1906, 2 жовтня – у місті Охтирка на Сумщині народився Іван Багряний (справжнє ім’я Іван Павлович Лозов’ягін), поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч.

У молоді роки вчителював (викладав малювання), обіймав низку посад в різних організаціях, працював на шахтах Донбасу. Писав вірші, здійснив поїздку по Україні. Деякий час навчався в Київському художньому інституті, який не закінчив через фінансову скруту та політичну неблагонадійність.

Входив до опозиційного літературного об’єднання «МАРС» («Майстерня революційного слова»), його твори нещадно критикувалися за принципову українську позицію. Віршована поема «Ave Maria» (1929) була заборонена цензурою, а історичний роман у віршах «Скелька» (1930) спричинив звинувачення «в проведенні контрреволюційної агітації». 16 квітня 1932-го заарештований. Провів 11 місяців в одиночній камері внутрішньої тюрми ГПУ, засуджений на три роки заслання на далекий Схід. За спробу втечі отримав новий термін (ще 3 роки).

Після повернення, 16 червня 1938-го заарештований вдруге – цього разу за участь у націоналістичній контрреволюційній організації. Обвинувальний вирок не підписав і після двох років в’язниці (83 дні провів у камері смертників) восени 1940-го через брак доказів був випущений на волю. Пережите описав в автобіографічному романі «Сад Гетсиманський» (1950) – творі, що на два десятиліття випередив знаменитий «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина.

Під час німецько-радянської війни переїхав у Галичину, приєднується до українського підпілля. Працював у референтурі пропаганди, брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради, розробляв програмові документи. Написав романи «Тигролови» («Звіролови»), «Люба», поему «Гуляй-Поле».

В 1945-му емігрував до Німеччини. Його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» (1946) набув великого розголосу і став одним із тих документів, що змінили на Заході ставлення до проблеми «переміщених осіб». Редагував газету «Українські вісті», заснував Українську революційно-демократичну партію (1948), був головою виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР. Виступав за консолідацію українського патріотичного руху.

Помер 25 серпня 1963-го в Новому Ульмі (Німеччина). Незадовго перед тим висувався на Нобелівську премію з літератури.

«Я повернуся до своєї Вітчизни з міліонами своїх братів і сестер, що перебувають тут в Європі і там по Сибірських концентратах, тоді, коли тоталітарна більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам – Українському Народові – буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості».

Іван Багряний. «Чому я не хочу вертатися до СРСР?».

1990, 2 жовтня – розпочалася Революція на граніті. Таку назву тодішні події отримають згодом. Жовтень у Києві розпочався з протестної ненасильницької акції. На площі Жовтневої революції (нині це Майдан Незалежності) студенти оголосили голодування. На початку 90-х років акції протесту проходили у багатьох республіках СРСР, проте в Україні рушійною силою стали не політики, а студентська молодь.

Ідея проведення акції зародилася влітку 1990 року серед членів Української студентської спілки в Києві. Замисел підхопило Студентське братство Львова.  Співголовами акції, якими стали: Олесь Доній (голова УСС Києва), Маркіян Іващишин (голова Студентського братства Львова), Олег Барков (голова УСС Дніпродзержинська). Комендантом наметового містечка обрали студента IV курсу Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка Т.Корпала.

11 вересня Верховна Рада УРСР прийняла рішення про заборону проведення мітингів на відстані одного кілометру довкола будівлі парламенту.

Зранку 2 жовтня кілька десятків активістів зібрались на площі Жовтневої революції і, розстеливши на граніті матраци та спальники, розпочали голодування. Увечері було розгорнуто наметове містечко, яке мало чітку організацію. Були окремо намети для прес-групи та медиків. Організовано  охорону наметового містечка. Міліція так і не наважилась розігнати демонстрантів, а згодом Київська міська рада дала дозвіл на проведення масових акцій в центрі міста.

Студенти оголосили основні вимоги:

1) відставка голови Ради Міністрів В. Масола;

2) проведення позачергових виборів Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше, аніж весною 1991 року;

3) прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ в Україні;

4) відмова від підписання нового союзного договору;

5) повернення на територію республіки військовослужбовців, які проходять строкову службу за межами України, та забезпечення проходження військової служби на території республіки цьогорічного та наступних призовів.

У наступні дні до мітингувальників приєднувалася молодь з усіх куточків України. Всього голодувало близько 150 осіб, ще стільки ж допомагали.

Вирішальні події відбулись протягом 12–17 жовтня. Більшість вишів Києва підтримали вимоги. Маніфестації пройшли у Львові та Луганську. Заклики до загальнонаціонального страйку були озвучені по телеканалу УТ–1.

Протести завершилися підписанням постанови Верховної Ради УРСР, яка гарантувала виконання більшості вимог учасників протесту.

Підготували Сергій Горобець та Наталя Слобожаніна.