1917, 18 (5) травня – розпочався 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд. На зібрання, організоване стараннями Українського військового організаційного комітету та Центральної Ради, прибули близько 900 делегатів, які представляли майже 1,5 мільйона українських вояків з різних військових частин російської армії.

Форум мав сприяти координації дій українського військового руху, закласти підвалини створення національного війська для утвердження та захисту української державності.

З вітальною промовою виступив голова Центральної Ради Михайло Грушевський, а до складу президії увійшли Симон Петлюра (від фронту), Микола Міхновський (від тилу), Володимир Винниченко (від Центральної Ради), Семен Письменний (від флоту), а також Юрій Капкан (після обрання командиром 1-го українського полку ім. Б. Хмельницького).

Як зауважує історик Ярослав Тинченко: «До зборів долучилися не лише ідеалісти (як старий український підполковник О. Пилькевич чи військовий лікар І. Луценко), але й авантюристи (як «голова української громади саратовської залоги», а фактично – дезертир з фронту підполковник Ю. Капкан), і просто випадкові цікаві люди (як відставний генерал-майор М. Іванів). Підполковника Ю. Капкана, який серед присутніх штаб-офіцерів виявився найбільш галасливим, було одразу призначено командиром 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького. Сам полк, у кількості 3400 вояків, І Всеукраїнський військовий з’їзд майже одноголосно постановив вважати сформованим».

А коли полк вирушив на фронт, Юрій Капкан несподівано відбув у відпустку.

З’їзд підтвердив рішення Всеукраїнського національного конгресу, підтримав вимогу національно-територіальної автономії України і визнав Центральну Раду «єдиним компетентним органом, призваним рішати всі справи, що стосуються цілої України». Були намічені заходи по українізації армії та військової освіти.

Під час обговорення питання про ставлення до Першої світової війни була відхилена радикальна пропозиція Миколи Міхновського про негайний розрив із Москвою і встановлення збройним шляхом соборної самостійної Української держави. «Петлюра і Винниченко старалися вдержати з’їзд в рамках лояльності щодо Тимчасового Правительства і не допустити його до «націоналістичних» і «мілітаристичних» ухилів», – зауважує Дмитро Дорошенко.

Так, зокрема, свій виступ Володимир Винниченко завершив словами: «Ми не збираємось битись на штики з російською демократією, але не допустимо, щоб і вона йшла з штиками проти нас».

Для практичного здійснення українізації з’їзд утворив виконавчий орган – Український генеральний військовий комітет при Центральній Раді на чолі з Симоном Петлюрою (всього складався з 18-ти осіб). Комітет мав працювати в тісному контакті з російським Генеральним штабом, а також займався організацією повномасштабного ІІ Всеукраїнського військового з’їзду.

З’їзд завершився 21(8) травня 1917-го.

Підготував Сергій Горобець.

1928, 18 травня – у Москві почалося судове засідання по «шахтинській справі» –  першому політичному процесу проти інженерно-технічних фахівців.

Під час квітневого Пленуму ЦК КП(б)У 1928-го було озвучено тезу про економічну контрреволюцію «старих» фахівців, аби перекласти на них відповідальність за аварії та катастрофи на виробництві, що ставали наслідком форсованої індустріалізації.

Процес, організований ОДПУ та вищим партійним керівництвом СРСР, розпочався 18 травня в Москві і тривав до 6 липня. Арешти у цій справі відбувалися протягом літа 1927-го спочатку у Шахтинському, а потім в інших районах Донбасу. Невеличке селище Шахти (нині – в Ростовській області Росії) могло опинитися в центрі уваги каральних органів через страйк і маніфестацію місцевих шахтарів, невдоволених умовами праці, ще 1923-го року.

Слідство нібито розкрило розгалужену контрреволюційну організацію, яка займалася диверсіями та шкідництвом на шахтах. За це начебто отримувала гроші в іноземних банках.

Офіційним обвинувачам допомагали 42 громадських, хід процесу широко висвітлювався журналістами. А демонстрації трудящих вимагали суворого покарання злочинцям.

За вироками у шкідництві, шпигунстві, навіть прямій підготовці до інтервенції західних країн були засуджені 53 фахівця, з них 11 – до смертної кари (п’ятьох розстріляли, іншим пом’якшили вирок).

Повністю сфабрикована «Шахтинська справа» стала певним шаблоном для подальшої роботи радянських каральних органів з псевдо-контрреволюційними організаціями. Серед людей виникла атмосфера недовіри й ненависті до інженерів. У таємній довідці Московського міського комітету ВКП(б) «Про настрої у зв’язку з розкриттям контрреволюційної змови в Донбасі» йшлося про таке: «Усі товариші вимагають щодо контрреволюціонерів найсуворіших заходів... На арматурному заводі... говорять: «Треба половину всіх спеців перестріляти»... Безпартійні робітники вимагають не менш суворих заходів: «Мало голови повідривати їм», «вішати їх, контрреволюціонерів, треба», «інженерів треба розстрілювати без суду».

Широка кампанія таврування тих, хто проходив по «шахтинській справі». Про вигаданих злочинців та ворогів рясно писала радянська преса, а радянська дійсність породила нове поняття «шкідника». Обкладинка журналу «Огонек» та книги «Люди-вредители», яка вийшла друком у Москві 1928-го року. Фото: litopys.com.ua, memorial.kiev.ua
 

1944, 18 травня – комуністична влада розпочала операцію з депортації кримських татар  Кримського півострова. Протягом 18-20 травня людей викидали з домівок і насильно вивозили у віддалені регіони СРСР без права повернення. О 3 годині ранку 18 травня співробітники НКВД, яких до цієї справи було залучено 32 тис, вдиралися в будинки, виділяли на збори від кількох хвилин до півгодини і зганяли людей. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли на схід. Для перевезення яких було використано 67 ешелонів. За ці дні депортовано понад 180 тис. кримських татар.

Підготувала Наталя Слобожаніна.

1944, 18 травня – відбувся бій сотні УПА «Сіроманці» в урочищі Ярмівка поблизу села Блищанка Заліщицького району Тернопільської області.

Сотня Української повстанської армії «Сіроманці» на початку травня 1944 року розташувалася у лісі на схід від села Блищанка на Тернопільщині. У селі була обозна станиця, де для потреб УПА заготовляли продукти, одяг та зброю. Партизани залучали молодь до лав УПА, адже охочих влитися до війська було вдосталь.

18 травня на світанку у Блищанку прибув запасний полк червоноармійців із села Торське. Близько 10-ї години вони розпочали наступ на повстанців.

«Сіроманці» зайняли оборонні позиції та вступили в бій із «червоними», який тривав цілий день. Уночі повстанці відступили, щоб зберегти сотню.

Підготувала Леся Бондарук.

1880, 18 травня – у с. Покропивна на Тернопільщині народився Микола Хмільовський – греко-католицький священик, військовий капелан Української Галицької Армії, радник Митрополичої консисторії УГКЦ, член Української Головної Визвольної Ради

Навчався на теологічному факультеті Львівського університету. У 1905-1907 роках продовжив навчання в університеті. У 1907 році прийняв сан священика і переїхав до Золочева на Львівщині.

Обіймав посаду катехита місцевих шкіл і державної гімназії. Із 1913 до 1917 року о. Хмільовський очолював Золочівську школу імені Маркіяна Шашкевича. З початком Першої світової війни його вихованці зголосилися добровольцями до Легіону Українських січових стрільців.  Під час національно-визвольних змагань 1918-1919 років Микола Хмільовський вступив до IV Золочівської бригади Української Галицької Армії, де був капеланом. Після поразки молодої ЗУНР він разом з основними силами УГА перейшов Збруч. На Наддніпрянській Україні о. Хмільовський продовжує службу у війську. Після повернення до Галичини польська окупаційна влада арештовувала о. Хмільовського й відіслала в концтабір Шкуличі. Звільнившись, він перебрався до Львова, де на короткий час став адміністратором Преображенської церкви. Невдовзі, повернувшись до Золочева, займався створенням української гімназії «класичного типу» Товариства «Рідна школа». У 1921 році о. Хмільовський став її директором.  Серед вихованців гімназії Роман Кравчук, Степан Галамай, Василь Кук та інші. Окрім цього, о. Хмільовський опікується пластунами куреня імені Iвана Богуна, який діяв при Золочівській гімназії.

У 1930 році Микола Хмільовський захворів, що було зумовлено  попередньою активною діяльністю, а також слабким від народження здоров'ям. Пішов у відпустку, а після повернення, його не допустили керувати гімназією. Польська влада поставила ультиматум: «Або Хмільовський піде, або буде закрито гімназію». Задля збереження навчального закладу, він змушений зректися посади директора. Про це писали провідні українські часописи, які високо оцінювали педагогічний хист о. Хмільовського та обурювалися свавіллям влади. Прощання з отцем-директором перетворилося у грандіозну маніфестацію українців Золочева.

Наприкінці 1931 року о. Хмільовський з родиною переїхав у село Мшана біля Львова, де йому було надано парафію. Тут він проводив релігійну і культурно-освітню діяльність. Від 1931 року о. Хмільовський  працював, а у 1932-1939 роках очолював гімназію, створену при Малій духовній семінарії у Львові. Тут він  проявив себе талановитим педагогом і організатором. У 1933-му він був одним з організаторів велелюдного з'їзду «Українська Молодь Христові». У 1934 році Миколу Хмільовського знову переслідувала польська влада. Був покараний судом, що всупереч застереженню поліції організував посвячення стрілецької могили у селі Суховоля.

У 1937 році о. Хмільовський написав брошуру під назвою «Коли ті замовчать, каміння заговорить», у якій гостро засудив асиміляційну політику польської влади і закликав українців зберігати національну ідентичність у боротьбі за самостійну українську державу. У середині 1930-х років його призначили радником Митрополичої Консисторії та членом митрополичого суду. На початку 1940-х років о. Хмільовський був іменований каноніком.

У 1944 році радянська влада розпочала наступ на Українську греко-католицьку церкву. 1945 року в Соборі Святого Юра у Львові відбулося таємне засідання, на якому було обрано нове керівництво УГКЦ. Від 1946 року  церкву очолював Микола Хмільовський. Рішення так званого Львівського Собору від 1946 року про ліквідацію УГКЦ отець Хмільовський визнав недійсним. А пропозицію голови Ініціативної групи Гавриїла Костельника перейти у православ’я – відкинув.

Микола Хмільовський провів низку заходів задля згуртування тих священиків, які залишилися вірними присязі. Сам отець різко висловлювався не лише проти тих, хто перейшов у московське православ'я, але й проти тих, які у цей час не проводили активного душпастирського життя. Отець Хмільовський знаходить час і можливість надати фінансову та трудову допомогу тим єпископам і священикам, які були вже заарештовані. Зокрема, митрополиту Йосипу Сліпому, єпископу Миколаю Чарнецькому, архимандриту Климентію Шептицькому та іншим. Його стараннями було налагоджено чіткий механізм діяльності катакомбної УГКЦ, яка всупереч переслідуванням провадила свою діяльність.

У середині 1940-х років було встановлено зв'язок між о. Хмільовським і Проводом ОУН. На нелегальному становищі з 1939-го по 1950-й роки в 1943-му його обрали членом політради ОУН, а в 1944 році – другим віце-президентом Української Галицької визвольної ради. Отець Микола займався дипломатичною діяльністю. Зокрема, брав участь в офіційних переговорах у 1944 році з представниками Угорщини та Румунії про нейтралітет і передачу зброї для УПА.

3 квітня 1950 року о. Хмільовського заарештували радянські спецслужби. На допитах, які нерідко тривали цілу ніч тримався мужньо. Він не заперечував своєї антибільшовицької діяльності, спрямованої на здобуття незалежної України і збереження життєдіяльності УГКЦ. Його засудили до позбавлення волі на 10 років з конфіскацією майна. 30 листопада 1951 року відправили у Верхнє-Уральську в'язницю. Згодом його возили у Москву, де пропонували за зраду УГКЦ сан архієпископа РПЦ. Цю пропозицію о. Хмільовський з обуренням відкинув. Священика повернули до Владимирської в’язниці, де він перебував аж до звільнення 27 жовтня 1954 року.

Повернувся у село Мшана і проводив таємну душпастирську діяльність. Останні роки життя о. Хмільовський хворів. Помер 30 квітня 1963 року на 83 році життя.

Підготувала Леся Бондарук