1866, 25 липня – у селі Вихилівка на Хмельниччині народився Модест Пилипович Левицький, письменник, публіцист, політичний діяч.

Походив із давнього шляхетського роду Рогуля-Левицьких, однак зрікся графського титулу і відкинув першу частину свого прізвища. У віці 15 років, ще навчаючись у гімназії, видав книжечку «Граф Мотика. Народні перекази в Поділлі». Закінчив історико-філологічний та медичний факультети Київського університету. Видав збірки «Оповідання» (1907), «У суді» (1918). Модеста Левицького характеризували як щирого демократа-народолюбця і лікаря-гуманіста, а його твори пронизані глибоким співчуттям до всіх принижених і скривджених.

«Він не був першорядним артистом, таким як Франко або Коцюбинський, але те, що він писав, йшло з глибини серця, було овіяно живим, глибоким почуттям і досягало великого ефекту власне тому, що було зогріте любов’ю, без якої навіть найбільший талант не може нас зворушити, і без якої всяка «віра», себто ідея, є мертвою», – писав Дмитро Дорошенко.

Модест Левицький – один із засновників Української радикальної партії. Створював «Просвіти», розповсюджував українські книжки, власним коштом видавав просвітницько-популярні брошури про холеру, сибірку, скарлатину.

За часів УНР – головний санітарний лікар залізниць України, директор культурно-освітнього відділу міністерства шляхів, голова української дипломатичної місії в Греції. Пізніше – міністр здоров’я уряду УНР у вигнанні, викладач Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословацька республіка).

Модест Левицький та Петро Шепченко – лікар-хірург,  член «Просвіти». Зліва направо. 1910-ті. Радивилів. Фото: uk.wikipedia.org

Керував туберкульозним санаторієм для вояків УНР. Багато писав. Підготував ряд мовознавчих розвідок, підручник «Граматика української мови».

У 1927-му повернувся в Україну, в Луцьку працював лікарем і викладачем гімназії, займався культурно-просвітницькою діяльністю. Як згадувала колишня гімназистка Ірина Левчанівська, «Модест Пилипович Левицький був душею гімназії, або її «добрим духом». Тихий, спокійний, він на педрадах гаряче заступався за учнів, як гімназійний лікар не лише дуже уважно, дбайливо лікував учнів, але часто на свої гроші купував їм ліки. Був ініціатором музею при гімназії, організатором оркестру бандуристів і т.п. Всі любили «дідуся»: і учні, і їхні батьки, і вчителі».

Земляки-сучасники називали його «батьком Волині».

Помер 16 червня 1932-го у Луцьку.

1928, 25 липня – в Києві народилася Юлія Семенівна Ткаченко, актриса, народна артистка України.

Юлія Ткаченко (1928 - 2008). Фото: gazeta.ua.

Юлія Ткаченко продовжила славетну театральну династію. Її батько Семен Ткаченко був режисером, пізніше – одним із засновників театру ім. І.Франка, ректором Київського театрального інституту. Мати – актриса театру ім. І.Франка Катерина Рій.

З дитинства Юля жила сценою. Закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Під час навчання познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Михайлом Задніпровським. Акторську династію продовжили їхній син Олесь Задніпровський та онук Назар.

Династія акторів. В центрі Юлія Ткаченко, справа її син Олександр Задніпровський, зліва її онук Назар Задніпровський. Фото: day.kyiv.ua.

57 років грала на сцені Національного українського драматичного театру імені І.Франка. Починала з такими корифеями театру, як Наталя Ужвій, Гнат Юра, Амвросій Бучма.  Гнат Юра і запросив її з чоловіком до театру.

Серед її ролей – леді Макбет, Кассандра, Інгігерда, Васса Желєзнова, Антігона, Клара Цаханасьян. Знялась у фільмах «Іду до тебе...» (1971), «Кассандра» (1974), «Далекий голос зозулі» (1985), «Людське щастя» (1982), «Дорога на Січ» (1994) та інших.

Викладала в студії при театрі ім. І.Франка, а з 1986 р. – на кафедрі акторської майстерності Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. 

Свого часу вона сприяла сценічній кар'єрі Ніні Матвієнко.

Померла 21 березня 2008 р. в Києві, похована на Байковому кладовищі.
 
 

Сергій Горобець.

1977, 25 липня – у місті Юрюзань Челябінської області РФ народився Шкарбун Дмитро Павлович – підполковник (посмертно), заступник командира авіаційної ескадрильї з виховної роботи, 456 бригада транспортної авіації.

Загинув у військово-транспортному літаку Ан-26, який було збито російськими бойовиками 14.07.2014 р. на висоті 6500 м. та який впав поблизу села Давидо-Микільське Луганської області.

Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року,  нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

1992, 25 липня – у селі Єлізавєтградка Олександрівського району Кіровоградської області  народився Шаповал Олександр Сергійович – капітан (посмертно), командир взводу ведення розвідки технічними засобами, 74 окремий розвідбат.  

Загинув 05.08.2015 р. разом з Віктором Росторопшою та Максимом Лянкою, підірвавшись на фугасі поблизу села Карлівка Мар'їнського району Донецької області.

Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року,  нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

Нагороджений пам’ятним знаком Черкаської міської ради "За заслуги перед містом Черкаси" І ступеня (посмертно).