1941 р. П. Олійник вирушив для організації роботи ОУН на Східну Україну. В 1942 р. він обіймав посаду обласного провідника ОУН на Дніпропетровщині.

П. Олійник відіграв важливу роль у організації і створенні УПА. В 1943-1944 р. він був командиром військової округи УПА «Богун», в 1944-1945 р. — провідником східного краю ОУН на північно-західних українських землях. В 1945-1946 р. він був організаційним референтом західного краю на північно-західних українських землях.

Після загибелі 12.02. 1945 р. Д. Клячківського — «Клима Савура» у вересні 1945 - лютому 1946 р. П. Олійник був виконуючим обов’язки командира УПА-Північ. Він організовував масову збройну боротьбу проти спецзагонів НКВД і НКҐБ.

У 1943 р. П. Олійник брав участь у переговорах з угорцями, які мали на меті встановити контакт між українськими та угорськими колами з метою припинення боротьби.

Радянські спецслужби тривалий час полювали за ним. П. Олійник загинув в бою з загонами НКВД-НКҐБ 17 лютого 1946 р. на хуторі Глинки біля с. Рудники Маневицького району Волинської області. Місце його поховання невідоме.

У підпіллі ОУН П. Олійник використовував псевдоніми «Еней», «Роман», «Сергій». Мав військове звання майора УПА, був нагороджений однією з високих повстанських нагород — Бронзовим хрестом заслуги".

Фото: povstanska-armiya.tumblr.com

1944 рік

Напад повстанців на батальйон внутрішніх військ НКВД в Олександрійському районі на Рівненщині. За радянськими даними, внаслідок 7-годинного бою загинули 133 бійці УПА і 9 енкаведистів (ще 13 зникли без вісті).

В селі Гайворонка на Рівненщині підпільники вночі викрали майора Червоної армії.

1945 рік

Загін УПА-Захід влаштував засідку на радянських активістів біля села Звижень на Львівщині. Знищено 5 і поранено 3 активістів.

Боївка районного проводу ОУН-Бориня прийняли бій із загоном НКВД біля села Комарники на Дрогобиччині. Загинули 10 повстанців, у тому числі районний провідник Ігор Кішакевич – «Юрій».

1946 рік

Зіткнення повстанців із загонами НКВД відбулися в селі Вулька, на хуторі Пеньки і біля села Костів на Львівщині. Загинули 4 бійці УПА.

В бою з загоном НКВД у селі Боршневичі на Дрогобиччині загинули 4 повстанці, серед них – районний референт СБ Микола Максим – «Сірко».

1947 рік

Під час зіткнення з винищувальним загоном МВД у селі Іване-Пусте на Тернопільщині загинув кущовий провідник ОУН Іван Боднарчук – «Сон». Василь Паскарик – «Ілько» зазнав поранення, але зумів прорватися.

1948 рік

У селі Ясениця на Львівщині повстанці спалили будівлі колгоспу.

Зіткнення підпільників із пошуковими загонами МВД/МДБ у селах Шубранець на Чернівеччині (знищений старший лейтенант, обоє бійців ОУН прорвалися) Орів (загинув командир чоти сотні «Лемківська» УПА-Захід «Байрак» та його охоронець) та Модричі на Дрогобиччині (три повстанці здалися в полон, двоє з них були негайно розстріляні).

1949 рік

Повстанці спалили сільську раду в селі Івачків на Рівненщині.

1951 рік

У зіткненні з пошуковим загоном внутрішніх військ у селі Голинь на Станіславщині загинули два бійці ОУН.