1913, 26 лютого – у місті Кіцмань на Буковині народилася Дарія Ребет (уроджена Цісик), правник, публіцист, голова проводу Організації українських націоналістів за кордоном. Дружина відомого діяча ОУН Лева Ребета. Під час Другої світової війни стала єдиною жінкою, яка увійшла до Проводу ОУН, а з липня 1944-го – до Президії Української Головної Визвольної Ради.

Дарія Ребет (1913-1992). Фото: chasipodii.net

Її батько був сином греко-католицького священика, а мати – донькою православного. Дід Дарії Цісик по материнській лінії Єротей Федорович у другій половині ХІХ ст. належав до «пробудителів Буковини». Він брав участь у похованні Тараса Шевченка у Каневі. Обіймав високу посаду в Українській Православній Церкві тоді ще австрійської Буковини, дружив із письменницею Ольгою Кобилянською, у його помешканні бувала й Леся Українка. За родинними переказами Федоровичі були козацького роду. Дома висів козацький герб, а полковник Федорович служив у війську Богдана Хмельницького.

Дарія Цісик підлітком увійшла до Української військової організації, згодом до Організації українських націоналістів. Ці зв’язки вона приховувала від батьків. У 1930-х роках вона вивчала право у Львівському університеті, але звідти її видворила польська влада. Ступінь магістра права вона здобула у Католицькому університеті в Любліні. Потім були арешт, ув’язнення, смерть матері.

«Мене арештували в середині березня 1939 року, – писала у спогадах Дарія Ребет. – Коли ми троє (в тому числі Лев Ребет – майбутній чоловік Дарії Цісик) з двома охоронцями безпеки опинилися в замкненому купе, тоді з усією виразністю виринуло переді мною обличчя моєї мами у хвилину нашого прощання. Вона знала наше становище, отож знала, як і я, що ми прощаємося востаннє. Вона не плакала, але її з легким блиском широко відкриті очі дивилися на мене спокійно. І тепер у цьому купе найшла на мене хвилина, коли «самі сльози ллються». І на цьому довгому шляху між Стриєм і Львовом вилилася, мабуть, остання крапля моїх сліз, бо вже їх більше не було ані в самотній в’язничній камері, де можна було наплакатися досхочу, ані після повідомлення в тюрмі, що моя мама померла...»

Вдруге Дарію Ребет ув’язнено німецькою окупаційною владою за участь в Українському державному правлінні (після проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року) та належність до ОУН (б). За тиждень до народженням сина Дарія вийшла на волю з гестапівської тюрми у Львові. 1942-го вона народила сина Андрія, але залишилася у націоналістичному підпіллі. Вона протягом двох з половиною років сама виховувала первістка. Деякий час маленький Андрій перебував у Стрию у знайомої Ребетам родини, а його мати продовжувала підпільну боротьбу. Лев Ребет у цей час перебував у концтаборі Аушвіц.

Наприкінці 1944-го подружжя Ребет після трирічної розлуки зустрілося у Відні. Сина Лев Ребет побачив лише у Братиславі, і той довго називав його «вуйко Тато». Згодом родина переїхала до Мюнхена.

У 1979-1991 роках Дарія Ребет очолювала Політичну раду ОУН за кордоном. Активно розбудовувала жіночий рух в еміграції. За її участі створено Лігу Жінок в екзилі.

Активно співпрацювала з українською еміграційною періодикою. Входила до редколегій часописів «Сучасна Україна», «Сучасність», «Український самостійник». Автор багатьох статей про ідеологію ОУН та український визвольний рух.

Як згадувала в Ірина Козак, довголітній ветеран ОУН: «…життя Дарії Ребет не було легке. У відносно молодому віці [1957 р.] вона втратила чоловіка… Вона мусила сама виховувати дітей і власною працею забезпечити екзистенцію для дітей і для себе. Проте вона не покинула ні політичної, ні громадської праці. Дарія Ребет належала до небагатьох політичних діячів, які не цуралися громадської праці… Дарія Ребет займалася проблемами України, студіювала її дійсність в усіх ділянках життя народу, старалася пізнати і зрозуміти, в яких страшних умовах наш нарід боровся за своє біологічне і національне існування під російсько-большевицьким режимом. Вона боліла тим, що денаціоналізація і русифікація набрали значних розмірів, але, попри все те, її віра в українську людину і український нарід, в його здорові нерви і непереможну силу будуть несхитні».

Померла 5 січня 1992-го в Мюнхені. У 2010-му Дарія Ребет разом із чоловіком урочисто перепоховані у Львові на Личаківському цвинтарі.

1944 рік

Загін повстанців (до 50 чоловік) біля села Перемилівка на Рівненщині атакував конвой, що супроводжував 11 заарештованих підпільників. Під час нападу конвоїри намагалися знищити полонених, загинули троє осіб, декілька зазнали поранень. Повстанці знищили сержанта і червоноармійця та звільнили вцілілих арештантів.

1946 рік

Пошукова група НКВД захопила криївку біля села Старий Кропивник на Дрогобиччині. Загинули надрайонний провідник Михайло Дідик – «Сірий» та ще двоє повстанців, двох захоплено в полон.

Сотня «Опришки» УПА-Захід влаштувала засідку на пошукову групу НКВД, що переслідувала загін, під горою Стовба на Станіславщині. Знищено 19 військових, решта в паніці розбіглися.

В оборонному бою з загоном НКВД у селі Конюшки-Тулиголови на Дрогобиччині загинули надрайонний референт СБ «Рубай», районний референт Софія Мовчан і 13 воїнів УПА.

Під час зіткнення з опергрупою НКВД на хуторі Литвин на Львівщині знищені офіцер і 1 військовий. Загинули 4 повстанці, семеро зуміли прорватися.

1947 рік

Опергрупа МГБ та полк внутрішніх військ у селі Йосиповичі на Дрогобиччині захопили в полон повстанця «Чорного».

1948 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Тернава та Млинська на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

1949 рік

У селі Сілець Беньковий на Львівщині повстанцями знищені голова колгоспу, секретар сільради та голова земельної комісії.

Під час зіткнень із загонами МВД на Дрогобиччині, в селі Дуліби загинули референт районного проводу Степан Соколик – «Марко» та ще два підпільника, а в селі Юсиптичі – знищені 2 військових, троє поранені.

1950 рік

Група повстанців змушена була вступити в бій із загоном МВД у селі Тучне на Львівщині. Загинули 4 підпільника, серед них – окружний референт СБ «Демид».