1912, 19 січня – в Тернополі народився Ярослав Стецько, один із ідеологів та провідників українського націоналізму, голова ОУН-б, президент Антибільшовицького блоку народів.

Походив із родини священика. Закінчив Краківський та Львівський університети. Ще юнаком включився у національно-визвольну боротьбу, з 1932-го був членом Крайової екзекутиви ОУН, ідеологічним референтом і редактором підпільних видань. У 1936-му засуджений польським судом до п’яти років ув’язнення. Під час слідства провів понад 200 годин (майже дев’ять діб) без сну, сидячи на табуреті, але компрометуючих свідчень так і не дав. Звільнений по амністії в 1937-му.

Один із ініціаторів створення Революційного проводу ОУН-б (1940), з квітня 1941-го – заступник провідника ОУН-б Степана Бандери. На Українських національних зборах у Львові 30 червня 1941-го проголосив Акт відновлення Української держави і був обраний прем’єром.

Як пізніше пояснював сам Ярослав Стецько: «…ми вирішили танкам, бомбовозам і гранатам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло, ні за яких умов цього не заперечити, не відкликати, витримати до кінця».

Заарештований нацистами 4 липня 1941-го, понад три роки перебував у концтаборі Заксенхаузен, зокрема в бункері смерті «Целленбау». В 1944-му переведений на режим домашнього арешту. Пізніше втік із лікарні в чеському місті Штайнгофф до американської зони окупації, отримавши важке поранення в руку. В групі, яка допомогла організувати втечу, була і підпільниця «Муха», майбутня дружина Ярослава Стецька – Ганна Музика (Ярослава Стецько). Вони уклали шлюб у 1946-му і прожили разом 40 років.

Ярослав Стецько та його дружина Ганна Музика (Ярослава Стецько). Фото: istpravda.com.ua

У 1945-му обраний членом бюро Проводу ОУН. Від 1946-го і до кінця життя очолював Антибільшовицький блок народів. За його ініціативи постала Європейська Рада Свободи. У 1968-му обраний головою Проводу ОУН-б.

Вважається, що саме під впливом особистості Ярослава Стецька генеральний секретар НАТО Джон Гакет у книзі «Третя світова війна» змоделював ситуацію, коли українські націоналісти опанували КДБ, здійснили переворот і розвалили СРСР.

Під час судового процесу в Польщі так сформулював своє життєве кредо: «Змислом мойого цілого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна соборна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу, я вірю так сильно, що можна вмерти. З цього шляху мене не заверне ніщо: ані тортури, ані пекло тюрем, ані смерть».

Помер 5 липня 1986-го в Мюнхені (Німеччина).

1914, 19 січня – народився у Києві Олег Лащенко – письменник, публіцист, громадсько-політичний діяч.

У 1920 р. Олег Лащенко разом з батьками виїхав спочатку до Польщі, а потім до Чехословаччини. Вже на еміграції він здобуває середню та вищу освіту. Закінчивши гімназію в Празі, вступає на славістичний відділ Карлового університету.

1935-го приєднується до Організації українських націоналістів (ОУН). Заступник Олега Кандиби (Ольжича) у проводі Культурної референтури ОУН до смерті останнього. З 1944 р. по 1949 р. Олег Лащенко очолював Культурну референтуру. Був заступником Олега Кандиби в редакції журналу «Самостійна думка» і празького журналу «Пробоєм».

У 1938-1939 рр. Олег Лащенко активно долучається до державного будівництва Карпатської України. Під час угорської окупації Карпатської України у березні 1939 р. разом з групою друзів потрапив до військової в’язниці у Тячеві й концентраційного табору у Варюлопуші в Угорщині.

У 1941 р. у складі похідних груп ОУН прибув до Києва, входив до складу українського підпілля. Перебуваючи в Києві, О. Лащенко очолив культурний сектор в центральному керівництві ОУН, а також сектор культури в Національній раді. Як пізніше він зазначив у спогадах про окупований Київ: «Тоді, цієї осени 1941 року зі згарищ і руїн, всупереч волі окупантів, почали знову підніматись, увінчані національними емблемами, вежі ворогом знівеченої і знесвяченої Столиці. Власними українськими силами прокладаються основи оновленого життя міста».

Того ж року О. Лащенку довелось залишити Київ. Через Львів він повертається до Праги, де очолив культурно-наукове видавництво ОУН. Однак, це тривало недовго, оскільки гестапо ліквідувало видавництво вже 1942 р. Наприкінці Другої світової війни Лащенко виїхав до західної зони Німеччини, а восени 1951 р. емігрував до США.

Разом з Євгеном Маланюком Олег Лащенко редагував у Мюнхені журнал «Вежі» − орган Культурної референтури ОУН. Під псевдонімом О. Олелько уклав збірник української визвольної поезії «Вперед, Україно!», який Українська національна єдність видала 1951 р. Разом з Костем Мельником і Василем Веригою відредагував збірник «На зов Києва» (1985).

Послідовний націоналіст, О. Лащенко був щирим прихильником політичних поглядів сенатора США від штату Північна Кароліна Дж. Хелмса, відомого консерватора та противника перемовин з Радянським Союзом. Відтак, він протягом тривалого часу входив до створеного сенатором Національного Конгресового Клубу (National Congressional Club).

В останні роки життя Олег Лащенко тяжко хворів. Помер 17 липня 1998 р. у Нью-Йорку (США).

Підготували Сергій Горобець та Олена Гуменюк.