1861, 21 грудня – на Херсонщині народився Євген Чикаленко, меценат, видавець, публіцист, землевласник, член Старої Громади, ініціатор заснування Товариства Українських Поступовців.

Громадський діяч, який відмовився стати гетьманом України.  1918-го відійшов від політики та    спостерігав за розгортанням  подій в Україні, але не брав у них бепосередньої участі. Олександр Шульгин називав Чикаленка „людиною до 1917 року”, ветераном українського відродження, цілком сформованою і не готовою до реалій, породжених революцією. Та тим, що Чикаленко оцінивши  неготовність українців до складного державотворчого процесу, вирішив відійти від цих процесів.

«Україну любити треба не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені», – ці слова належать землеваласнику та меценату Євгену Чикаленко, який свої статки витрачав на розвиток української справи.

Євген  Чикаленко (1861 - 1929). Фото: uk.wikipedia.org.

Оточення Євгена Чикаленка формується під час навчання в Єлисаветградському реальному училищі. Тут він здружився з Панасом Тобілевичем – у майбутньому відомим актором Панасом Саксаганським. Хлопці сиділи за однією партою. Через свого друга Чикаленко заприятелює з усією творчою родиною Тобілевичів.

Перебування у Київському університеті позначилося знайомством Чикаленка з професором історії Володимиром Антоновичем, композитором Миколою Лисенком, статистиком Олександром Русовим, студентом, а згодом ректором Харківського університету Дмитром Багалієм. Разом з ними він працював у «Словниковій комісії», яка видала «Словник української мови» за редакцією Бориса Грінченка.

«Я не раз казав, що коли не матимемо своєї преси, школи, – писав Чикаленко у «Спогадах», – або хоча б такого геніального брехуна, як Сенкевич, щоб розбудив у широких колах національну свідомість, то станемо провансальцями». Тому багато зусиль доклав до створення української газети «Громадська думка» (1906) та «Рада» (1906 – 1914). Фінансово підтримував редакції української періодики «Селянин», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада». Газета «Рада», якій Чикаленко віддав вісім років життя, була для нього виплеканим дитям. Прибутку від газети не було жодного – лише постійні вирати, які Чикаленко покривав, передаючи в заставу будинок та  продаючи землю. Видання газети припинилося на початку Першої Світової війни, відколи почалися переслідування російською владою самого видавця. «Зі смертю газети настала і моя духовна смерть, – писав Чикаленко Володимиру Винниченку. – Як український Дон Кіхот, я помру. Заховаюсь у селі, аби не бачити свідомих українців, не чути про них, одним словом, вернусь у «первобытное состояние» запеклого сільського хазяїна, який окрім чорного пару, нічого не знав і нічим не цікавився». У селі Чикаленко писав роботи на тему сільського господарства, яке він знав досконало. Він одним із перших у себе в господарстві запровадив американську сільськогосподарську техніку.

Євген Чикаленко. Фото: www.litopys.com.ua

Він скуповував твори Шевченка для організованої ним селянської бібліотеки. Втративши свою 8-річну доньку, Чикаленко вирішив вшанувати її пам’ять, створивши щось корисне. Частину грошей, які він відкладав для посагу доньці, він відправив у редакцію «Київська старовина» для премії за найкраще написану історію України. Його коштом у Львові звели гуртожиток для студентів Політехніки.

Подружнє життя родини Чикаленків припинилося 1909-го, коли Євген  залишив дружину і пішов до її  небоги Юлії Садик. Кілька років він приховував почуття, був близький до самогубства. «Я любив тайно, ніхто про се нічого не знав, навіть та, яку я любив, – писав він письменнику Петру Стебницькому в березні 1909-го, – мені ніяково було їй натякнуть, бо вона ж була як дочка мені». Після відвертої розмови із коханою, Чикаленко залишив дружині маєток у Кононівці. З Юлією прожив у цивільному шлюбі двадцять років у Києві.

1971, 21 грудня – у самвидаві вийшов перший номер бюлетеня, в якому було задекларовано про створення Громадського Комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської.

6 грудня в Нальчику КГБісти заарештували Строкату-Караванську і відправили до слідчого ізолятора Одеського УКДБ. 

Це викликало обурення українських дисидентів. В’ячеслав Чорновіл вирішив заснувати Громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Окрім ініціатора заяву про створення Комітету підписали Ірина Стасів (Калинець) зі Львова, Василь Стус із Києва, Леонід Тимчук з Одеси, а також Петро Якір та Віктор Красін з Москви.

Документ було датовано 21 грудня 1971. Комітет став першою правозахисною організацією в Україні.

Заява та біографічна довідка «Хто така Н.А.Строката (Караванська)» увійшли до Бюлетеня № 1 — інформаційного органу Комітету.

Ніна Строката-Караванська (1926 - 1998). Фото: archive.khpg.org.

Згодом ці документи опублікував Вячеслав Чорновол у журналі «Український вісник». У заяві йшлося про те, що Комітет створюється на підставі прав, гарантованих Конституцією СРСР, Загальної Декларації прав людини і Пакту про громадянські та політичні права. Комітет буде збирати факти і документи, що стосуються справи Строкатої, створення фонду допомоги Строкатій та її чоловікові, політв'язню Святославові Караванському, нагляд за дотриманням законних прав заарештованої на захист, гласність суду, якщо він відбудеться, і на оскарження вироку, якщо він буде обвинувальним.

У січні 1972-го майже усі підписанти заяви під час січневого погрому були заарештовані.

1991, 21 грудня – в Алма-Аті (тодішня столиця Казахстану) президенти колишніх союзних республік підписали декларацію, якою підтвердили  розпад СРСР та визначили принципи взаємовідносин і співробітництва країн-членів СНД.

Президент РРФСР Борис Миколайович Єльцин (другий праворуч), Президент України Леонід Кравчук (ліворуч), Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв (другий ліворуч) і Голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич (праворуч) після підписання Протоколу про створення СНД. Казахстан, Алмати

На умовах Алма-Атинської угоди до СНД приєднались ще вісім колишніх республік СРСР (Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова,Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан).

1966, 21 – у місті Миколаїв народився Григораш Гліб Миколайович - старший лейтенант, заступник командира роти охорони з озброєння 19-го батальйону територіальної оборони.

Загинув 13.10.2014 р. о 18.30 при поверненні з розвідки в районі с. Біла Кам'янка Тельманівського району Донецької області внаслідок підриву на фугасі.

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).