1903, 22 серпня – на хуторі Гаї Ходорівські на Тернопільщині народився Матвій Лотович, співорганізатор медичної служби Української повстанської армії, головний лікар її проводу.

1924 р. закінчив Тернопільську гімназію. Вступив на медичні студії у Варшаві, згодом навчався у Львові. 1932 р. отримав диплом лікаря. Після стажування працював у Львівському шпиталі, а згодом у Новому Милятині.

Протягом 1940-1944 рр. Лотович працював старшим лаборантом Львівського медінституту. У період німецької окупації діяв в Українському Центральному Комітеті, а з середини 1944 р. розпочав тісну співпрацю з підпіллям ОУН і УПА.

За дорученням станичного «Дуба», лікував вояків та командирів УПА, надавав допомогу підпільним медичним пунктам. Завдяки йому вдалося ліквідувати епідемію шкірної хвороби, яка спалахнула в Рожанці Вижній.

У 1945-1948 рр. Лотович працював асистентом кафедри пропедевтичної терапії та завідував терапевтичним відділом Львівського медінституту. Він лікував духовенство підпільної Греко-Католицької Церкви, командирів і воїнів УПА. 1946 р. його призначено лікарем Головного Проводу ОУН і УПА.

У червні 1947 р. до Матвія Лотовича звертався за медичною допомогою головнокомандувач УПА Роман Шухевич, у якого лікар  діагностував послаблення серцевих м’язів, катар шлунку, ревматизм суглобів. Вдруге Шухевич відвідав його у лютому 1948 р.

Під вигаданими прізвищами Лотович приймав та лікував хворих. Допомагав Українському Червоному Хресту, консультував медичну службу УПА. Володів польською, російською, чеською мовами, англійською та німецькою мовами.

7 квітня 1948 р. Лотовича заарештували. Після численних тортур в НКВД його засудили на 25 років ГУЛАГу. Дружину Анізію з доньками: десятилітньою Зоряною і чотирнадцятилітньою Галиною, відправили до Хабаровського краю, звідки вони повернулися лише 1957 р.

Матвій Лотович відбував ув’язнення в особливому таборі у місті Тайшет Іркутської області. Працював у табірній лікарні терапевтом і ренгенологом. Помер 9 вересня 1953 р. від інсульту.

1990, 22 серпня – у с. Боброво Архангельскої області (Російська Федерація) народився Коробенков Олексій Олександрович - старший лейтенант, заступник командира механізованої роти з озброєння 30 окремої механізованої бригади.

Загинув 28 липня 2014 р. під час обстрілу з РСЗВ «Град» приблизно о 1-й годині ночі в районі висоти Савур-могила в Донецькій області.

Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року  нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

1992, 22 серпня під час урочистого засідання Верховної Ради президент УНР в екзилі Микола Плав’юк склав повноваження Державного Центру УНР, визнавши, що проголошена 24 серпня 1991 р. незалежна держава Україна є правонаступницею УНР.

Офіційна заява ДЦ УНР звучала так: «Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки».

Того ж дня у Маріїнському палаці делегація ДЦ УНР передала українській владі Грамоту про припинення діяльності та Заяву про правонаступництво України від УНР, клейноди Гетьмана Мазепи та інші державні атрибути Республіки.

Виступ Миколи Плав'юка 22 серпня 1992 р. учасники зібрання вітали стоячи

Заходи відбувалися в рамках І Всесвітнього форуму українців, який 21-24 серпня 1992 р. проходив у Києві в палаці культури «Україна». Одним з рішень Першого форуму було створення постійно діючого органу — Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР).

Складаючи повноваження, уряд УНР в езилі виконував постанову Трудового Конгресу (парламенту УНР) 1919 р., підписану головою Директорії УНР Симоном Петлюрою, де йшлося про припинення діяльності ДЦ УНР в разі проголошення незалежності Української держави.

Внаслідок більшовицької окупації, з кінця 1920 р. уряд УНР перебував в екзилі (вигнанні). Правовими підставами його функціонування стали прийняті 12 листопада 1920 р. «Закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР» і «Закон про Державну Народну Раду».

Протягом майже 72-х років Державний Центр УНР в екзилі репрезентував Україну за кордоном і всіма доступними засобами домагався відновлення незалежності України.

Президентами УНР в екзилі (до 1948-го – головами Директорії) були: Симон Петлюра (1920-1926), Андрій Лівицький (1926-1954), Степан Вітвицький (1954-1965), Микола Лівицький (1967-1989) і Микола Плав’юк (1989-1992).