1744, 22 грудня – на Чернігівщині народився Данило Самойлович (Сушківський), учений-епідеміолог, лікар-практик, доктор медицини, основоположник епідеміології в Російській імперії

Навчався у Чернігівському колеґіумі. Згодом – у Києво-Могилянській академії, звідки відправився студіювати медицину при школі Петербурзького адміралтейського шпиталю.

У 1770-1771 роках став одним із добровольців, які намагалися побороти епідемію чуми в Москві. Був членом протичумної комісії та завідувачем чумними шпиталями. Одним із перших у Європі широко практикував розтини померлих від чуми, вперше в Росії спробував виявити збудника чуми. Запропонував робити протичумні щеплення. Першим у світі скористався мікроскопом для пошуку збудника чуми.

Навчався у Страсбурзькому, а згодом – Лейденському університетах, де 1780 року захистив докторську дисертацію. Данило Самойлович першим серед лікарів Росіїйської імперії опублікував за кордоном докторську дисертацію та наукові праці. У Парижі вийшли друком його пропозиції інноваційних методів профілактики, діагностики та лікування чуми. У 1778 році вийшов його посібник «Міська і сільська повитуха».

Він був членом 12 зарубіжних академій наук.

Данило Самойлович (1744 - 1805). Фото: niklife.com.ua.

1784-1799 розробляв заходи, спрямовані на подолання епідемії чуми в Кременчуці, Єлисаветграді, Одесі та в Криму (за що 1785 року отримав чин колезького радника). У липні 1784 заснував «Собрание медицинское в Херсоне», яке було першим медичним науковим товариством на українських землях. Тільки через 10 років подібні товариства були створені при Московському університеті, 1805 р. — у м. Вільно, згодом — в інших містах тодішньої Російської імперії, а 1840 р. — у м. Києві.

1793—1799 — обіймав посаду головного лікаря карантинів Півдня України. З 1800 року — інспектор Чорноморської лікарської управи. 1800 року карантинну службу на Півдні України було реорганізовано. Самойловича призначено керівником Чорноморської медичної управи, у зв'язку з чим він переїжджає до Миколаєва.

Данило Самойлович помер 20 лютого 1805 р. у Миколаєві від хвороби Боткіна.

1833, 22 грудня – народилася письменниця Марко Вовчок. Справжнє ім’я – Марія Вілінська.

Марко Вовчок (1833 - 1907). Фото: www.pslava.info.                                                                                  

Вона чи не найзагадковіша фігура в українській літературі: у неї були закохані Пантелеймон Куліш, Іван Тургенєв, Дмитро Писарєв, Олександр Герцен, Микола Чернишевський, Микола Некрасов. Жінки ж її у кращому разі ненавиділи. «Зовні – проста баба… противні білі очі з противними білими бровами та віями, пласке обличчя, на людях мовчить, ніяк не розговориш, відповідає лише «так» та «ні». А чоловіки сходять по ній з розуму…», – писала про неї троюрідна сестра Льва Толстого. 

Марія Вілінська народилася в селі Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в родині збіднілого дворянина. Виховувалася в Харківському приватному пансіоні. Вчила правила етикету, французьку, польську, грати на фортепіано, займалася танцями, читала класичну літературу. Протягом 1851-1858 років жила у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, де вивчила мову, культуру, побут українського народу. 1856-го написала свої перші оповідання — «Викуп» і «Отець Андрій», підписавшись Марко Вовчок. Наступного року в Петербурзі Пантелеймон Куліш видав «Народні оповідання» – першу книгу Марка Вовчка.

1860 року у журналі «Отечественные записки» з’явилася повість Марка Вовчка «Інститутка» з присвятою Тарасові Шевченкові в перекладі Івана Тургенєва.

Протягом 1859 — 1867 років під час перебування за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Дмитром Менделєєвим. Тургенєв познайомив її з  Олександром Герценом, Львом Толстим, Жулем Верном.

У 1861 –1862 pоках було опубліковано її повість «Три долі», другий том «Народних оповідань».

28 липня 1907 року Марко Вовчок померла в Нальчику на Кавказі, там і похована.

Спадщина письменниці складається з двох книг «Народних оповідань», романів й повістей: «Інститутка», «Кармелюк» (казка), «Три долі», «Маруся», «Гайдамаки», художні нариси «Листи з Парижа», творів російською мовою, перекладів творів французької, німецької, англійської, польської літератур, критичн статтю «Мрачные картины».

Марко Вовчок (1833 - 1907). Фото: www.pslava.info.                      

Тарас Шевченко охрестив Марію Вілінську «кротким пророком и обличителем жестових людей несытых», своєю «дочкою», а вона його «батьком».

Пантелеймон Куліш називав її «мовчазним божеством».

Ганна Барвінок, дружина Куліша: «… була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може, од того Куліш назвав її «Вовчком», що вона наче злякана, мовчуща!». «Нам вона здалась боязкою чи несвітською, не прикидливою до людей. Якось ні до хазяйки, ні до мене, ні до Куліша не горнулася. А ми всі ласкаво до неї оберталися. А вона якось погордо!..».

Олена Пчілка вважала авторку нахабною самозванкою, московкою, що, вкрала прекрасний вінець українського автора – Опанаса Марковича.

Іван Тургенєв називав її «украшением и средоточием» невеличкого гуртка петербурзьких «малороссов». «…Ш(евченко) не повіситься, – Кул(іш) – не застрелиться, – Кост(омаров) … можливо, кинеться в воду…», – заспокоював Марію. «Це прекрасна, розумна, чесна і поетична істота, але заражена пристрастю до самознищення». «Ви з’являєтесь мені у вигляді темного сфінкса».

Катерина Юнґе, донька графа Толстого: «… всі чоловіки сходять від неї з глузду: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, не зважаючи зовсім на те, що брат тільки-но видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…»

Олександр Герцен порівнював Марка Вовчка з Жорж Санд, такою ж зневажливою до умовностей, суперечливою та роковою.

Віктор Домонтович охрестив її «Моцартом любовних історій» минулого віку.

1917, 22 грудня – Українська Центральна Рада прийняла закон про утворення Головної скарбниці УНР та Українського державного банку.

Пам`ятна медаль випущена на відзначення 100-річчя Української революції 1917 - 1921 рр. та створення першого центрального банку України

На реверсі медалі зображено історичну двоповерхову будівлю банку над якою в картуші з рослинного орнаменту - тризуб, під будівлею - напис 100/ РОКІВ. По колу розміщено написи: ЗАСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО БАНКУ (угорі півколом), УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (унизу півколом).

Малою Радою ухвалено низку законопроектів, якими закладено основи започаткування Україною власної фінансової системи. Процес прискорило рішення Раднаркому РСФРР (від 17 грудня), яким припинено асигнацію українському урядові рубльової готівки.

Як повідомляла газета «Народна Воля», засідання Малої Ради, на якому головував Михайло Грушевський, «почалося тільки в 10½ год. вечора через те, що від п’яти годин засідала комісія з представників фракцій, яка розглядала зміст декларації Генерального секретаріату про замирення. На початку засідання Мала рада заслухала і прийняла кілька невеликих, але важних законопроектів, внесених Генеральним секретарством фінансів. Обговорення цих законопроектів сливе не було. Виступав тільки з критикою Ф. Крижанівський та в оборону законопроектів товариш генерального секретаря фінансів професор В. Мазуренко».

Мала Рада ухвалила закон, за яким всі податки і прибутки, зібрані в Україні, визнаються прибутком Державного скарбу Української Республіки. «Для прийняття і переховування прибутків державного скарбу і видавання сум на державні видатки закладається Головна скарбниця УНР. Всі існуючі на території України губерніальні і повітові казначейства стають скарбницями УНР».

Водночас Київську контору Російського державного банку перетворено в Український державний банк, який очолив Михайло Кривецький.

У перші місяці, через російську агресію, Центральна Рада не встигла прийняти статут Державного банку, він не мав основного та резервного фондів. Внаслідок більшовицької окупації більшість банківських активів було вивезено до Росії або знищено.

Докорінно ситуація почала змінюватися після звільнення Києва від більшовиків. Влітку 1918-го, вже за часів Української Держави Павла Скоропадського, ухвалено статут Державного банку. Його головними завданнями визначалися забезпечення сталості грошової системи, полегшення грошового обороту, допомога короткостроковими кредитами торгівлі, промисловості та сільському господарству. Основний капітал банку становив 100 млн. крб., резервний фонд – 10 млн. крб.

На початку 1919-го Державний банк евакуйовано на захід України, а в 1920-му майно та архів банку перевезені до Польщі.