1871, 24 серпня у селі Вислобоки на Львівщині народився Василь Григорович Щурат — український педагог, літературознавець, поет і перекладач, якому до 1914 р. належав найкращий віршовий переклад «Слова о полку Ігоревім» сучасною українською мовою.

Василь Щурат походив із вчительської родини. Батько-українець помер, коли синові було два роки, Василь виховувався в польсько-моравській родині. Тільки з 8 років у народній школі почав вивчати українську («руську») мову.

У 1881 р. переїхав у Львів, учився у школі-семінарії; але після четвертого класу був виключений за свідоме українство. Тільки у 20 років удалося закінчити школу.

18-річним Щурат познайомився з Іваном Франком, Осипом Маковеєм, захопився читанням української літератури. Вищу освіту здобував у Віденському (де познайомився з Михайлом Драгомановим), Львівському та Чернівецькому університетах. Захистив дисертацію зі слов’янських мов.

Літературні захоплення Василя Щурата були розмаїтими – від перекладів стародавніх літературних творів (Щурат першим здійснив повний переклад «Пісні про Роланда» українською мовою) до аналізу тогочасної літератури.  Він часто виступав в австрійській, польській, чеській і західно-українськії пресі зі статтями, поетичними перекладами та ориґінальними віршами, був співредактором газети «Буковина» в Чернівцях, редактором журналу «Молода Муза», «Світ» і тижневика «Неділя».

Сам того не бажаючи, Василь Щурат спричинився до одного з найбільших літературних скандалів ХІХ століття. У 1896 році у своїй статті «Др. Іван Франко», аналізуючи поезії збірки «З вершин і низин», він назвав цикл «Зів'яле листя» «об'явом декадентизму в українсько-руській літературі», таким чином підкреслюючи, що й українській літературі не чужі європейські тенденції. Натомість Іван Франко дуже болюче відреагував на це порівняння рядками віршу «Який же я, до біса, декадент».

Упродовж 36 років доктор наук Василь Щурат викладав у школах і гімназіях. Був обраний дійсним членом НТШ, з 1915 по 1923 рр очолював його; був першим ректором Львівського таємного університету (1921–1923), викладачем української мови та літератури.

У 1921 р. Василь Щурат відмовився присягнути на вірність польській державі, тому опинився у в’язниці, був позбавлений права викладання.

У червні 1929 р. разом з Михайлом Возняком та Філалетом Колессою був обраний дійсним членом ВУАН за спеціальністю «мова та література», але у зв’язку з процесом СВУ і дальшими репресіями в Україні зрікся звання академіка.

Останні роки життя працював директором Львівської Бібліотеки АН УРСР і професором Львівського Університету.

Помер 27 квітня 1948 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі. 

1898, 24 серпня в Олександрії, Херсонської губернії народився Олександр Валентинович Горський, організатор кіновиробництва в СРСР, директор «Ленфільму», Ялтинської, Київської й Одеської кіностудій, батько художниці й дисидентки Алли Горської.

Олександр Горський походив із селянської родини, але пізніше, щоб не псувати анкету,  не надто розповідав про своїх батьків.

 Закінчив ремісниче училище. Воював на Першій світовій війні, мав поранення; був у складі Червоної армії.

Під час визвольних змагань 1918–20 рр. працював асистентом режисера українських театрів у Вінниці та Житомирі. У 1922 р. разом із Юрієм Філянським і Леонідом Черновим заснував театр — українське мистецьке об’єднання «Махудрам» (Майстерня художньої драми).

Невдовзі родина Горського переїхала в Ялту, Олександр служить актором ялтинського українського театрального колективу режисера Павла Делявського; був на профспілковій та комсомольській роботі, вступив до ВКП(б). Там же, в Ялті, народилася Алла.

У 1931 р. Горського призначають директором Ялтинської кінофабрики. Олександр Валентинович мав квиток Спілки кінематографістів за номером вісім, як організатор кіновиробництва брав участь у переході від німого до звукового кіно, а пізніше – від чорно-білого до кольорового.

 У 1932 р. він з родиною переїхав до Москви, де став начальником виробництва тресту «Востокфільм». Пізніше його переводять в Ленінград, де він стає спочатку заступником, а тоді – директором кіностудії «Ленфільм». З осені 1939 р. до весни 1940 р. Олександр Горський був на радянсько-фінській війні, а незадовго до нападу Німеччини на СРСР поїхав керівником групи до Монголії на зйомки фільму «Його звуть Сухе-Батор».

Сталінські репресії оминули Олександра Горського, хоча свій вузлик він тримав напоготові. Олександр Валентинович знищив усі документи батьків, щоб соціальне походження чи якісь подробиці біографії не зіпсували анкету.

Під час війни Горський працював в Алма-Аті на об’єднаній кіностудії. Родина ж залишилася в блокадному Ленінграді. Старший син Арсен пішов у ополчення і загинув у 1943 р.

У 1943 р. Горського призначають директором Київської кіностудії. Він оселяється з родиною в центрі Києва на Терещенківській. Пізніше ця квартира, як і майстерня Алли Горської, стане своєрідною штаб-квартирою дисидентів.

Олександр Горський з дружиною, донькою Аллою та онуком Олексієм,                        Одеса, 1959-60 рр.. Фото: http://uahistory.com

У 50-х роках Горський зближується із Олександром Довженком. «Олександр Петрович приходив у гості до друга, двоє мудрих прагматиків вели важкі бесіди», пише журналістка Ганна Черкаська. Це не сподобалося Хрущову і він перевів Горського директором кінофабрики в Одесу.

У 1963 році Горський повертається до Києва, де очолює театр-студію кіноактора Київської кіностудії ім. Довженка, сприяє творчому становленню Івана Миколайчука, Раїси Недашківської, Костя Степанкова, Борислава Брондукова.

У цей же час погіршуються його стосунки з донькою Аллою, яку він намагався застерегти від надмірної відвертості у протистоянні з системою. Не добившись свого, залишає їй квартиру на Терещенківській, а сам переїжджає  на пров. Чеслава Бєлінського, 10. Боляче переживає вбивство Алли 28 листопада 1970 р.

Олександр Горський пережив доньку на 13 років. Помер 26 травня 1983 р. Похований у Києві на Міському (Берковецькому кладовищі).

1928, 24 серпня в селі Хрипівка Чернігівської області народився Левко Лук’яненко – дисидент, один із співзасновників Української гельсінської групи, народний депутат Верховної Ради чотирьох скликань, автор «Акту проголошення незалежності України», Герой України.

Народився в селянській родині. Пережив Голодомор дякуючи батьку, який закопав мішок картоплі під стежкою.

15-річним наприкінці 1944 р., його мобілізували на фронт, бо він так і не зміг довести, що народився у 1928 р. Пройшов Австрію, служив у Грузії та Закавказзі, аж до 1953 р. Вступив у комсомол, в партію, закінчив юридичний факультет престижного Московського університету.

Він міг зробити блискучу партійну кар’єру. Натомість Левко Лук’яненко обирає шлях свідомої боротьби за справедливість. На Львівщині, куди його направляють «на партійну роботу» він створює  опозиційну до радянської влади Українську робітничо-селянську спілку, яка виступає за конституційне відокремлення України від СРСР.

У січні 1961 р. Левка Лук’яненка засудили до розстрілу «за антирадянську агітацію та пропаганду». 72 доби він провів у камері смертників, доки не дізнався, що його вирок замінено 15-ма роками ув’язнення в таборі суворого режиму у мордовських таборах.

Після звільнення у 1976 р. головою поринає в боротьбу. Він стає одним із засновників Української Гельсінської групи, формальним завданням якої було «виявляння фактів порушення прав людини та інформування про це радянський уряд та інші 34 країни-підписанти». А насправді УГГ стало потужним механізмом донесення правди про ситуацію з правами людини на теренах СРСР і підтримки дисидентського руху. 

Як наслідок – новий арешт і нове заслання. Доля його зводить з багатьма дисидентами. Зокрема, він стає свідком останніх днів Василя Стуса.

У 1988 р. виходить на свободу і знову опиняється у вирі боротьби. У березні 1990 р. стає народним депутатом Верховної Ради, а 24 серпня 1991 р. – одним із співавторів «Акту проголошення незалежності України». Тоді ж, у 1991 р., балотується в Президенти України, використовуючи свій статус для агітації за підтримання незалежності України на майбутньому референдумі.  На виборах посідає третє місце.

Засновник Української республіканської партії. З 1992 р. - Надзвичайний і Повноважний посол України в Канаді. Пізніше повернувся в українську політику – спочатку перемігши у Нововолинському в/о № 68, пізніше (двічі) у списку партії «Батьківщина».

В останні дні, попри поважний вік, Левко Лук’яненко брав активну участь у житті держави. Від початку російсько-української війни він регулярно їздив на передову до наших захисників, підтримував «Рух нових сил» Саакашвілі.

Помер 7 липня 2018 р., не доживши півтора місяці до свого 90-річчя. Похований на Байковому кладовищі.

1991, 24 серпня - позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності і дві постанови: Про проголошення незалежності України (із призначенням на 1 грудня республіканського референдуму з підтвердження Акта незалежності) та Про військові формування в Україні (щодо утворення Міоборони та підпорядкування всіх військових формувань, дислокованих на території республіки, Верховній Раді України).

«За» проголошення незалежності з першої спроби (за Постанову про проголошення незалежності України) проголосував 321 депутат – конституційна більшість. Однак, дехто витягнув картки, щоб не брати участі в голосуванні. Помітивши це, Леонід Кравчук, який головував на засіданні, оголосив, що ті, хто не «встиг» проголосувати, мають написали до секретаріату письмові заяви. У результаті «Акт проголошення незалежності України», який голосувався одразу по тому, підтримали 346 депутатів.

На хвилі піднесення, яке панувало в сесійній залі і за стінами парламенту (засідання транслювалося по радіо), В’ячеслав Чорновіл запропонував внести до парламентської зали синьо-жовтий прапор, з яким українці стояли на барикадах біля російського Білого дому, а також – підняти національний прапор над куполом парламенту. За кілька хвилин прапор з’явився в залі. Однак урочисте підняття його над парламентом відбулося за кілька нів – 4 вересня 1991 р.

Історичне внесення прапора в сесійну залу Верховної Ради.

Того ж дня, 24 серпня,  Верховна Рада ухвалила постанову « Департизацію державних органів, установ та організацій», якою припинялась діяльність організацій політичних партій в усіх органах державної влади та управління, правоохоронних органах, установах радіо і телебачення, інших державних установах, органах і організаціях.

Останнім у той день депутати ухвалили звернення до парламенту та президента РРФСР, у якому «щиро подякували» їм за «героїчні дії по захисту свободи і демократії» під час путчу і висловили впевненість у тому, що «вікові традиції взаємопідтримки прогресивних сил України і Росії і надалі міцнітимуть».