Походив із родини німецького лікаря, вихідця з Саксонії, що служив у маєтку родини Лизогубів. Друзями молодого Шрага були відомі народовольці Дмитро Лизогуб і Микола Колодкевич.

Навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Звідки був виключений у 1869 р. за спробу організації демонстрації. Пізніше екстерном склав іспити до Київського університету.

Після повернення на Чернігівщину – гласний Чернігівського повітового та губернського земств, заступник міського голови. Один із лідерів чернігівської «Громади». Виступав за впровадження української мови у початковій школі. Зарекомендував себе першокласним юристом.

Заступник голови Союзу автономістів (1905-1906), від 1908 р. – один із творців і заступник голови Товариства українських поступовців.

Депутат Першої Державної думи від Чернігівщини (1906). У парламенті очолював українську громаду, став одним із авторів законопроекту про автономію України. Один із засновників чернігівської «Просвіти».

Сергій Єфремов характеризував його як «чисту, не заплямлену, не вважаючи на літа – молоду людину, яка з щиро молодечим запалом бралася до всього, що йшло на користь рідному краєві».

У квітні 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі обраний членом Центральної Ради від Чернігівської губернії. Входив до комісії з розробки проекту автономного статусу України. Через слабке здоров’я не зміг обійняти посаду прем’єр-міністра в уряді Української держави часів гетьмана Павла Скоропадського.

Від початку 1919-го, після більшовицької окупації Чернігова, перебував під домашнім арештом. Помер 11 квітня 1919 р. «…Коли він уже лежав мало не в агонії, прийшли його арештовувати, – пізніше розповідала Сергію Єфремову дружина Іллі Людвиговича. – Поводилися, звичайно, грубо. На силу на превелику пощастило вблагати, щоб не турбували навмирущого і його лишили «під хатнім арештом». Так під арештом він і помер».

Як писали у спогадах Микола Грінченко і Андрій Верзилов, «зі смертю Шрага остаточно вмерла, зникла мовби тінь тої старої Чернігівської Громади, та й зникли всі нові трансформовані й диференційовані партійні українські групи. І самих людей у Чернігові не стало: деякі померли, деякі повиїздили, а хто тут живе, ті стали в буквальному й точному розумінні сього слова безпартійними…».

1867, 23 серпня - у м. Яворів на Львівщині народився Осип Маковей, поет, прозаїк, публіцист, літературний критик.

 Після початкової школи продовжив навчання в українській гімназії у Львові, а потім на філософському факультеті Львівського університету. У Віденському університеті здобув науковий ступінь.

Літературну діяльність Осип Маковей розпочав у студентські роки. Писав ліричні вірші, громадські поезії, сатиричні образки, а згодом нариси, оповідання, новели. У 1899 р. почав працювати викладачем учительської семінарії в Чернівцях, отримав вчений ступінь доктора філософії. Працював директором учительської семінарії і викладав українську літературу у м. Заліщики на Тернопільщині.

Під час Листопадового зриву 1918 р., який дав початок Західній Українській Народній Неспубліці, Осип Маковей зголосився добровольцем до українського війська. Проте, зважаючи на його вік і професію, йому порадили повернутися до праці в учительській семінарії.

Проживаючи в Заліщиках, Осип Маковей написав ряд оповідань, нарисів, фейлетонів, віршів, поем: «Як Шевченко шукав роботи» (1919), «Кроваве поле» (1921), «Примруженим оком» (1923) та інші.

Осип Маковей – автор багатьох ліричних пісень, частина яких стала народними. Його вірші «Сон», «Ми - гайдамаки», «Там, за лісом», «Марш Заліщицької молоді» та інші покладені на музику місцевими композиторами, їх виконують самодіяльні колективи району.

21 серпня 1925 р. письменник помер. Похований на місцевому кладовищі в м. Заліщики.

У 1968 р. ім'я письменника присвоєно середній школі, в якій діє кімната-музей. У сквері, навпроти школи встановлено пам'ятник – бюст Осипа Маковея. На будинку по вул. Маковея, в якому з 1913 по 1925 роки жив і працював письменник, встановлено меморіальну дошку, у 1987 р. вона замінена на пам'ятний знак з барельєфом.

1922, 23 серпня - у с. Роговичі на Волині народився Петро Мартинюк («Дуб»), ветеран Української повстанської армії.

Закінчив 4 класи початкової школи в рідному селі, відвідував Локачинську польську школу. У 1940 р. розпочав навчання у Львівському технікумі на факультеті автотракторної механіки. Став членом Організації українських націоналістів. Протягом 1942 р. очолював референтуру пропаганди, привозив зі Львова й поширював на Волині націоналістичну літературу.

У березні 1943 р. Петро Мартинюк вступив до УПА, пройшов старшинський вишкіл. 22 травня брав участь у бою з нацистами, де отримав важке поранення в ногу. Після тривалого лікування був призначений керівником референтури Служби Безпеки УПА із підбору кадрів на навчання.

У січні 1945 р. був заарештований органами НКВС. Засудили Петра Мартинюка на 10 років ув’язнення, яке відбував у норильских таборах ГУЛАГу.

Учасник Норильського постання політичних в’язнів проти сваволі табірної адміністрації. Після закінчення терміну отримав додаткових 5 років неволі.

Звільнившись з ГУЛАГу, Петро Мартинюк повернувся на Волинь, оселився у м. Володимир-Волинський. Працював на цукровому заводі слюсарем, завідувачем механічної майстерні, згодом — старший майстер із ремонту обладнання у механічному відділі.

У кінці 1980-х одним із перших взяв участь у національно-демократичному русі, входив до складу місцевого осередку Народного руху України. Був учасником підняття українських прапорів у багатьох містах, організовував мітинги. Із заснуванням Братства вояків ОУН і УПА Волинського краю імені Клима Савура Петра Мартинюка обрали головою Братства Володимир-Волинського району. За його ініціативи поставили пам'ятний знак воякам УПА у Володимирі.

Петро Мартинюк з пластунами. Новий Загорів, 2009 р.

Від 22 серпня 2012 р. Петро Мартинюк – почесний громадянин міста Володимира-Волинського, нагороджений різними державними орденами.

1939, 23 серпня  Німеччина та СРСР підписали Угоду про ненапад – пакт Молотова-Ріббентропа, який відкрив шлюзи Другої світової війни. Німеччина убезпечила себе від війни на два фронти, оскільки Радянський Союз гарантував нейтралітет у конфлікті Третього Райху з Польщею та країнами Заходу. Гітлер миттєво призначив дату й час нападу на Польщу, навіть до підписання пакту – щойно отримав інформацію про його невідворотність.

Пакт мав таємний додатковий протокол, за яким Сталін та Гітлер розділили Європу на свої сфери впливу.

Не минуло й 10-и днів, як Німеччина почала війну з Польщею – це стало початком Другої світової. 17 вересня 1939-го, відповідно до домовленостей, на територію Польської держави зі сходу увійшли радянські війська.

До 20 вересня Львів був оточений нацистами, а 22-го  до міста підійшли підрозділи Червоної армії. У Бресті відбувся спільний радянсько-німецький військовий парад. Територіальний поділ Польщі між СРСР і Німеччиною був завершений 28 вересня 1939-го підписанням договору про дружбу і кордон.

Коли відразу потому Німеччина розпочала «мирний наступ» на Англію та Францію, Радянський Союз оголосив ці країни агресорами, а компартіям Англії та Франції через Комінтерн надійшла інструкція критикувати свої уряди та схиляти їх  до укладення мирної угоди з Німеччиною.

У 1939-1940 роках СРСР офіційно визнав та встановив дипломатичні стосунки з країнами-сателітами Німеччини та її союзниками: Словаччиною, Маньчжоу-Го, урядом Віші маршала Петена у Франції.

Підписання пакту Молотова-Ріббентропа відбувалося за особистої присутності Сталіна

Радянський Союз з вересня 1939 р. по червень 1941 р. залишався союзником Третього Райху, поставляючи йому необхідні для ведення війни в Європі сировину, матеріали, інформацію, проводячи підготовку солдатів Вермахту.

На знак пам’яті про наслідки від підписання пакту Молотова-Ріббентропа Європейський парламент проголосив 23 серпня Європейським днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму.