1879, 24 січня – у місті Ярослав (нині – Польща) народився Станіслав Людкевич – композитор, диригент, музикознавець, фольклорист, педагог та громадський діяч. Він став першим музикантом-професіоналом Галичини, фундатором провідних музичних жанрів, насамперед симфонічного та інструментального.

Музичну обдарованість проявив ще у чотири роки. Першим викладачем музики стала мати, яка вчилася у Михайла Вербицького.

Початкову освіту отримав у ярославській гімназії, де розпочав співати та спробував себе як композитор і керівник хору. 1896-го року у Перемишлі його хоровий твір «Пожар», виконаний  на вечорі  пам’яті Адама Міцкевича мав неабиякий успіх. Людкевичу тоді було сімнадцять.

У гімназійні роки він вивчає теорію музики, сольфеджіо, грає на фортепіано Гайдна і Моцарта. У цей час він створив близько трьох десятків музичних творів.

Протягом 1897 – 1901 років Людкевич вивчав філологію у Львівському університеті. У студентські роки познайомився з Іваном Франком і присвятив поетові симфонічний твір «Вічний революціонер», який виконав на святкуванні 25-річчя творчої діяльності Каменяра.

Отримавши диплом викладача української та латинської мов, два роки  працював у львівських гімназіях. Протягом 1903-1904 років проходив військову службу у Відні, де відвідував найкращі концертні зали міста. Потому викладав в українській гімназії та в музичній школі Руського інституту для дівчат у Перемишлі.

1905-го року Людкевич став музичним редактором «Артистичного вісника» – першого українського мистецького журналу. Невдовзі композитора обрали членом Етнографічної Комісії Наукового Товариства імені Тараса Шевченка. Він редагував збірку «Галицько-українські народні пісні» (1906-1907) у двох томах.

Музичну освіту Станіслав Людкевич здобував самотужки. Як вільний слухач відвідував Львівську консерваторію. Але, відчуваючи потребу в професійній освіті, вирушив до Відня, де протягом року (1907-1908) стажувався в австрійському Музично-історичному інституті. Водночас, брав індивідуальні уроки з композиції, диригування та поліфонії. Також не змарнував можливості написати німецькою мовою протягом року докторську дисертацію. Присвячена українській та західноєвропейській народній музиці й мала назву «Два причинки до питання розвитку звукозображальності». Отримав вчений ступінь доктора філософії в галузі музики. Навчання продовжив  на відділенні музикології Лейпцизького університету.

Під час Першої світової війни Людкевич мобілізований до австрійської армії. Згодом потрапляє до російського полону і перебуває у місті Перовськ у Туркестані, де продовжує музичну творчість. Тим часом у Відні на Шевченківському вечорі звучать його твори, в тому числі народна пісня в його обробці «Чорна рілля ізорана». В роки Першої світової ця пісня стала найпопулярнішою на той час українською піснею. У Варшаві в 1934 році її, серед 50 українських пісень, вперше буде записано на грамофонну платівку.

Станіслав Людкевич серед січових стрільців. Перовськ. 1916. Людкевич – крайній зліва. Фото: collegiummusicum.com.ua

Після повернення з полону Людкевич деякий час жив у Києві, де  зустрічався із колегами Миколою Леонтовичем, Кирилом Стеценком, Олександром Кошицем. Також став свідком червоного терору, який здійснювали у столиці загони Муравйова у січні 1918 року.

До Львова повернувся під час польсько-української війни в 1919 році, і відтоді не залишав місто. Організовував перший український симфонічний оркестр при Музичному товаристві  ім. Миколи Лисенка. Пропозицію композитора створити у Львові Інститут церковної музики підтримав митрополит Андрей Шептицький. Згодом, коли Інститут було засновано, Людкевич  погоджується у ньому працювати.  Водночас співпрацював із хорами «Бандурист», «Сурма», «Боян», багато сил віддав редагуванню музичних творів, виданню навчальних посібників.

Людкевич поєднував композиторську діяльність та наукові дослідження. У власних творах композитора переважали монументальні твори, присвячені героїко-патріотичній тематиці. У 1928 році він написав «Стрілецьку рапсодію», засновану на популярних стрілецьких піснях. Згодом її перейменували у «Галицьку рапсодію».

Станіслав Людкевич не боявся бути принциповим під час радянської окупації. Коли 1948 року радянські спецслужби заарештували композитора Василя Барвінського, майже 70-літній Людкевич був єдиним, хто заступився за колегу. Підписав листа до Президії ВР СРСР з вимогою звільнити митця. Коли Барвінський, після 10 років радянських таборів, повернувся на батьківщину, Людкевич допомагав йому відновити  рукописи.

Найкращі музичні твори Людкевича написані на поезію Тараса Шевченка та Івана Франка: симфонія-кантата «Кавказ», кантати «Заповіт» та «Наша дума, наша пісня», хори «Косар» та «Ой вигострю товариша», солоспіви на слова Шевченка та кантата «Наймит», хори «Вічний революціонер», «Конкістадори», симфонічні поеми «Каменярі», «Мойсей», «Не забудь юних днів». У 1964 році Станіслав Людкевич став лауреатом Шевченківської державної премії за твори «Кавказ» та «Заповіт» на слова Тараса Шевченка.

Помер Станіслав Людкевич у 100-річному віці 10 вересня 1979 року у Львові, похований на Личаківському кладовищі.

1919, 24 січня – Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки ухвалила Закон про заснування Української Республіканської Капели.

Поштовхом для створення Капели став концерт з нагоди 25-річчя письменника і театрознавця Миколи Вороного 1 січня 1919-го. Саме на цьому вечорі Симон Петлюра запросив на аудієнцію композиторів Олександра Кошиця та Кирила Стеценка. Наступного дня у своєму кабінеті він дав завдання створити за тиждень Українську Республіканську Капелу для культурної промоції України в Європі. «За тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі Капела, а то, – добавив жартуючи, – розстріляю!», - писав у своїх спогадах Кошиць.

Олександр Кошиць (1875 – 1944) композитор, диригент, організатор та засновник Української республіканської капели. Фото: tyzhden.ua

Головним завданням Капели було показати культурну окремішність України від Росії, а відтак – засобами культури заявити про існування УНР та заручитися міжнародною підтримкою. Капела відряджалась передусім до Парижа, де після закінчення Першої світової війни вирішувалось питання щодо надання політичних прав колишнім постколоніальним народам.

Закон про заснування Української Республіканської Капели під патронатом Міністерства народної освіти і мистецтва Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки ухвалила 24 січня. Її учасники отримали статус державних службовців. Капелі виділявся з бюджет понад 1 млн карбованців і така ж сума франків на подорож Європою.

Спочатку Капела прибула до Праги, де з величезним тріумфом у травні 1919-го відбулися перші концерти. За словами Кошиця, «усе українське стало модним у Празі». Саме тоді європейська публіка вперше почула «Щедрик» Леонтовича. Не менше захоплення викликала традиція Української Капели виконувати під час своїх концертів не лише український національний гімн, але й гімн приймаючої країни.

Репертуар Капели будувався на основі фольклору, який мав показати глибинне коріння української культури. Це були колядки, щедрівки, канти, думи, релігійні твори. Народні пісні перекладалися для іноземних лібрето або коментувалися перед концертом, що проливало світло на сторінки української історії, відмінної від російської, і близької європейській культурі.

Українська Республіканська Капела у 1919-1920 рр. виступила з концертами в Чехії, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Голландії, Англії, Німеччині, Іспанії і Польщі, і впродовж 2 років дала понад 200 концертів. У 1919 році на концерт в Парижі потрапив знаменитий американський імпресаріо та бізнесмен Макс Рабінов, який пізніше організував турне Капели США та країнами Латинської Америки. Під час виступу Капели на Пласа де Торос в Мехіко 26 грудня 1922 року було зафіксовано світовий рекорд кількості присутніх – 32 тисячі!

Українська Республіканська Капела у США. Фото: tyzhden.ua

Капела виконала свою не лише свою культурну, але й політичну місію. Її діяльність вплинула на підвищення закордонного іміджу українських державних інститутів, які почали ставити за приклад. Бельгійська газета «De Volksgazet» в номері за 14 січня 1920 року писала: «В Українській Республіці урядова допомога власному національному мистецтву стоїть так високо, що є ідеалом для інших держав».

Протягом 1919–1924 років колектив дав майже тисячу концертів у 18 країнах. Хористи до останнього підтримвали зв'язки з урядом УНР в екзилі. Кошиць консолідував і зусилля української громадськості в Америці для збору коштів на українську армію. Кошти відсилалися особисто Симонові Петлюрі.

Хор під керівництвом Олександра Кошиця припинив діяти у 1926 році. Його учасники так і залишилися жити за кордоном, бо не могли повернутися в окуповану радянською владою Україну, де б їх неминуче чекали репресії. Сам Кошиць помер 21 вересня 1944 року у Вінніпезі в Канаді.