1859, 23 жовтня – у Києві відкрилася недільна школа для хлопчиків. «Беручи до уваги користь недільних шкіл для дітей трудового класу, які не мають ні часу, ні грошей, я дозволив... студентам відкрити недільну школу для хлопчиків», - писав попечитель Київського навчального округу Микола Пирогов міністрові народної освіти Російської імперії Євграфові Ковалевському.

 

 

 

 

 

На таке попечителя загітував молодий професор Київського університету – Платон Павлов. Він підтримав своїх вихованців «відкрити в приміщенні Києво-Подільського дворянського училища дарову недільну та святкову школу». 

 

Більше сотні учнів, віком від десяти до тридцяти років, безкоштовно навчалися у недільні та святкові дні з одинадцятої до другої години. Викладачами були студенти Київського університету. Зокрема, Михайло Старицький, Михайло Драгоманов, Анатолій Свидницький (склав для недільних шкіл абетку).  «Високоосвічені, оживлені найкращими ідеями свого часу... вони внесли всі свої великі духовні засоби, свій запал і енергію в діло розвитку українського народу, – писав про них Іван Франко. – Майже всі вони... працювали в недільних школах». За рахунок пожертв учням купували олівці, папір, підручники. На користь школи студенти влаштовували благодійні музичні вечори.

Головний корпус Дворянського училища (первісно двоповерховий) збудований 1832-го за проектом архітектора П. Дубровського для губернського секретаря К. Доливо-Блотницького. 1835-го садибу разом із будинком продали для потреб дворянського повітового училища. 1897-го  будинок перебудовано з пристосуванням під початкову комерційну школу. Фото: pamyatky.kiev.ua

 

 

Влітку 1859-го у Києві перебував Тарас Шевченко. Відвідував приятеля- вчителя малювання Олексія Сенчила - Стефановського, який викладав в училищі. Тут і познайомився зі студентами, які організовували  недільну школу. 1860-го Шевченко надіслав їм з Петербурга 50 примірників «Кобзаря», а наступного - виданий ним для недільних шкіл «Буквар південноросійський».

 

«За запровадження недільних шкіл узялися першими малороси, ревні шанувальники Куліша та Шевченка, кращі учні професора Павлова, – напише Пирогов у статті «Про недільні школи», –  вчителі, кращі і за здібностями, і за моральністю, взялися навчати грамоти, письма і рахування з несподіваним педагогічним тактом, звернули увагу на нові засоби навчання, зайнялися ними і досягли успіхів понад всякого чекання».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1864, 23 жовтня – царським указом ліквідовано Азовське козацьке військо,   козаків переведено до селянського стану. 1866-го канцелярія війська припинила існування, а регалії та зброю передано Кубанському козацькому  війську.  

 

 Карта територій Азовського козацького війська на 1858-й. Джерело: uk.wikipedia.org.

 

 

Після ліквідації Запорізької Січі 1775-го, частина козаків на човнах Дніпром та Чорним морем відправились за Дунай. Отримали дозвіл турецького уряду на поселення. І створили Задунайську Січ, присягнувши османському султанові. За легендою, коли козаки складали присягу, то насипали у чоботи землю, привезену з собою з України і вимовляли: «На чиїй землі стоїмо, тій і будемо служити». Зберегли устрій Запорізької Січі. 

 

На початку ХІХ ст. Задунайська Січ стала вагомою політичною та військовою потугою, відтак російський уряд намагався перетягти козаків на свій бік. 1828-го почалась російсько-турецька війна. Всупереч наказу султана Махмеда ІІ останній кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий не виступив проти Росії, а почав переговори з російським командуванням.  Колишнім запорожцям пообіцяли повернути їхні права та вольності. У травні 1828-го Кіш, а також ті козаки, які жили по селах, разом із жінками та дітьми, вирушили з насиджених місць. Під Ізмаїлом понад 1000 задунайських козаків на чолі з Йосипом Гладким перейшли разом зі своїми човнами на бік російських військ.

 

Для вихідців із Задунайської Січі було виділено землі на узбережжі  Азовського моря від Маріуполя до Бердянська. Названо їх Азовським козачим військом, а  Гладкого призначено наказним отаманом. 

 

Обіцяних давніх вольностей їм не повернули. Тому азовські козаки почали втікати знову за Дунай та на Кубань. Нарікаючи, що їх «на мужиків та москалів перетворили», змушуючи брати участь у військових походах російської армії. «Занапастив козацтво, одурив нас! – казали вони Гладкому, якому вже не довіряли», – писав дослідник козаччини Ф. Кондратович у книзі «Задунайская Сечь по местным воспоминаниям и рассказам», що вийшла 1883-го. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1933, 23 жовтня – агенти ГПУ у Києві заарештували Федора Ернста (1891 – 1942) – українського мистецтвознавця, музеєзнавця, автора одного з кращих довоєнних путівників по Києву.  

 

Федір Ернст (1891 – 1942). Фото: www.encyclopediaofukraine.com

 

Його схопили дорогою до видавництва. Наступного дня заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ й начальник СПО Мойсей Чердак ухвалили здійснити трус у помешканні мистецтвознавця. Ернста під конвоєм доправили до тодішньої столиці  - Харкова. Там слідчі активно фабрикували справу Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. Ернстові «пришили» ще участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. 29 травня 1934-го судова трійка при колегії ГПУ УСРР присудила Ернстові три роки таборів. 

 

Детальніше читайте у дослідженні Сергія Білоконя: http://www.s-bilokin.name/Personalia/Ernst/Arrests.html

 

 

 

 

 

 

Підготувала Наталя Слобожаніна.