1871, 23 листопада – на Буковині народився Антін Кравс, генерал-четар Української Галицької армії, автор спогадів «За українську справу». Генерал, який 31 серпня 1919-го визволив від більшовиків Київ.

По батьківській лінії – німець за походженням. Мати – тамтешня українка.  Рано втратив батька, тому його брат – у минулому кадровий військовий, який жив у Відні, забрав малого Антіна до себе. Тут він закінчив кадетську школу та віденську  вищу офіцерську школу. Згодом проходив офіцерську службу у полках, розташованих у Східній Галичині, в особовому складі яких переважали українці. Молодого офіцера поважали солдати. Він був вимогливим, водночас чуйним та ставився до колег з розумінням. У нього склалися добрі стосунки із солдатами-галичанами, оскільки поважав традиції і звичаї українського народу, його історію і мову.

Початок Першої світової війни застав його в Станиславові на посаді командира куреня, майже цілком українського 58-го піхотного полку. 1916-го після поранення і лікування був направлений на італійський фронт. Дослужився до рангу підполковника австрійської армії, отримав декілька орденів та військових відзнак.

    Антін Кравс (1871 – 1945), генерал-четар Української галицької армії. Фото: uk.wikipedia.org

Після проголошення Західно-Української Народної Республіки Кравс перейшов на службу до щойно створеної Української Галицької Армії. 5 грудня 1918-го очолювана ним військова група у боях з поляками здобула містечко Хирів, 8 грудня – Нижанковичі і виступила на Перемишль.  Антін Кравс був польовим командиром, розділяючи з бійцями окопне життя. «До нас добрався противник від Перемишля, – пише цивільний староста Самбора Андрій Чайковський у споминах «Чорні рідки», – на тім відтинку з’явився підполковник Кравс ... В Самборі ніхто його не бачив, бо він ... сидів на фронті. Спав на лаві де-небудь в чекальні ІІІ-го класу на станції. Збирав військо, організував його частини, сидів із стрільцями в окопах, показував як і де їх копати... Стрільці від старшини до рядового дуже його любили і поважали, прозвали його кучерявим. Що той відтинок так довго держався, то в цьому заслуга підполковника Кравса ...”.

Був  вимогливим до офіцерів своїх частин, про що свідчить текст наказів стосовно їхньої поведінки і ставлення до стрільців. “Можна часто зауважити, що старшина в часі, котрі призначені на вишкіл мужви, наразі пополудні сидять по гостинах та кав’ярнях! – зазначено в наказі Кравса від 17 квітня 1919-го.– Це дуже зле впливає і деморалізує мужву. Старшина, котрий в часі муштри і занять буде ходити по місту, чи то сидіти в кав’ярні або гостині буде сей час притягнений до відповідальності”.1 січня 1919-го Кравсу присвоєно звання полковника, хоч його весь час називали генералом.

У березні 1919-го року Кравс керував Вовчухівською наступальною операцією, а у червні 1919-го у званні генерал-чотаря – Чортківською офензивою. Головнокомандувач Української Галицької армії Михайло Омелянович-Павленко цінував Кравса. «Треба завважити, що на нашому крайньому лівому крилі, де події мали надзвичайно відповідальний характер був генерал Кравс, – знаходимо в «Спогадах українського командарма» Омеляновича-Павленка, – цей надзвичайно солідний і випробуваний старшина був у повному розумінні провідником, що користався як довір’ям Начальної Команди нового і старого складу, так теж старшин і стрільців. Хоч роду німець …він рахував себе все і всюди українцем. У корпусі був він основною фігурою. Йому одному Начальна Команда дозволила розвинути свою бригаду в дивізію”.

На початку серпня 1919-го Кравса призначили командиром армійської груп об’єднаних армій УНР та ЗУНР, які ішли звільняти Київ. З 1920-го перебував у таборі для інтернованих вояків УГА у Чехо-Словаччині. Згодом оселився у Відні і мешкав там до своєї смерті 13 листопада 1945-го. Похований у родинному склепі віденського цвинтаря Кальксбург.

1907, 23 листопада – на Чернігівщині народився Іван Кошелівець (справжнє прізвище Ярешко) – літературознавець, публіцист, громадський діяч. Почесний доктор філософії Українського вільного університету, дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка та Української вільної академії наук.

Іван Кошелівець (1907 – 1999), літературознавець, перекладач, дійсний член НТШ. Фото: holos.fm

1930-го закінчив Ніжинський інститут народної освіти. Деякий час працював учителем. Протягом 1931 – 1933 років – доцент Кременчуцького інституту соціального виховання. Радянська репресивна машина не оминула Івана Кошелівця. 1933-го звинувачений в українському націоналізмі, звільнений з роботи й позбавлений права викладати у вищих навчальних закладах.

Від 1944-го на еміграції. З 1947-го разом з іншими українськими письменниками-емігрантами з УРСР почав видавати у Австрії журнал «Літаври».

Наприкінці 1940-х познайомився з Володимиром Кубійовичем. Останній запропонував Кошелівцю роботу в редакції «Енциклопедії українознавства».

Протягом 1951 – 1955 років редагував літературну сторінку часопису «Сучасна Україна» (виходив у Мюнхені). Згодом на її основі було створено «Українську літературну газету». Наприкінці 1960-го часописи «Сучасна Україна» і «Українська літературна газета» були об'єднані, і з січня 1961 року почав виходити літературно-політичний журнал «Сучасність». Іван Кошелівець був його головним редактором у 1961 – 1966 рр., 1976 – 1977 рр. та 1983 – 1984 рр. Згодом журнал «Сучасність» виходив на українських теренах до 2010-го.

Помер Іван Кошелівець 5 лютого 1999-го у Мюнхені. 

1932, 23 листопада – голова центральної контрольної комісії КП(б)У Володимир Затонський  у  телеграмі до генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора пропонував застосувати репресії у Макарівському районі Київської області. Провести чистку районної парторганізації та занести на «чорну дошку» села Наливайківка і Фасова.

1971, 23 листопада –  у с. Миколаївка, Кіровоградського району Кіровоградської області народився Майстерюк Роман Андрійович - підполковник (посмертно), командир стрілецької роти, 34 батальйон територіальної оборони.

Загинув 21.07.2014 р. під час бою за блокпост, полишений терористами в районі смт. Неліпівка, Донецької області.

Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року  нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Рішенням виконкому Кіровоградської ради від 26 серпня 2014 р. нагороджений відзнакою "За заслуги 2 ступеня" (посмертно).