1849, 23 січня - в селі Лотоки Суразького повіту Чернігівської губернії (нині Брянська область) народився Богдан Ханенко, колекціонер та меценат.

Походив із знатного козацького роду Ханенків. Батько його, колезький секретар Іван Іванович Ханенко, був нащадком гетьмана Правобережної України Михайла Ханенка. Мати - Катерина Богданівна Нілус, була дочкою генерал-майора. Сам Богдан був старшим з чотирьох дітей подружжя Ханенків.

Освіту Богдан Ханенко отримав на юридичному факультеті Московського університету. Потому переїхав до Санкт-Петербурга, де зайнявся адвокатською практикою. У столиці він потрапляє в художнє середовище, відвідує зібрання художньої інтелігенції, зустрічається з відомими художниками — Айвазовським, Шишкіним, Крамським, Куїнджі та зарубіжними антикварами. Він починає скуповувати предмети мистецтва, що в ті часи було модною практикою.

Захоплення Ханенка підтримала і його дружина Варвара з роду Терещенків, з якою він познайомився у Москві й одружився в 1874 році. У весільну подорож вони вирушили у Європу, відвідуючи найбільші художні галереї Італії, Німеччини, Франції. На найбільших мистецькіих аукціонах, зав’язують стосунки з антикварами Парижа, Рима, Флоренції, Відня, Берліна, Мадрида, Мюнхена, Варшави, Неаполя. Ця подорож поклала початок унікальній колекції творів мистецтва, яка згодом лягла в основу п’яти київських музеїв.

Тоді ж виникла думка про музей. Ханенко вважав, що «мати, наприклад, картину Тиціана чи грецький мармур V ст. і не показувати ці речі — це те ж саме, що привласнити собі одному неопубліковані твори Пушкіна, Гете чи Шекспіра. Творіння геніїв за своєю суттю не повинні належати тим, хто ними володіє». Його облаштовують у Києві, куди у 1885 році переїжджають Ханенки. На вулиці Алексіївській (нині Терещенківська, 15) зводиться особняк, який з часом перетворюється в загальнодоступний художній музей. Над оздобленням будівлі працював  відомий художник Врубель. Поруч будується семиповерховий будинок для здачі квартир у найм, кошти за які використовуються для утримання музею.

За 50 років Ханенки зібрали 1200 художніх творів, а також багату бібліотеку з мистецтвознавства. Богдан Ханенко був також засновником і незмінним головою першого в Києві публічного музею — Київського художньо-промислового та наукового музею, підпорядкованого Товариству старожитностей та мистецтв. До його експозиції входили й унікальні речі, знайдені під час розкопок, зокрема — бивень мамонта із Кирилівської стоянки.

Після революції цей музей було спочатку перейменовано в Перший державний музей, а в 1930-ті роки з нього відокремились сучасний Національний музей історії України і Національний художній музей України. Колекції Ханенків були основою і для створення у 1964 році Музею історичних коштовностей та Державного музею українського народно-декоративного мистецтва. Деякі з їхніх матеріалів зберігаються у Київському музеї російського мистецтва, Державному музеї-заповіднику Києво-Печерська лавра, Полтавському краєзнавчому, Одеському археологічному музеях.

Богдан Ханенко помер у червні 1917 року. 26 листопада 1916 року він склав заповіт, згідно з яким колекція зарубіжного мистецтва дарувалася Києву. У заповіті було застереження, що музей має носити їхнє ім’я, а Варвара Ханенко має залишитися довічним розпорядником колекції та будинку й повинна закінчити справу їхньою життя — підготувати зібрання до перетворення його на міський музей.

Варвара Ханенко не пристала на пропозицію виїхати до Німеччини і там відкрити музей на привілейованих умовах, а звернулася в 1918 році до Української Академії наук з проханням прийняти подарунок на умовах її чоловіка. Правда, спочатку зібрання було названо «Другим державним музеєм», потім на два роки йому було повернуто ім’я засновників. Згодом, за більшовиків, це рішення було скасовано «за відсутності за Ханенками революційних заслуг, так чи інак пов’язаних зі служінням пролетарській культурі».

У пам’яті сучасників Богдан і Варвара Ханенки залишилися і завдяки своїм добрим справам — вони утримували лікарні для бідних, пологові будинки, заснували торгові школи (чоловічу і першу в Росії жіночу), опікувалися археологічними розкопками та «Фондом дамського комітету»

1929, 23 січня в селі Благодатне на Донеччині народився Філарет (в миру Михайло Денисенко), Патріарх Київський і всієї Руси-України, почесний Патріарх Православної Церкви України.

Народився в шахтарській родині Антона Денисенка та його дружини Меланії. Дід Михайла помер під час Голодомору. Батько був мобілізований у часи Другої світової війни і загинув 24 вересня 1943 року під час битви за Дніпро біля села Коновалова. Смерть батька дуже вплинула на хлопця і остаточно утвердила його в рішенні стати священиком.

Вступив одразу на третій курс Одеської духовної семінарії. У 1948 році, після успішного закінчення семінарії, зарахований студентом Московської духовної академії. 1 січня 1950 року прийняв чернечий постриг з ім’ям Філарет.

Московську духовну академію закінчив із вченим ступенем кандидата богослів'я, лишився там викладати. Був інспектором спочатку Саратовської, а потім Київської духовних семінарій. 12 липня 1958 року призначений ректором Київської духовної семінарії.

Коли у 1960-му році під час чергової хвилі переслідування Церкви комуністичним режимом було ліквідовано Київську семінарію, архімандрит Філарет стає керуючим справами Київського екзархату і настоятелем Володимирського собору в Києві. Був настоятелем Олександро-Невського храму-подвір’я в Олександрії (Єгипет), вікарієм Ленінградської єпархії,  єпископом Віденським і Австрійським, вікарієм Московської єпархії і ректором Московської духовної академії.

У 1968 році владика Філарет отримав сан митрополита Київського. У 1988 році очолив оргкомітет з відзначення 1000-ліття хрещення Русі. Добився часткового повернення Церкві Київської Свято-Печерської лаври.

У травні 1990 року, після смерті Патріарха Пімена, Священний Синод таємним голосуванням обирає Філарета місцеблюстителем патріаршого престолу. Однак, помісний Собор РПЦ 7-8 червня 1990 року не наважився поставити українця предстоятелем РПЦ, обравши Патріархом Алексія ІІ. Філарета ж обирають предстоятелем Української Православної Церкви (УПЦ) з титулом «Митрополит Київський і усієї України».

Після проголошення Незалежності України починає ставити питання про відокремлення Української Православної Церкви в окрему помісну церкву. 25 червня 1992 року за його ініціативи проходить Всеукраїнський Православний Собор, де оголошується про об’єднання УАПЦ з частиною УПЦ в нову структуру – УПЦ КП.

Предстоятелем УПЦ КП обирають Патріарха Мстислава (Скрипника), а після його смерті в 1993 році наступним – Володимира (Романюк). Митрополит Філарет при обох був заступником і, фактично, керівником справ. Тому після смерті Патріарха Володимира у 1995 році владика Філарет був єдиною кандидатурою на його наступника. 22 жовтня 1995 року відбулася його інтронізація на Патріарха Київського і всієї Руси-України.

Патріарх Філарет став одним із ініціаторів відбудови Михайлівського Золотоверхого Собору в Києві та низки інших, поруйнованих більшовиками, храмів. Він же Патріарх Філарет підтримав візит Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну, взяв участь у зустрічі Святішого Отця з членами Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій, закликав українців та поляків до взаємного прощення за трагедію польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни. Підтримав Євромайдан.

Російська Православна Церква ще з 1992 року розпочала кампанію з дискредитації владики Філарета, називаючи його «розкольником», а УПЦ КП – «неканонічною». У лютому 1997 року Архиєрейський Собор РПЦ проголосив анафему Патріарху Філарету. Утім, Священний синод Константинопольської православної церкви, який відбувся в Стамбулі 11 жовтня 2018 року, зняв цю анафему і поновив владику Філарета в сані митрополита. Тоді ж Синод визнав неканонічним рішення про передачу Київської митрополії Російській Православній Церкві від 1686 року.

Патріарх Філарет доклав чимало зусиль для того, щоб Православна Церква України отримала томос на автокефалію і стала незалежною від РПЦ. Він же поступився своїми амбіціями, благословивши обрання предстоятелем ПЦУ митрополита Епіфанія. «Мета моя – створити єдину в Україні православну церкву. Не себе звеличувати, а досягти мети, яку я поставив з самого початку. І заради цієї мети, тобто заради єдиної української православної церкви, я поступився цим», – сказав тоді Філарет.

15 грудня 2018 року Об’єднавчий Собор проголосив Філарета почесним патріархом. 8 січня 2019 року  владика Філарет отримав звання Герой України «за видатну історичну роль у становленні незалежної Православної Церкви України, діяльність, спрямовану на відродження духовності Українського народу, піднесення авторитету православ'я, утвердження ідеалів милосердя і міжконфесійної злагоди».

1983, 23 січня – у селі Курячівка Марківського району Луганської області народився Білокобильський Сергій Михайлович –  капітан, помічник начальника зв’язку штабу 55 окремої артилерійської бригади.

Загинув 19.07.2014 року під час обстрілу позицій 3-ї гаубичної батареї терористами в районі с. Дякове Антрацитівського району Луганської області.

Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).