1916, 22 січня – у Санкт-Петербурзі народився Данило Нарбут, український художник театру, живописець. Народний художник України, лауреат Шевченківської премії. Його батько – відомий художник-графік Георгій Нарбут помер коли Данилові було лише 4 роки. Вихователями хлопця були художники Антон Середа і Федір Кричевський.

Данило Нарбут обрав самобутній шлях театрального декоратора. Із 14-ти років він працював у декоративній майстерні Київського оперного театру. У 1933 році театр направив Нарбута у Ленінград на 3-річні курси театральних художників при Всеросійській Академії мистецтв. Із 1935 року працював у Київському театрі опери та балету.

У 1936 році Данило Нарбут був репресований. Після 2 років ув’язнення на Біломорканалі та звільнення працював у театрах російських міст Єйська та Златоуста.

Данило Нарбут пішов добровольцем на Фінський фронт у 1939 році. Учасник Другої світової війни. Потрапив в оточення, перебував в окупації.

Протягом 1942-1944 років працював в Українському окружному театрі в Коломиї. Вистави, декорації до яких створював Данило Нарбут, стали знаковими для Коломийського театру. Зокрема, в статті колишнього диригента Українського окружного театру в Коломиї Юрія Плевако-Оранського «Обрамлення століття» згадується успіх Данила Нарбута, як художника – сценографа вистави «Казка старого млина» Спиридона Черкасенка.  «Оплесками стверджений був великий успіх. Бурю оплесків…викликала декорація-віньєта з чортиків, символ психічного стану Вагнера (герой вистави). Вистава не могла початись, поки не вийшов на авансцену Нарбут та не задовольнив глядачів своїм поклоном». Напевно, унікальна ситуація, коли глядачі побачивши декорації фактично зупиняють хід прем’єрної вистави – вимагаючи побачити та подякувати їх автору – художнику – сценографу! Данило Нарбут продовжив співпрацю з Коломийським театром і після війни. Був сценографом вистави «Лісова пісня» Лесі Українки.

У повоєнні роки оформляв спектаклі у театрах України, від 1961 року – головний художник Івано-Франківського, від 1965-го – Черкаського українських музично-драматичних театрів.

В основі творчості Данила Нарбута переважно етнографічні мотиви й українські історичні сюжети. Шевченківську премію художник отримав за портретні серії «Сподвижники Богдана Хмельницького», «Гетьмани України», а також за філософсько-історичне полотно «Страшний суд», чуттєві й високохудожні картини «Вибори кошового» та «Покрова Богородиці».

Помер Данило Нарбут 3 березня 1998-го.

1918, 22 січня – відбулося проголошення IV Універсалом Української Центральної Ради незалежності Української Народної Республіки.

IV Універсал Української Центральної Ради став логічним завершенням складного розвитку українського визвольного руху доби революції, що розпочався в березні 1917-го й упродовж одного року пройшов еволюцію від культурницьких вимог, ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення необхідності власної незалежної держави. Водночас, на проголошення незалежності лідерами Української Центральної Ради значний вплив справили зовнішні обставини – відбиття збройної агресії більшовицької Росії, а також переговори в Брест-Литовську про мирний договір УНР з країнами Четвертного союзу.

“Раз армії нема, а треба боронити Україну, то єдиний вихід – проголошення незалежності України, що дасть можливість стати твердо на міжнародній арені і приступити до організації нової фізичної сили”, – відзначав  під час засідання українського уряду 26 грудня 1918 року “соціаліст-революціонер” Микита Шаповал.

Текст IV Універсалу датований 9 (22) січня 1918 року. Ухвалили його пізно вночі 11 (24) січня 1918 року на засіданні Малої Ради. Документ містив чотири головні напрями: проголошення самостійності Української Народної Республіки; доручення Раді Народних Міністрів укласти мир з Центральними державами; оповіщення оборонної війни з більшовицькою Росією; декларування основ внутрішнього соціально-економічного будівництва й окреслення заходів для припинення війни з Центральними державами.

Проголошенню IV Універсалу передував виступ голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського: “Високі збори!.. Народ наш прагне миру. І Українська Центральна Рада доложила всіх зусиль, щоб дати мир негайно. Але петроградське правительство, Совіт народніх комісарів, оголошує нову “священну війну”, а з другого боку, це правительство насилає своє військо, червоногвардійців та більшовиків на Україну і веде з нами братовбивчу війну. Щоб дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну, Українська Центральна Рада постановила не відкладати до Установчих зборів ті справи і в цій цілі Українська Рада вже з 9 січня відбувала перманентне, безперервне засідання аж до цього часу і постановила важну річ – видати оцей Універсал”.

Голосували за епохальний для України документ поіменно. Із 49 членів Ради, що брали участь у ньому, “за” було 39, “проти”  – 4, “утрималось” – 6 осіб.

Уперше в XX столітті Україна проголошувалася незалежною суверенною державою.

1919, 22 січня – відбувся Акт злуки Української Народної Республіки та Західно-Українською Народною Республікою, який залишався символом віри, ідейним імперативом боротьби за незалежну, соборну державу.

Революційні події на Наддніпрянській Україні, проголошення української державності сприяли піднесенню національного руху в підавстрійській Галичині. В умовах розпаду Австро-Угорщини тамтешні українці отримали можливість реалізувати своє право на самовизначення. 1 листопада 1918 року проголошено Західно-Українську Народну Республіку. Її лідери ініціювали переговори про об’єднання Наддніпрянської України з Наддністрянською. На зустріч із гетьманом Павлом Скоропадським у Київ вирушила галицька делегація (до складу якої входили Осип Назарук і Володимир Шухевич). Гетьман обіцяв оперативно відреагувати на прохання галичан: надати ЗУНР зброю, продовольчу і фінансову допомогу, спрямувати в Галичину загін Січових стрільців Євгена Коновальця, який мав допомогти галичанам у боротьбі з поляками. Утім, в цей час владу в Україні перебрала на себе Директорія і переговори про об’єднання продовжилися вже з її представниками.

Їх наслідком стало підписання 1 грудня 1918 року у Фастові “передвступного” договору  між УНР і ЗУНР про злуку обох республік в одну велику державу. А вже 3 січня 1919 року Українська національна рада ЗУНР у Станіславові (нині – Івано-Франківськ) ратифікувала цей договір і прийняла ухвалу про наступне об’єднання двох частин України в одну державу. Для продовження переговорів з урядом УНР сформували делегацію у складі 65 осіб, яку очолював Лев Бачинський.

22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві в урочистій атмосфері відбулося проголошення Акта злуки УНР та ЗУНР в єдину незалежну державу. У зачитаному на зборах “Універсалі соборності”, зокрема, відзначалося: “Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”. Наступного дня Акт злуки майже одностайно був ратифікований Трудовим конгресом України.

За законом “Про форму влади на Україні” від 28 січня 1919 року голова Української національної ради ЗУНР Євген Петрушевич мав увійти до складу Директорії УНР. ЗУНР отримала нову назву Західна область Української Народної Республіки (далі – ЗОУНР). Їй гарантувалася територіальна автономія. Гербом ЗОУНР став тризуб замість лева. Державного секретаря закордонних справ ЗОУНР Лонгина Цегельського призначили першим заступником міністра закордонних справ УНР. Остаточно врегулювати всі питання, пов’язані зі створенням єдиної української держави, повинні були спільні Установчі збори. Утім, завершити цей процес завадила окупація українських земель.

Акт злуки 22 січня 1919 року увінчав соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття.

Після проголошення об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року питання єдності української нації в українській політичній думці вже ніколи не ставилося під сумнів.

Упродовж багатьох десятиліть Акт злуки 22 січня 1919 року залишався символом віри, ідейним імперативом боротьби за незалежну, соборну державу.

1924, 22 січня – у Києві народилась Божена Коваленко – письменниця, поетеса, журналістка, громадська діячка.

Перед Другою світовою війною вступила до Київського університету, де вивчала фізику та математику. Однак, змушена була перервати навчання. В роки війни мешкає у Рівному, вступає до лав Української Повстанської Армії. Протягом 1942 – 1944 років працювала в Українському Червоному Хресті при повстанських загонах.

1944-го виїхала до Німеччини, а 1950-го – до Австралії. В новій країні здобуває фах журналіста. Займається громадською роботою: секретар Української центральної шкільної ради Австралії, член управи Союзу українських організацій в Австралії тощо. У 1973 році очолила відділ Союзу українок Австралії у Мельбурні. Крім того, Божена Коваленко є членом об’єднання українських письменників «Слово».

Писати і публікувати твори почала 1965-го. Авторка поетичних збірок «Гомін Дніпра: Вибране» (1983), «Калинові весни» (2007). Окремі вірші покладено на музику. Основними мотиви творчості – історія та природа рідного краю.

2014, 22 січня – загинули перші Герої Небесної сотні.

На Грушевського від вогнепальних поранень загинув Сергій Нігоян – колишній студент Дніпродзержинського коледжу фізичного виховання. Його родина, рятуючись від війни у Нагірному Карабасі свого часу знайшла притулок в Україні.

Згодом стало відомо про ще одного вбитого – білоруса Михайла Жизневського, який переїхав до України 2005-го року і не дожив до свого 26-ліття декількох днів. Панахида за ним відбулася у Михайлівському золотоверхому соборі в Києві 26 січня, в День народження Михайла. На панахиду прийшло близько 10 тисяч людей.

У лісосмузі поблизу Борисполя знайшли мертвим викраденого і замордованого Юрія Вербицького, вченого-сейсмолога, кандидата наук. 

Підготували Леся Бондарук та Олена Гуменюк.