1891, 20 квітня – в селі Будище на Черкащині народився Юрій Тютюнник, військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР.

«Нічого не вичитаєш у нього на обличчі, – описував Юрка Тютюнника Юрій Яновський у романі «Чотири шаблі». – Похмуро зламані брови й над ними високе чоло. Далі і сурові уста запримітиш і скажено сильне підборіддя. Ні орлиних очей, ні соколиних брів, ні блискучої краси. Це – звичайний сільський парубок. Роки царської війни поклали багато важких думок у мозок – і ці думки світяться тепер із очей».

Походив із простої селянської родини, онук сестри Тараса Шевченка Ярини по материнській лінії.

Учасник Першої світової війни. Взяв активну участь в українізації частин російської армії. В квітні 1917-го заснував Український військовий клуб імені гетьмана Петра Дорошенка, а за місяць по тому сформував 1-й Сімферопольський український полк. Під час другого Всеукраїнського військового з’їзду обраний членом Центральної Ради.

На початку 1918-го почав формувати загони Вільного козацтва на Київщині. На чолі Звенигородського коша (до 20 тисяч вояків) розбив кілька більшовицьких підрозділів. У бою на станції Бобринській розгромив 8-тисячну групу Михайла Муравйова і ледь не захопив у полон самого командувача.

Як згадував останній: «Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму… Та інакше було в Звенигородському повіті, де український шовіністичний націоналізм збудував собі кубло у вигляді так званого вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіті, а навпаки – перейшла в наступ, чим зробила нам чималу шкоду».

За часів Павла Скоропадського контролював значні території Київщини і Херсонщини. Один із керівників Звенигородсько-Таращанського повстання влітку 1918-го. Був заарештований і засуджений до розстрілу. 14 грудня організував повстання в Лук’янівській в’язниці Києва, завдяки чому опинився на волі. В січні 1919-го розстріляти його хотіли вже бійці Чорноморської дивізії УНР, однак після палкої промови Юрка Тютюнника батальйон перейшов на його бік.

В 1919-му на чолі партизанського штабу отамана Матвія Григор’єва деякий час разом із Червоною армією воював проти денікінців. Весною, уяснивши суть більшовицької політики в Україні («комуни, чрезвичайки і комісари з московської оборки»), підтримав антикомуністичне повстання («Влада радам народу України без комуністів»), перейшов на бік УНР і здійснив багатокілометровий рейд Правобережною Україною.

Командував Київською групою Армії УНР, заступник командувача Армії УНР. Один із ініціаторів Першого зимового походу (грудень 1919-го – травень 1920-го), який пройшов від першого до останнього дня.

Не склав зброю після інтернування українських частин у Польщі наприкінці 1920-го. Начальник партизансько-повстанського штабу, що готував загальноукраїнське повстання, командувач повстанською армією в Другому зимовому поході (листопад 1921-го). Попри невдачу, готувався до продовження боротьби – намагався відновити повстанську мережу, надсилав агентів у радянську Україну.

«Незважаючи на те, що ми нібито притихли, червоні Росіяни бояться нас: ми для їх, здається однаково, що Ганнібал для Риму, а може й гірше, – писав у листі влітку 1922-го. – Зараз вони обсадили румунську границю кавалерією і уперто чекають прориву «Тютюнніковських банд». Часом дивно буває, що вони нас бояться…».

У 1923-му завдяки спецоперації ГПУ захоплений чекістами. Розстріляний у Москві 20 жовтня 1930-го.

Підготував Сергій Горобець.

1927, 20 квітня – народилася Ганна Зелена, зв’язкова Української повстанської армії на псевдо Гива.

Ганна Абрамчук (дівоче прізвище) народилася в селі Скулин Ковельського району на Волині.  Закінчила два класи польської школи. У 1942 році рідне село німецькі окупанти спалили дотла.

Родина була змушена жити в землянці, яку батько Йон Яковлевич викопав у лісі.

У 15 років Ганна стала зв’язковою УПА. Спочатку була учасницею диверсійної групи Сергія Дятла (сотенного Дяченка), потім – особистою зв’язковою Дмитра Клячківського, командира групи УПА-Північ. Разом з іншими дівчатами допомагала повстанцям – збирала полотно, різала його, зшивала і робила бинти.  Жінки, які мали швейні машинки, шили  одяг, фарбували його в дубовій корі. Ганна в коси заплітала зашифровані листи – грипси, і носила їх в села Облапи, Доротище. За доносом її арештували 10 червня 1945-го.

Військовий трибунал засудив Ганну до 10 років каторги і 5 позбавлення громадянських прав. Покарання відбувала в Норильську. Була учасницею повстання політв’язнів у 1953 році, під час якого отримала важке вогнепальне поранення.

Після тривалого лікування стала інвалідом. У зв'язку з цим була звільнена у 1955 році. У рідному селі жити не дозволили, виселили у Дніпропетровську область. Там за містом жила в однокімнатній квартирі з мамою і донькою. Працювала дояркою у сільськогосподарській артілі менше року. Через рік повернулася в рідне село Скулин Ковельського району на Волині, де проживає й досі.

Працювала дояркою, вишивала. Тричі виходила заміж, останній чоловік Павло Зелений помер у 2002 році. За рік до смерті чоловіка втратила сина Ігоря. Донька Галина і син Леонід нині живуть у Владивостоку. Має трьох онуків і сімох правнуків. Ганна Зелена реабілітована 9 жовтня 1991-го.

Підготувала Леся Бондарук.