1828, 18 липня – в селі Голінка на Сумщині народився Іван  Стрельбицький, картограф, геодезист, роботами якого довгий час послуговувалися в Європі.

Рід Стрельбицьких мав давнє козацько-шляхетське коріння. У їхній родині також були талановиті художники: у Києві, Почаєві та Чернігові творили гравер Іван Стрельбицький (відомі його портрети гетьмана Петра Дорошенка та митрополитів початку XVIII ст.), гравер Федір Стрельбицький (Почаївська біблія, 1798), золотих справ майстер Самсон Стрельбицький (срібні оклади і німби для ікон Києво-Печерської лаври, 1828).

Іван Стрельбицький навчався у київській школі землемірів при університеті Святого Володимира та Межовому корпусі у Москві. Пізніше закінчив Миколаївську академію Генерального штабу, працював у військово-топографічному відділі.

Молодого топографа направили до гренадерського ІІІ полку в Санкт-Петербург, у складі якого він брав участь у Кримській війні (1853-1856).

Утім, його вабила наука землемірства. З кінця XVIII ст. провідні європейські топографи займалися вимірюванням дуги меридіанів та складанням точних карт держав. Частина цих досліджень проходила і через територію сучасної України. До 70-х років ХІХ ст. повне картографування територій своїх країн завершили Франція, Великобританія, Австрія та Швейцарія.

Із 1865 року розпочалися роботи зі складання «Спеціальної карти європейської Росії. Очолив дослідження офіцер Генерального штабу Іван Стрельбицький.

Уже перші опубліковані роботи наукової експедиції викликали резонанс в науковому світі. У 1869 році Гаазький міжнародний статистичний конгрес запропонував Росії створити карту Європи та обрахувати площу країн. Ця робота французькою мовою, яка отримала назву «Поверхня Європи» (1882), вважається вершиною наукових розробок Івана Стрельбицького. Науковий метод обчислень Івана Стрельбицького, зокрема довжини річок, був прийнятий  урядовими установами іноземних держав.

У 1875-му за створення 10-верстної «Спеціальної карти європейської Росії» Іван Стрельбицький був нагороджений медаллю Міжнародного географічного конгресу в Парижі.

Створена українським картографом карта ще довго зберігала свою актуальність – навіть через 60 років після створення, у 30-х роках на її основі складали карти областей Радянського Союзу.

Іван Стрельбицький особливу увагу приділяв картографуванню українських земель. Серед його здобутків - «Карта Донецького кам’яновугільного кряжу» (1869), та опис «Володіння турків на материку з 1700 по 1879 рік» (1879).

У 1899-му Іван Стрельбицький вийшов на пенсію та повернувся на батьківщину.  

28 липня 1900-го помер у своєму маєтку в рідному селі Голінка від раку, там і був похований.

1917, 18 липня – у Києві відбувся збройний виступ вояків Другого Українського козацького полку імені гетьмана Павла Полуботка з метою проголошення незалежності України.

За прикладом солдатів Київського військово-розподільчого пункту, які створили полк імені Богдана Хмельницького, Український генеральний військовий комітет (УГВК) вирішив організувати ще одну військову одиницю в Чернігові, де в середині травня 1917-го зібралася значна кількість новобранців.

Незабаром вони ешелонами прибули до села Грушки у передмісті Києва. Російське військове командування наполягало, щоб прибулих негайно відправили на фронт. Новобранці, яких було близько п’яти тисяч, вимагали визнати їх 2-м Українським полком імені Павла Полуботка. Росіяни не погоджувалися, солдати вперто стояли на своєму, Центральна Рада і УГВК без особливого успіху шукали компроміси, відтак ситуація ставала критичною.

Полуботківці, як вони себе називали, виступали проти влади Тимчасового уряду, визнавали вищою владою в Україні Центральну Раду, але були незадоволені поміркованістю її політики. Кризу поглибив ІІ Універсал Центральної Ради (16 липня), який остаточну форму автономії України віддавав на розсуд російських Установчих зборів. Це сприймалося як здача позицій українськими парламентарями.

Того ж дня на вечірньому засіданні представники українських військових частин (за участі Симона Петлюри, Володимира Винниченка та Олександра Шульгина) не дійшли згоди. Полуботківцям сказали, що «їх оборона не потрібна для Центральної Ради, бо на захист її в будь-який момент може прибути з фронту півтора мільйони українських вояків». А також наполягли, аби 1-й Український полк імені Богдана Хмельницького прийняв ухвалу, за якою «не вважає їх за своїх братів, відмовляє всякої допомоги і радить негайно виконати наказ» про відправку на фронт.

Виступ збурених полуботківців стався в ніч на 18 липня і проходив під гаслами негайного проголошення незалежності України (тому головним натхненником виступу вважають відомого самостійника Миколу Міхновського). У маніфесті повсталих наголошувалося, що «український народ не має тих прав, яких домагається кожна окрема нація і які мають належати кожному окремому народу. Висунутий Російською революцією лозунг самовизначення народів залишається лише на папері. Ми, українці-козаки, що зібрались в Києві, … всіх росіян і ренегатів, які гальмують роботу українців, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з Російським урядом».

Вийшовши зі своїх казарм, вони захопили деякі державні установи: міський штаб міліції, військову комендатуру, арсенал, окремі інтендантські склади, 3-й авіапарк, розгромили квартиру командувача Київського військового округу.

Центральна Рада, Генеральний секретаріат, УГВК рішуче відмежувалися від виступу і задіяли полк імені Богдана Хмельницького для ліквідації повстання. Під тиском останніх, полуботківці 18 липня повернулися у казарми, а 20 липня погодилися скласти зброю.

21 липня Центральна Рада визнала 2-й Український козацький полк імені Павла Полуботка окремою військовою частиною і за кілька днів основна маса солдатів-полуботківців (близько 2500 тисяч) була відправлена в діючу армію на Румунський фронт. Там вони відразу потрапили у жорстокі бої і зазнали жахливих втрат. На початку лютого 1918-го від полку лишилося усього 5 осіб.

Сергій Горобець.

1995, 18 липня – на Софіївській площі у Києві відбулося поховання Патріарха УПЦ КП Володимира (Романюка). Ця подія увійшла в історію під назвою «чорний вівторок». Бо закінчилася кривавим побиттям  кількох тисяч людей, які прийшли віддати останню данину пам’яті Патріарху,  дисиденту, першому предстоятелю УПЦ КП.

Василь Омелянович Романюк. Патріарх Київський і всієї  Руси – України  Володимир. Фото: zbruc.eu.

Його тіло без ознак насильницької смерті знайшли 14 липня в Ботанічному саду, де Патріарх любив гуляти.

Одразу постало питання про місце поховання Патріарха. За традицією священиків такого рівня прийнято ховати на території православних святинь. Тому церква звернулася до влади за дозволом поховати Патріарха Володимира  або у Видубицькому монастирі або в Києво-Печерській Лаврі чи Софії Київській. Уряд дозволив робити це на Байковому кладовищі.

Переговори безрезультатно тривали чотири дні. Церква вирішила поступитися, бо спека змушувала поспішати, а «торгуватися» практично не було з ким. Найвищих посадовців держави на той час у столиці не було.  

Вранці 18 липня  церква і громада прийняли рішення про поховання тіла Патріарха Володимира за православною традицією в Софії Київській. Після відспівування тіла скорботна хода повернула до Софіївського майдану. Тут їх зустріли спецпідрозділи міліції, що забарикадували всі входи на територію заповідника. У них було завдання — в жодному випадку не допустити тіла Патріарха за ворота.

За православною традицією  поховати небіжчика треба було до заходу сонця. Спонтанно виникла думка викопати могилу просто біля головних воріт Софії.

Коли могила була готова, труну з тілом Патріарха Володимира почали опускати. Центральні ворота Софії розчинилися і звідти вискочили до тисячі бійців спецназу. За кілька хвилин площу окропила кров: під міліцейські дубинки потрапляли і жінки, і старі, і каліки.

Під час трагічних подій «чорного вівторка». Фото: zbruc.eu.

Кілька людей, що лишилися біля могили (серед них були Віталій Карпенко, тодішній редактор «Вечірнього Києва», та В’ячеслав Чорновіл), руками засипали яму. Дати команду викинути з могили труну не наважився ніхто.

Точне число жертв цього міліцейського свавілля, за яке ніхто не був покараний, досі невідоме.

Наталка Позняк-Хоменко.