1661, 20 січня – у Львові засновано університет, який двічі був королівським, двічі цісарським, двічі радянським, нині – Львівського національного університету імені Івана Франка.

Однією з умов Гадяцької угоди 1658 року в Україні мали відкритися два православні університети (академії) – у Києві та Львові. У цих містах вже не могло бути вищих навчальних закладів іншого віросповідання. Єзуїтська колегія у Львові мала бути закрита.  Тому єзуїти домоглися перетворення своєї колегії на університет. Указ про це підписав король Ян Казимир 20 січня 1661 року, і цей день вважається датою заснування Львівського університету. У той час “русини”, як і поляки, були підданими короля. А тому диплом Яна ІІ Казимира, який надав єзуїтській колегії у Львові “гідність академії і титул університету”, не давав полякам жодних переваг в університеті перед українцями.

Приміщення єзуїтського колегіуму у Львові, не збереглося в первісному вигляді. Цей будинок був на місці сучасного приміщення Львівської середньої школи № 62, на вул. Театральній, 15. Після надання колегіуму статусу університету відомі два проекти перебудови цього приміщення (1664 та 1696 рр.).

1676-го в академії навчалося 500 спудеїв (студентів), а в перші роки ХVІІІ ст. їхня кількість зросла до 700. У складі навчального закладу були відділи: філософський та богословський, а з 1749 р. – Шляхетський колегіум. В Університеті викладали філософію, логіку, риторику, математику, астрономію, військове мистецтво, архітектуру, латинь та ін. Навчання вели латинською мовою. 1688 р. в Університеті відкрили кафедру анатомії і фізики, яку очолив відомий учений Томаш Будний. 1773 р. папа Климент ХІV ліквідував сам орден єзуїтів, тож закрили чимало єзуїтських академій, а також і Львівський університет. У 1784 р. австрійський імператор Йосиф ІІ відновив діяльність університету, в якому працювали чотири факультети – філософський, теологічний, правничий і медичний.

У Львівському університеті навчалися письменник Маркіян Шашкевич, етнограф і філолог, завідувач кафедри української словесності і ректор Університету Яків Головацький, історик і мовознавець Іван Вагилевич, філософ Петро Лодій. Серед відомих учених Львівського університету, чиї імена знали далеко за його межами, – біолог Бенедикт Дибовський, математики Юзеф Пузина, Стефан Банах, Мирон Зарицький, Микола Чайковський, філологи та історики Омелян Огоновський, Михайло Возняк, Олександр Колесса, Іларіон Свєнціцький, Кирило Студинський, правник Олександр Огоновський. Двадцять років (1894 – 1914) в університеті працював  Михайло Грушевський.

1865, 20 січня – на Харківщині народився Михайло Туган-Барановський, економіст світового рівня, автор першого підручника з політекономії, генеральний секретар фінансів у 1917-му.

Один із фундаторів Української Академії наук (1918). 

Екстерном закінчив  фізико-математичний факультет Харківського університету зі ступенем кандидата природничих наук, а 1890-го– юридично-економічний факультет.

Тоді ж у журналі «Юридический вестник» він оприлюднив першу наукову статтю «Вчення про граничну корисність господарських благ, як причину їх цінності».

Михайло Туган-Барановський вчився у Англії. Там вивчав фабричне законодавство, матеріали парламентських комісій. На матеріалах, опрацьованих за кордоном, захистив магістерську дисертацію. Через рік після магістерського ступеня Туган-Барановського зарахували на посаду приват-доцента до Петербурзького університету.

1898 року він захистив докторську дисертацію, яка стала відомою за кордоном. У цей час вчений досліджував промислові кризи.

У січні 1919-го урядова делегація УНР, яку очолював Туган-Барановський, їхала до Парижа на Міжнародну мирну конференцію. У вагоні відзначили 54 роки від дня його народження. Раптова смерть застала його на станції Затишок під Одесою.

1884, 20 січня –  у місті Чуднові народився Іван Фещенко-Чопівський, вчений-хімік, металург, інженер, автор тритомної монографія «Металознавство» (1930—1936) та понад 140 наукових праць, опублікованих багатьма мовами світу. Головний секретар та міністр промисловості й торгівлі УНР, у 1919-му – міністр  народного господарства, заступник прем’єр-міністра УНР, у 1920 р. – голови Української економічної комісії, дипломат УНР в Румунії. З 1921-го очолював створену Симоном Петлюрою  Раду Республіки (український парламент в екзилі).

Після поразки Української революції переїхав за кордон. У Краківській гірничій академії він створив і очолив власну металургійну кафедру. Там захистив  докторську дисертацію, став членом-кореспондентом польської Академії наук, де отримав найвище педагогічне звання «титулярного професора», Золотий Хрест Заслуги. Приїдить з Кракова до Львова, де викладає металознавство в нелегальній українській Політехніці. Іван Фещенко-Чепівський заснував стипендіальний фонд ім. Симона Петлюри для талановитих українських студентів. Член професійно-наукових товариств Англії, Німеччини, США. Співпрацював з українською громадою Польщі, НТШ та  «Просвітою».

1945-й застав родину Фещенків у Катовицях, де Івана Чопівського заарештували НКВДисти.   Військовим Трибуналом військ НКВД у Києві 5.10.1945-го Івана Фещенка-Чопівського засуджено на 10 років радянських концтаборів. У Карелії в таборі Вяртсиля був консультантом по налагодженню роботи металургійного заводу.

З 1949-го політичних в’язнів почали відокремлювати від «побутових». Чопівського етапували до міста Інта. 1950-го його у тяжкому фізичному стані відправили до інвалідного табору в селище Абезь.

Помер Іван Фещенко-Чопівський  в Абезі 2 вересня 1952-го.

1918, 20 січня – ухвалено резолюцію про об’єднання Кубанської Народної Республіки та УНР.

Мапа України, яку використовували на Паризькій мирній конференції у 1919-му. Фото: nashrіdkup.com.ua.

Кубанська Народна Республіка – одне з десяти державних утворень, що виникли на теренах колишньої Російської імперії в 1917-1918 роках.

На той час на Кубані існували декілька політичних течій – козацька самостійницька, проросійська, автономістська (у складі Російської республіки), проукраїнська.

На Кубані етнічні українці становили майже 60% населення. Тож 1917-й проходив під знаком пробудження української свідомості кубанських козаків. Відбувалося налагодження зв’язків із Центральною Радою, обидві сторони обмінювалися делегаціями. Лідером проукраїнської течії був Микола Рябовіл – голова Кубанської Ради, один із найпопулярніших козацьких політичних діячів регіону. Йому допомагали Кіндрат Барджій, Федір Щербина, Лука Бич, Степан Манжула.

Микола Рябовіл. Фото: radiosvoboda.org.

У вересні 1917-го, вітаючи українську делегацію на Кубанській військовій раді, Микола Рябовіл виголосив: «Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів Запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань… Царі робили все, щоб вибити з наших голів, з наших душ пам’ять про Україну й любов до Матері… Не діждали б цього вони ніколи».

У жовтні 1917-го кубанське, донське, терське, астраханське козацькі війська об’єдналися в Південно-Східний Союз, через що Кубань декілька місяців утримувалася на певній відстані від України. А на початку 1918-го політичну ситуацію в регіоні змінила поява на Кубані Добровольчої армії, яка відступала під ударами червоних.

У цих непростих умовах 20 січня 1918-го Законодавча рада Кубанської Народної Республіки таки ухвалила резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до УНР.

На думку історика Сергія Пархоменка: «Кубань шукала шляхи якогось союзу з Україною. І під союзом малося на увазі не стільки входження до складу, а союз військовий, і взагалі будь-які форми співпраці».

Фахівці говорять про три спроби досягти того чи іншого союзу між Україною і Кубанню в 1918-му. Об’єднання не відбулося через агресію радянської Росії. Брутальна військова сила більшовиків задавила і Кубанську Народну Республіку, і, зрештою, УНР.

1918, 20 січня – у селі Введенка Липецької області (Росія) народився Олександр Олексійович Шалімов, один із засновників української хірургічної школи.

Походив із багатодітної селянської сім’ї. Закінчив Кубанський медичний інститут. Деякий час працював у Брянську пліч-о-пліч із Миколою Амосовим. Як згадував Олександр Шалімов: «У великій операційній два столи – один Амосову, інший – мені. Ми з Миколою Михайловичем почали змагатися. Змагалися чесно. Ніхто нікому жодних капостей не робив. Навпаки, один від одного нічого не приховували. Ми підняли хірургію в Брянську на високий рівень, вищий, ніж у Києві, Харкові, Курську…».

У 1958-му захистив докторську дисертацію.

З 1957-го – провідний хірург у лікувальних та наукових закладах Харкова. У 1970-му переїхав до Києва. Засновник та директор Інституту хірургії та трансплантології (1975), що нині носить його ім’я (в Україні лише два інститути звуться іменами хірургів-практиків – імені Амосова та  Шалімова). 

Провів близько 40 тисяч операцій. Розробив і впровадив нові методи операцій з онкологічних захворювань, органів травлення, судин, серця. Перший лікар, котрий успішно здійснив пересадку підшлункової залози хворому на діабет. Під його керівництвом проведено першу в Україні операцію пересадки серця.

«Взагалі природа відміряла нам 120-160 років життя, – стверджував Олександр Шалімов в інтерв’ю газеті «Факти». – Люди і жили б стільки, якби не курили, вміли уникати стресів, не зловживали алкоголем. Надзвичайно важливо також не припиняти працювати навіть в похилому віці, щоб не порушувати ритм життя і сталий обмін речовин».

Заслужений лікар РСФСР, заслужений діяч наук УРСР, лауреат Державних премій УРСР та СРСР. Дійсний член Академії наук УРСР (1978) та Нью-Йоркської Академії наук. Автор майже 800 наукових праць та понад 100 винаходів. У 1998-му визнаний «Людиною планети». Герой України (2005).

Андрій Сердюк, академік Національної академії медичних наук: «Академік Шалімов – хірург від Бога, він відчуває хворого душею, серцем і кінчиками пальців… Його ніколи не потрібно було просити, йому варто було лише зателефонувати і сказати, що десь (у Тьмутаракані) лікарі просять саме про допомогу, що життя хворого в небезпеці. Він тільки запитував: «Коли буде машина?».

Помер 28 лютого 2006-го в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

1920, 20 січня –  Президент УНРади Євген Петрушевич надіслав до Верховної ради Паризької мирної конференції ноту протесту у зв’язку з масовими репресіями польського окупаційного режиму проти українського населення Східної Галичини.

1939,  20 січня – ЦК ВКП(б) надіслав телеграми ЦК компартій союзних республік, обкомам, крайкомам, наркомам внутрішніх справ і начальникам управлінь внутрішніх справ із дозволом застосування “методів фізичного впливу” по відношенню до “відомих і запеклих ворогів народу”.

Підготували Сергій Горобець, Леся Бондарук та Наталя Слобожаніна.