1821 – на Львівщині народився Антоній Петрушевич, священик УГКЦ,  історик, філолог, археолог. Досліджував історію церкви в Галичині та Буковині.

З його ім’ям пов’язане становлення української археографії в Галичині. Залишив понад 200 статей з історії церкви, етнографії та мовознавства. Автор етимологічного словника слов’янських мов, який зберігся в рукописі.  1851-го став радником консисторії, був особистим секретарем митрополита Михайла Левицького. З 1858-го – парох села Новиця (нині Калуський район). На запрошення єпископа Григорія Яхимовича упорядковував бібліотеку Перемиського капітулу УГКЦ. Керував митрополичою канцелярією та  митрополичим архіву. Антоній Петрушевич був серед засновників Головної Руської Ради і Галицько-Руської Матиці. Обирався послом до Галицького сейму (1861–1877) та Австрійського парламенту (1873–1878).

«На нашій святій Русі зберігається ще чимало дорогоцінних письмових пам’яток. Я отримав з Буковини листи, в яких повідомляють мене про пергаментні євангелії, написані старослов’янською мовою, що зберігаються у монастирі Путна. – писав Антоній Петрушевич в редакцію львівської газети «Слово» у 1861 році. –  Одне євангеліє написано рукою господаря Стефана у кінці XV ст. Священик Соневицький пише мені з Кімполюнга, що в монастирі Ватра-Молдавиця зберігається більше, ніж 150 старовинних рукописів і грамот, що написані руською (тобто українською) мовою!». Отець Антоній (греко-католицький священик) не мав права на наукові пошуки в православних монастирях Буковини й Молдавії. Він добився на це дозволу православного митрополита у Чернівцях. Також вивчав архіви.

Результати історико-краєзнавчих пошуків публікував у «Літературному Збірнику», «Буковинській Зорі», «Галицькому історичному збірнику».

1884-го його визнано доктором історії Київського університету «на знак поваги до наукових праць з руської історії». Петрушевича обрали дійсним членом Одеського товариства історії та старожитностей, а також Імператорського  Московського археологічного товариства.

1850, 18 січня – на Івано-Франківщині народився Іван Левицький, письменник, журналіст, першовідкривач української бібліографічної справи. Навчався у Станіславській гімназії, звідки його забрали до австрійської армії. Закінчив філософський факультет Віденського університету.

Іван Левицький (1850 – 1913). Фото: biblio.lib.kherson.ua.

Він зібрав найповнішу інформацію про тогочасні українські видання, твори та їхніх авторів. У біографіях, портретних замальовках міститься багато матеріалу  про творчих особистостей України. Зокрема матеріали для словника псевдонімів і криптонімів українського письменства Галичини (близько 800 авторів), яка зберігається в основному у відділі рукописів ЛННБ імені Василя Стефаника НЛН України.

Іван Левицький залишив літературні напрацювання: народні календарі та  простонародні книжечки.

1900-го він очолив бібліографічну комісію Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові.

Найвизначніші твори Івана Левицького «Галицько-руська бібліографія ХІХ століття» (1888 – 1895) та «Українська бібліографія Австро-Угорщини» (1900 – 1911).

Помер у січні 1913-го у Львові.

1864, 18 січня – на Київщині народився Іван Їжакевич, живописець та письменник. Автор ілюстрацій до Шевченкового «Кобзаря» та «Енеїди» Івана Котляревського. Навчався в іконописній школі при Києво-Печерській лаврі.

Іван Їжакевич (1864 – 1962). Фото: www.uamodna.com

1882, 18 січня – у Білостоку (нині Польща) народилася Олександра Екстер (у дівоцтві – Григорович), художниця-кубофутуристка, сценограф.

Олександра Екстер (1882 – 1949). Фото: uk.wikipedia.org.

За декілька років її родина перебралася до Києва. У Київському художньому училищі її вчителем був Микола Пимоненко. Разом з нею навчалися у майбутньому відомі кубофутуристи Олександр Архипенко (скульптор) та Олександр Богомазов (живописець). Її чоловіком став відомий київський адвокат Микола Екстер, німець за походженням.

Нових вражень та знань Олександра Екстер шукала у Франції, вступивши до Паризької Академії мистецтв. Імпульс до авангардного мистецтва їй дав Пабло Пікассо. Якось, гуляючи Парижем, Олександра Екстер випадково зустріла Сергія Ястребцова, з яким вчилася у художному училищі. Він познайомив художницю з Гійомом Аполлінером – поетом-авангардистом. Той звів Екстер із Пікассо. Фотознімки його робіт вона привезла до Києва, а місцеві художники брати Бурлюки, не бачивши нічого подібного були у захваті від нового мистецтва.

На початку 1918-го Олександра Екстер у Києві зорганізувала майстерню живопису та декоративного мистецтва. Вона співпрацювала з художниками, які створювали по селах майстерні народної вишивки, килимарські. Саме у таких майстернях відкривалися народні таланти. Такі як Ганна Собачко, Євмен Пшеченко, Василь Довгошия. Ганна Собачко вишивала за абстрактними ескізами Екстер, яка у свою чергу запозичила від народного мистецтва барвистість.  Саме Екстер зорганізувала першу виставку робіт Ганни Собачко й на відкритті сказала, що Собачко – велика художниця і назвала її народною футуристкою.

Влітку 1918-го ініціювала Перший всеукраїнський з’їзд діячів української культури. Вона виголосила доповідь про сценографію. Наполягала на тому, що в театрі, крім режисера та художника, співпостановником має бути й електромонтер, тому що світло – це художня складова. «Якомога більше творчості, якомога менше провінційності», –  відповідала Олександра Екстер на питання про те, що треба для розвитку українського театру.

1925-го вона оселилася у Парижі. Тут оформлювала книжки, робила інтер’єри, викладала в Академії сучасного мистецтва Фернана Леже. «Екстер блискуче викладає, – згадує у «Щоденнику» Павло Челіщев – колишній киянин, який навчався в Академії, – єдине, що трошки мене й інших учнів дратує, це те, що вона дуже часто згадує Україну, яку ніхто не знає».

Аліса Коонен та режисер Олександр Таїров дружили з Олександрою Екстер. Вони бували у неї на гостинах і їх вражало поєднання українського побуту і європейськості. У її помешканні поруч із роботам Жоржа Брака, Пікассо, Леже були українські килими, рушники, глечики. Навіть кухня в неї завжди була українська. З Екстер всюди їздила хатня робітниця Настя, яка частувала гостей варениками в полив’яних мисках, борщем. Пікассо й Леже  настільки смакували вареники, що вони навчилися їх ліпити.

Олександра Екстер померла 17 березня 1949-го і похована у передмісті Парижа у Фонтене-о-Роз.

За мотивами її театральних костюмів були створені скульптури. Ескізи перетворені в пластичні форми та вилиті з бронзи.

У Національному художньому музеї в Києві є картина «Міст. Севр». У 1960–х роках її хотіли «списати» і спалити, бо вона була «формалістична». Але чомусь забарилися. Ніхто не знав її авторства. У 1930–ті роки в музеї працювали малописьменні особи, адже інтелектуалів постріляли. В інвентарній книзі під номером, який значився на картині був запис «екстерн». Стало зрозуміло, що це робота Олександри Екстер.

У колекції Національного художнього музею України є два твори і кілька естампів. «У 1919 році, коли художниця тікала із захопленого більшовиками Києва, її збірка робіт зникла. Можливо, їх знищили, – розповідає головний зберігач фондів Національного художнього музею України Юлія Литвинець. — До того ж, коли її чоловік помер, тесть одружився і зачинив перед художницею двері київського дому, не давши їй забрати багаторічне надбання. Збереглося лише те, що вона дарувала друзям».

1918, 18 січня – Вільне козацтво разом з вояками київського гарнізону провели роззброєння революційних сил Києва, Червоної гвардії.

Стало відомо, що більшовики планували 18 січня розпочати збройний виступ задля встановлення своєї влади у Києві. Рада “Вільного козацтва” поділила місто на чотири райони. Сюди направила козаків, січових стрільців та вояків українських частин. Ті опівночі підійшли до заводів “Арсенал” на Печерську, “Ауто” на Шулявці, Деміївського снарядного, гвоздильного, Варшавської судоверфі, механічних майстерень Політехнічного інституту, а також до Управління Південно-Західних залізниць, Університету.

Завод «Арсенал», 1918. Фото: uateka.com.

Загалом на 30 об’єктах одночасно почали роззброєння. Подекуди відбулися збройні сутички. Найбільший опір сили УЦР зустріли на заводі “Арсенал”. Сюди відправили панцерні автомобілі і сотню кінного полку “Вільна Україна”. Ті, хто находився за мурами заводу відкрили вогонь з кулеметів та гармат. Після придушення спротиву, звідси вивезли 6 вантажних автомобілів зброї та 20 гармат.

1918, 18 січня –  Уряд УНР очолив представник УПСР Всеволод Голубович.

Після чергової кризи у стосунках українських соціал-демократів і есерів у Центральній Раді голова Генерального секретаріату Володимир Винниченко подав у відставку.

Прем’єр залишив за собою міністерство торгівлі і промисловості.

З попереднього уряду до першого складу нового увійшов лише соціал-демократ Михайло Ткаченко (міністр юстиції). Дев’ята сесія Центральної Ради проголосувала за цей уряд.

Наприкінці січня 1918 р. в зв’язку з наступом більшовиків уряд залишив Київ і переїхав до Житомира, а потім рушив у напрямку Олевськ-Сарни. Після вступу на Україну австро-угорських та німецьких військ, які спільно з частинами української армії перейшли у наступ, уряд УНР у перших числах березня прибув знову до столиці.

1919,  18 січня – Відкриття Паризької мирної конференції, скликаної державами–переможницями у Першій світовій війні для вироблення мирних договорів з переможеними країнами; серед інших конференція розглядала й “українське питання”. Українська делегація не була офіційним учасником, тому брала участь лише в окремих засіданнях на запрошення головних учасників конференції.

1943, 18 січня –  Відділ праці генерал-губернаторства дистрикту Галичина підписав план розподілу набору робочої сили для примусових робіт в Німеччині, за яким за весняну кампанію 1943 р. планувалося притягнути до вивозу 46 тис., а за осінню - понад 53 тис. чоловік з Галичини.