1913, 26 лютого – на Буковині народилася Дарія Ребет (уроджена Цісик), правник, публіцист, голова проводу УОНЗ. Дружина відомого діяча ОУН доктора Лева Ребета.

У роки Другої світової війни вона стала єдиною жінкою, яка увійшла  до Проводу ОУН, а з липня 1944-го – до Президії Української Головної Визвольної Ради.

Її батько був сином греко-католицького священика, а мати – донькою православного. Дід Дарії Цісик по материнській лінії Єротей Федорович у другій половині ХІХ ст. належав до «пробудителів Буковини». Він брав участь у похованні Тараса Шевченка у Каневі. Обіймав високу посаду в Українській Православній Церкві тоді ще австрійської Буковини, дружив із письменницею Ольгою Кобилянською, у його помешканні бувала й Леся Українка. За родинними переказами Федоровичі були козацького роду. Дома висів козацький герб, а полковник Федорович служив у війську Богдана Хмельницького.

Дарія Цісик підлітком увійшла до Української військової органіації,  згодом до Організації українських націоналістів. Ці зв’язки вона приховувала від батьків.  У 1930-их роках вона вивчала право у Львівському університеті, але звідти її видворила польська влада. Ступінь магістра права вона здобула у католицькому університеті в Любліні. Потім були арешт, ув’язнення, смерть матері.

«Мене арештували в середині березня 1939 року.– писала у спогадах Дарія Ребет. – Коли ми троє (в тому числі Лев Ребет – майбутній чоловік Дарії Цісик) з двома охоронцями безпеки опинилися в замкненому купе, тоді з усією виразністю виринуло переді мною обличчя моєї мами у хвилину нашого прощання. Вона знала наше становище, отож знала, як і я, що ми прощаємося востаннє. Вона не плакала, але її з легким блиском широко відкриті очі дивилися на мене спокійно. І тепер у цьому купе найшла на мене хвилина, коли «самі сльози ллються». І на цьому довгому шляху між Стриєм і Львовом вилилася, мабуть, остання крапля моїх сліз, бо вже їх більше не було ані в самотній в’язничній камері, де можна було наплакатися досхочу, ані після повідомлення в тюрмі, що моя мама померла...».

Вдруге Дарію Ребет ув’язнено німецькою окупаційною владою за участь в Українському державному правлінні (після проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року) та належність до ОУН (б). За тиждень до народженням сина, Дарія вийшла на волю з гестапівської тюрми у Львові. 1942-го вона народила сина Андрія, але залишилася у націоналістичному підпіллі. Вона протягом двох з половиною років сама виховувала первістка. Деякий час маленький Андрій перебував в Стрию у знайомої Ребетам родини, а його мати продовжувала підпільну боротьбу. Лев Ребет у цей час перебував у концтаборі Аушвіц.

Наприкінці 1944-го подружжя Ребет, після трирічної розлуки зустрінуться у Відні. Сина Лев Ребет побачив лише у Братиславі, і той довго називав його «вуйко Тато». Згодом родина переїхала до Мюнхену, де 5 січня 1992-го Дарія Ребет і померла.

30 жовтня 2010 року останки Дарії та її чоловіка Лева Ребетів урочисто були перепоховані у Львові на Личаківському цвинтарі.

1920, 26 лютого – Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила «Закон про хлібну розверстку». Відновлювалася продовольча диктатура та державна хлібна монополія, запроваджена 1919-го на Україні. Передбачалося заготовляти хліб за твердими цінами у розмірі 25 % від врожаю минулих років, встановлювалися чіткі строки здачі хліба державі по губерніях при диференційованому підході до кожної з них у визначенні обсягу розверстки. Розверстці зернових продуктів підлягали господарства, які мали понад 3 десятин посівної площі. Найбільша кількість продукції вилучалася у заможних селян, біднота звільнялась від розверстки повністю.

1925, 26 лютого – Політбюро ЦК КП(б)У ухвалив декрет РНК УСРР «Про заходи термінового здійснення повної українізації радянського апарату». Згідно декрету в громадських організаціях публічно-правового характеру українізація мала здійснюватися в особливому порядку, з встановленням особливих строків, відповідно до характеру їх роботи. Громадським господарським організаціям належало підтримувати зв’язки з місцевим українським населенням та місцевими українськими органами, а також вести діловодство українською мовою. Питання про українізацію в профспілках пропонувалося передати на розгляд оргбюро ЦК КП(б)У.

1945, 26 лютого – пленум ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про хід виконання постанови ЦК КП(б)У від 10 січня 1945 р. «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в Західних областях УРСР». Поставлено завдання партійним, державним, комсомольським органам у справі остаточної ліквідації самостійницького руху до 15 березня 1945 р. У матеріалах пленуму зазначалося, що за період від 10 січня до 23 лютого 1945 р. на території західноукраїнських областей вбито понад 11 тис. повстанців та членів ОУН, ув’янено 26 тис., прибуло з повинною 22 тис. повстанців та оунівців та понад 13 тис. призовників, які ухилилися від мобілізації до Червоної армії.

1986, 26 лютого – у смт Ставище Київської області народився Цимбал Сергій Володимирович – солдат, розвідник, 25 батальйону територіальної оборони "Київська Русь".

Загинув 07.10.2014 року біля м. Дебальцеве Донецької області. З 3-ма іншими солдатами пішов на завдання у розвідку і потрапив у засідку російських спецпризначенців. Сергій, прикривши собою відхід групи, ціною власного життя, врятував життя своїх побратимів.

Указом Президента України № 636/2015 від 13 листопада 2015 року,  присвоєно звання «Герой України» (посмертно).

Указом № 12 від 15 січня 2016 р. нагороджений відзнакою "Народний Герой України" (посмертно).

Нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).

Підготувала Наталя Слобожаніна.