1881, 24 травня – у Києві народився Олександр Богомолець, вчений, який відкрив світові «сироватку Богомольця», що прискорювала зрощування переломів та загоєння м’яких тканин. Основоположник вітчизняної школи патофізіологів, доктор медицини, академік АН УРСР та її президент (1930–1946), академік та віце-президент АН СРСР.

Хоч НКВД і вважало його «підозрілим» через те, що  двоюрідний брат Вадим Богомолець був генерал-хорунжим Української Держави за гетьмана Павла Скоропадського.

Народився в Лук'янівській в'язниці, де за участь в революційній боротьбі перебувала його мати — Софія Богомолець (Присецька). Після розгляду справи її відправили на каторгу, де вона і померла від сухот. Хлопчик виховувався у дідуся Миколи Присецького. Вперше побачив свою матір лише в десять років, коли їм з батьком дозволили її відвідати. Батько працював земським лікарем.

Олександр Богомолець (1881-1946). Фото: esu.com.ua

Після закінчення гімназії Олександр Богомолець навчався на медичному факультеті Новоросійського університету в Одесі. 1909-го, у 28 років став доктором медицини. Всесвітньовідомий фізіолог Іван Павлов позитивно оцінив докторську дисертацію молодого вченого, наголошуючи, що новаторські ідеї відкриють «нові, набагато ширші перспективи в медичній науці».

 1911-го ректор Імператорського Миколаївського університету в Саратові професор Василь Разумовський запросив Богомольця сюди працювати. Він завідував кафедрою загальної патології з курсом бактеріології. Тут він створив лабораторію загальної патології, яка на ой час була кращою в Російській імперії.

З 1926-го професор Богомолець працював у Московському університеті. В цей період він досліджував переливання крові, вивчав можливість консервації донорської крові. 1929-го Олександр Богомолець став академіком АН України, а 1931-го — її президентом.

У Києві він створив і очолив Інститут експериментальної біології та клінічної фізіології, де розроблялися проблеми патологічної фізіології. У Києві Богомолець завершив ґрунтовне наукове дослідження — тритомний посібник з патологічної фізіології, удостоєний  Державної премії І ступеня.

В другому ряду сидять поруч: Олександр Богомолець (зліва) з сином Олегом на руках; майбутній генерал-хорунжий Української Держави Вадим Богомолець з донькою Ніною на руках. У верхньому ряду перша справа – Софія Тихоцька-Богомолець. Поруч з нею  її сестра Ольга. Знімок зроблений, не раніше 1913 рр. Фото: istpravda.com.ua

Олександр Богомолець заснував геронтологічну школу, де вивчав процеси старіння, одним із перших почав вивчати гіпертонічну хворобу. Опублікував понад 150 наукових праць з ендокринології, порушення обміну речовин, імунітету та алергії, раку, патології кровообігу, патогенезу, шоку, механізму дії переливання крові, старіння організму. Створив школу патофізіологів.

Переворотом у медицині стали дослідження Богомольця механізму продовження людського життя. Цим неабияк зацікавився Йосип Сталін, який хотів жити якщо не вічно – то довго, очікуючи від вченого «еліксиру молодості». «Цей шахрай усіх обдурив», – так відреагував Сталін на смерть Олександра Богомольця.

Внаслідок ідеологічної кампанії проти генетики, фізіології та патофізіології, які в Радянському Союзі були визнані буржуазною псевдонаукою припинила існування наукова школа Богомольця. Хоча розроблена ним антиретикулярна цитотоксична сироватка –«сироватка Богомольця» широко використовувалася.

Олександр Богомолець захоплювався музикою та полюванням. «Батько казав, що після науки він найбільше любить музику і живу природу. – згадував син Олександра Богомольця Олег. – Особливо він цінував Чайковського. Шоста фортепіанна симфонія була пов'язана у нього зі спогадами про матір. Коли будинок занурювався у сон, батько сідав за роботу і трудився до ночі. І весь цей час у нього в кабінеті тихо-тихо звучала музика. Такий режим він підтримував довго».

Олександр Богомолець помер 19 липня 1946-го у Києві.

1898, 24 травня – у Тобольську народився Борис Луговський, історик, етнограф, музеєзнавець.

Один з фундаторів Чернігівського наукового товариства – провідного краєзнавчого осередку регіону, створеного 1920-го. Секретар, згодом голова його етнографічної секції. Прагнув залучити до співробітництва сільських учителів, створити в їхньому середовищі мережу кореспондентів.

З 1925-го Борис Луговський очолював етнографічний відділ і виконував обов'язки секретаря Ради Чернігівського історичного музею. Завдяки його зусиллям фонди музею збагатилися численними етнографічними матеріалами.

Фольклорно-етнографічні студії Луговського присвячені творчості місцевих народних співців - кобзарів та лірників. «Чернігівські старці» (1927), «Автобіографічні відомості лірника Аксентія Шолоха» (1929). Значний інтерес становили спроби комплексного фольклорно-етнографічного вивчення чернігівських ярмарків, як-от: «Воздвиженський ярмарок» (1924).

Водночас Луговський співпрацював з історичною секцією Всеукраїнської академії наук, Комітетом примітивної культури та її пережитків у побуті й фольклорі України.

Навчався в аспірантурі Українського науково-дослідного інституту історії України в Харкові, звідки був виключений. Протягом 1934 – 1936 років працював у Путивльському краєзнавчому музеї (нині Сумська область), від 1937 – у Чернігівському міському бюро «Союздруку».

У серпні 1937-го НКВДисти заарештували Бориса Луговського, звинувативши у  керівництві міфічною «українською контрреволюційною організацією на Чернігівщині». Після виснажливих допитів його направили до психіатричної лікарні, де визнали осудним та винним у «своїх діяннях». В ув’язненні Борис Луговський покінчив життя самогубством. Обставини його смерті досі нез’ясовані.

1912, 24 травня – народився Михайло Стельмах, поет, письменник, драматург, автор творів для дітей, академік АН УРСР, Герой соціалістичної праці, лауреат Ленінської та Сталінської премій, Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка.

Писав твори у жанрі соцреалізму, поєднуючи з власними переживаннями, таким чином порушуючи канони радянської літератури.

Він зачіпав дражливі для тодішньої комуністичної влади теми УПА та Голодомору, і при цьому уникнув покарання.

В його творах було багато антирадянського, водночас він залишався толерантним до влади. Єдиний український радянський письменник, відзначений найвищими державними нагородами за свою творчість, який не входив до Компартії СРСР.

Михайло Стельмах (1912 - 1983). Фото: uk.wikipedia.org.

1914, 24 травня – у Львові народився Василь Охримович (псевдоніми – Павелко, Філософ, Охало, Бард, Кузьма, Пилип, Грузин, Далекий, Дальній, Чужий) – майор-політвиховник Української Повстанської Армії, член Українського Головної Визвольної Ради. Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 2-го класу (нагороджений посмертно).

Фото з книги А. Камінського “Василь Охримович”

Середню освіту здобув у Тернопільській гімназії. Юнаком включився у підпільну діяльність Організації Українських Націоналістів, за що у жовтні 1931 р. був заарештований польською поліцією. У  жовтні 1933 р. його вдруге заарештували й виключили з гімназії. Тож Василь далі навчався у Львові в «Малій семінарії» при Духовній семінарії. Він продовжив свою політичну діяльність, за що у 1935 році був заарештований, перебував у концтаборі Береза Картузька. Учетверте польська влада його арештовувала в 1937 р. під час проведення кампанії проти ОУН.  За п’ятим арештом 11 березня 1938 р. Василя Охримовича засудили на 8 років ув'язнення. На початку Другої світової війни у 1939 році після падіння Польської держави Василь Охримович втік із в’язниці.

У кінці літа 1941 року після розгортання нацистських репресій проти націоналістів Василь Охримович перейшов у підпілля. Він був учасником трьох конференцій ОУН. У 1943 р. очолив ОУН на західноукраїнських землях.  Брав активну участь у створенні Української головної визвольної ради (УГВР) в 1944 році.  У 1946–51-х рр. Василь Охримович проживав у Західній Німеччині, був провідним членом Закордонного представництва УГВР (у 1946-1951 рр.), членом Закордонних частин ОУН (до 1948 р.).

Для відновлення підпільної роботи в Україні 19 травня 1951 р. Василя Охримовича висадили із парашутом із американського літака. Він очолив ОУН Карпатського краю, згодом одержав військовий ступінь майора-політвиховника УПА.

6 жовтня 1952 р. під час спецоперації органів МДБ Василя Охримовича захопили у полон і перевезли до Києва. Після слідства і тривалих допитів Військовий трибунал Київського військового округу виніс йому смертний вирок, який виконали 19 травня 1954 р.

1964, 24 травня – вночі у Києві від підпалу загорілася Державна публічна бібліотека Академії наук УРСР (нині Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського). Полум’я знищило практично увесь відділ україніки та стародруки – 500  тисяч книг та рукописів.

Те, що залишилося на полицях Державної публічної бібліотеки АН УРСР після пожежі 24 травня 1964 року. Фото:kyiv.depo.ua.

Підпал здійснив співробітник бібліотеки Віктор Погружальський. На суді він зізнався, що з вечора залишився на роботі, там поспав, а під ранок знищив свої документи й підпалив книги у декількох місцях. Коли здійнялася пожежа і свідки викликали пожежників, ті швидко загасити полум'я не змогли. Бо в усьому районі не було води через аварію на водопроводі. Ліквідували пожежу лише 25 травня, а за деякими свідченнями - лише 26.

Зі 150 вогнеборців понад 10 отримали фосфорне отруєння. Це дало підстави припускати, що підпал був ретельно спланований радянською владою, а виконавець справи - Погружальський використав не просто сірники, а фосфорні шашки. Євген Сверстюк того ж 1964-го року написав памфлет "З приводу процесу над Погружальським", в якому звинуватив у знищенні духовного спадку українців - давніх рукописів тодішню "антиукраїнську владу". Так, за одну добу в полум'ї були знищені цінні джерела з історії України "домосковської доби, ціле наше середньовіччя пішло з димом", – як писала про це Оксана Забужко.

Сучасні дослідники Олег Бажан та Юрій Данилюк спростовують версію про підпал бібліотеки за участі радянських спецслужб з метою знищення унікальної колекції україніки, рукописних фондів. Оскільки саме ці колекції постраждали щонайменше.

1970, 24 травня – у місті Уссурійськ Приморського краю РФ народився Степанченко Дмитро Андрійович - майор, заступник командира механізованого батальйону по роботі з особовим складом, 1 окрема танкова бригада.

Загинув 05.09.2014 під час бою на блок посту біля села Шишково Слов’яносербського району Луганської області.

Під час бою командував обороною української позиції на яку наступали такі ворожі сили: 3 танки, 2 БМП-1, вантажний тентований автомобіль з особовим складом, ЗіЛ 131 з ЗУ-23-2 на кузові та позашляховик марки "Jeep".

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.