1887, 20 лютого – в Харкові народився Олександр Удовиченко, генерал-полковник Армії УНР. У 2017-му виповнилося 130 років із його дня народження.

Походив із сім’ї військового. Закінчив Військово-топографічне училище в Санкт-Петербурзі (1908), Миколаївську академію Генерального штабу (1916). Учасник Першої світової війни.

Активний учасник українського національного руху. Військовий радник Симона Петлюри (1917), відзначився у боях за Арсенал у Києві в січні 1918-го. Як згадував Леонід Романюк: «Постійна співпраця О. Удовиченка з Головним Отаманом Симном Петлюрою перейшла в особисту дружбу… І хоч Головний Отаман не раз пропонував О. Удовиченкові високі відповідальні військові становища, він завжди ухилявся від запільних посад, воліючи становище на бойових фронтах в ролі командира дивізії чи групи».

Командував Третьою залізною стрілецькою дивізією, що вважається однією з найбоєздатніших частин Армії УНР. Член Вищої військової ради УНР (із 1921-го).

У 1924-му емігрував до Франції. Очолював Товариство вояків УНР в еміграції. Віце-президент УНР в екзилі (1954-1960).

У книзі «Україна у війні за державність» (1954) Олександр Удовиченко із сумом констатував: «Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з інтернаціоналом. Але виконувала цю роль самотньо, заливаючись кров’ю, в таких тяжких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували… Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення незалежної Української Держави Європа може позбутися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму».

Помер 19 квітня 1975-го у Ментеноні (Франція).

1888, 20 лютого – в Тернополі народився Василь Олександрович Барвінський, композитор, диригент, педагог.

Представник одного з найдавніших українських родів. Його прадід Мартин був ректором Львівського університету, дядько Володимир – засновник впливової львівської газети «Діло».

Навчався в Львівській консерваторії, на юридичному факультеті Львівського університету та філософському факультеті Карлового університету в Празі.

Його творча та педагогічна діяльність пов’язана зі Львовом. Директор Вищого музичного інституту ім. Миколи Лисенка (1915-1939), голова Союзу українських професійних митців (1936-1939), очолював Львівську консерваторію (1939-1948) та Львівське відділення Спілки композиторів України.

До історії української музичної культури увійшов насамперед як автор музики для фортепіано. Написав першу прелюдію в українській музиці, першу фортепіанну сонату, перший секстет, перший квінтет. Активно концертував, автор численних статей і рецензій. Невтомно пропагував українську народну музику. Виховав кілька поколінь музикантів.

Як зазначає Наталя Кашкадамова: «Барвінського відзначали високі людські якості – доброта, толерантність, почуття гумору і жодної ксенофобії. Тож допомогу від нього у важкі часи мали й українці, і поляки, і євреї. Це – громадський діяч, який, нехтуючи власним часом, здоров’ям і безпекою, допомагав багатьом львів’янам у дні воєнної і повоєнної окупації».

Заарештований у 1948-му за сфабрикованим звинуваченням у шпигунстві. Відбув 10 років заслання у мордовських таборах, а його рукописи були знищені. Їх відновленням займався останні роки життя.

Помер 9 червня 1963-го у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

За рік був реабілітований, однак його твори ще 25 років вилучалися з концертів.

Підготував Сергій Горобець.