1873, 23 грудня – у Львові з ініціативи творчої інтелігенції з наддніпрянщини засновано Товариство імені Тараса Шевченка.

В межах підросійської  України посилилася цензура, відтак неможливо було створити  національний мистецький чи науковий осередок.

Ініціативу Олександра Кониського та Дмитра Пильчикова щодо створення літературно-просвітницького товариства підхопили їхні однодумці з Галичини. Натхненниками проекту були Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький. 20 тисяч австрійських крон для заснування Товариства дала Єлизавета Милорадович-Скоропадська. До меценатів приєднався Дмиро Пильчиков та понад 30 жертводавців-галичан. 

Олександр Кониський (1836 - 1900) - ініціатор створення Товариства імені Тараса Шевченка. Фото: uk.wikipedia.org.

23 грудня в Галицькому намісництві затвердили статут Товарства. Спершу це було літературне, а з 1892-го реорганізоване в наукове товариство.

На цьому етапі засновники ставили перед собою скромні завдання «спомагати розвій руської словесности». Займалися популяризацією знань серед народу шляхом видання художніх, фольклорних та історичних творів.

Корнило Сушкевич (1840 - 1885), перший голова Товариства імені Тараса Шевченка. Фото: uk.wikipedia.org.

Першим головою Товариства обрали Корнила Сушкевича. За статутом членами-засновниками могли бути лише громадяни Австро-Угорщини. Серед них були Юліян Романчук, Омелян та Олександр Огоновські, Лонгин Лукашевич, Теофіл Барановський.

Досягненням Літературного Товариства імені Тараса Шевченка до 1892-го року було видавництво понад 20 найменувань книжок, регулярних часописів «Правда» та «Зоря».

1885, 23 грудня – у Малій Дівиці на Полтавщині (нині Чернігівщина) народилася Ольга Петлюра (до заміжжя Більська), педагог, громадська діячка, дружина Симона Петлюри.

Ольга Петлюра з донькою Лесею. Фото:uk.wikipedia.org.

Змалечку залишилася сиротою, тож її вихованням займалася бабуся. Дитинство Ольги Більської пройшло у Прилуках, де вона закінчила з відзнакою гімназію. Продовжувала освіту в Києві, де і познайомилася з Симоном Петлюрою. За іншими даними доленосне знайомство молодих людей відбулося у Полтаві. Після одруження вона вирушила за чоловіком до Москви, де той працював у редакції журналу «Українське життя».

З початком Української революції родина Петлюр переїхали до Києва. Жінка допомагала доглядати за пораненими у шпиталях, брала участь в організації та діяльності жіночих товариств та гуртків. «Вона була захоплена великим піднесенням поважної частини киян, – пише дослідник Василь Михальчук, – глибоким патріотизмом українських жінок, з якими їй тут доводилось стрічатись».

Опинившись на еміграції, спочатку у Празі, згодом у Варшаві та Парижі, Ольга Петлюра в усьому підримувала свого чоловіка та займалася вихованням їхньої доньки Лесі. У Парижі родина, з міркувань безпеки жила окремо. Коштів повсякчас бракувало. Загибель коханого чоловіка підірвала здоров’я Ольги Пелюри.  Більшовицький агент Шварцбард 25 травня 1926-го розстріляв Симона Петлюру на вулиці.

1941-го, не доживши до 30-ти років від сухот померла  Леся.

Майже втративши слух, страждаючи частими кровотечами Ольга Петлюра померла в 74 роки у Парижі. Похована поряд з чоловіком та донькою на цвинтарі Монпарнас.

1896, 23 грудня – в містечку Гостомель на Київщині народився Федір Петрович Артеменко (отаман Орлик), військовий діяч, полковник Армії УНР.

Федір Артеменко, полковник Армії УНР в однострої Січових стрільців. Фото: io.ua.

З початком Першої світової війни добровільно вступив до армії, закінчив Київську школу прапорщиків. За революційні погляди направлений на фронт, воював на Поділлі і в Білорусі.

В українській армії з березня 1918-го. Пізніше очолював штаби Фастівського і Козятинського гарнізонів Армії УНР. Влітку 1919-го – помічник командира бронепотяга, згодом – старший ад’ютант начальника Могилів-Подільського гарнізону. Підвищений до звання полковника.

З кінця 1919-го розпочав партизанську боротьбу проти більшовиків як отаман Орлик: начальник 10-го району Повстансько-партизанського штабу (ППШ), командувач 2-ої (Північної) Повстанської групи ППШ Державного центру УНР в екзилі (1921).

Діяв на Київщині (район Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Ворзеля, Городянки, Тетерева, Радомишля, Димера, Чорнобиля, Фастова, Макарова), користувався великим авторитетом серед селян. Його загони налічували понад 500 чоловік (у тому числі 120 кіннотників і кулеметна команда), були добре озброєні та обмундировані, мали належно поставлену розвідку і розгалужену мережу інформаторів. Постійними набігами знищували продзагони, червоноармійців, чекістів та їх помічників з-поміж місцевих жителів, руйнували тилову комунікацію Червоної армії. Забороняючи вирубу лісу, повстанці часто атакували лісові «розробки». У жовтні 1921-го на залізниці біля Тетерева влаштували аварію потяга.

Сучасники описували Орлика як блондина середнього зросту з невеликим задиркуватим носом, відзначаючи його хоробрість, кмітливість і залізну волю. Серед селян ходили легенди про невловимого та непереможного отамана.

Внаслідок поранення лікувався в Бучі. Схоплений чекістами 22 січня 1922-го (один із полонених повстанців після жорстоких катувань виказав місцезнаходження отамана) і засуджений до страти.

Розстріляний 26 лютого 1922-го за вироком Київської губчека. Реабілітований  2018-го.

1910, 23 грудня у Києві у родині Дмитра та Катерини Антоновичів народилася дочка Марина – культурна діячка, літературознавець, критик. Дружина Ярослава Рудницького – мовознавця, науковця, громадського діяча.

Від початку 1920-х років разом з родиною переїхала за кордон. Закінчила гімназію в Чехословаччині. Вивчала мистецтво та філологію у Берліні, Карловому університеті та Українському вільному університеті в Празі. Протягом 1937 – 1945 років викладала в Українській реальній гімназії у Ржевницях (Чехословаччина).

Після Другої світової війни переїздить до Канади. Тут вона у 1950 – 1960-х роках викладає українську та російську мови та літературу у Манітобському університеті у Вінніпезі. Долучається до пластового руху в Канаді, керуючи фізкультурою та спортом в українських пластових таборах.

Марина Антонович-Рудницька займається літературною діяльністю. Публікує численні статті з мистецтвознавства та літературної критики в українських газетах, журналах, збірках діаспори. Серед її досліджень вирізняється дослідження життя та творчості Олекси Стефановича (близький друг родини Антоновичів ще під час їх перебування у Чехословаччині), видане 1970-го.

Померла Марина Антонович-Рудницька у Монреалі (Канада) 16 грудня 1997 року.

1932, 23 грудня – за вироком польського суду у Львівській в’язниці Бригідок було страчено членів дрогобицької бойової групи ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина.

(Зліва направо)  Василь Білас, Дмитро Данилишин, Маріян Жураківський під час судового процесу 17-22.12.1932 року у Львові. Третьому підсудному присудили ув'язнення. Фото: gorodok.lviv.ua.

30 листопада 1932-го вони напали на пошту в містечку Городок. Для ОУНівського підпілля це була звична практика. Брак коштів для визвольної справи змушував ОУНівців здійснювати напади на польські державні установи, в яких зберігалися гроші. Такі експропріаційні акти називалися «Ексами».

Даний екс пройшов невдало, бо польську поліцію попередили про акцію. Поштове відділення підсилили охороною, відтак двоє із одинадцяти нападників загинули на місці. Василя Біласа та Дмитра Данилишина спіймали селяни. Бо польська поліція розповсюджувала інформацію, що пограбовано українську кооперативу.

«Обидва вони були побиті, з голів текла кров, – пригадував отець Киндій. Він намагався зупинити селян, які били хлопців. – Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив: один одного взяв за руку.  Тоді той вищий промовив: «Ми є членами української організації. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!»… та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голготі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити».

Справа отримала назву «Біласа й Данилишина».  Поліція пригадала вчинений хлопцями атентат на польського парламентаря Голуфка та два попередні екси. Тому смертний вирок був передбачуваний.

О 6 годині ранку в день страти засуджених вивели на тюремне подвір’я. «Щиро прощаю вас! – Вигукнув охоронцям Данилишин, підхопив Білас, – Хай живе Україна!» У цей час в усіх українських церквах Галичини били дзвони й відправлялися панахиди.

1951, 23 грудня – покінчив життя Петро Федун (псевдо –  Петро Полтава, Зенон, Север),  автор публіцистичних творів на теми українського націоналізму та визвольної боротьби.

 Петро Федун (Полтава) (1919 - 1951). Фото: uk.wikipedia.org.

Його вважають головним ідеологом ОУН та УПА. Багато повстанських та ОУНівських листівок належать авторству Петру Полтаві. Він викривав антинародність радянського режиму.

Він був заступником Голови Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради, керівником Головного осередку пропаганди Проводу ОУН, Лицар Срібного Хреста Заслуги.

Для виявлення провідників ОУН, які переховувалися в лісах Дрогобиччини та Станіславщини, Міністерство Держбезпеки залучило понад 4 тисячі офіцерів та солдат. Вони прочісували ліс, щоб викрити бункери. 

23 грудня 1951-го чекісти  виявити криївку Петра Федуна та оточити її. Чотири підпільники чинили спротив, але не бажаючи здаватись живими – перестрілялись. Трупи вбитих  підпільників привезли до Львова. Тут їх упізнали та сфотографували. За декілька днів таємно поховали.

28 грудня співробітники МДБ закопали тіла підпільників, серед них і Петра Федуна у триметровій ямі з негашеним вапном на території «об'єкта № 39» УМДБ у Львівській області. Це поховання досі не виявлене.

1963, 23 грудня – у Київському медичному інституті імені Олександра Богомольця шістдесятники організували вечір пам’яті Василя Стуса.