1885, 26 жовтня – в с. Малий Буялик Херсонської губернії народився Андрій Ніковський– громадсько-політичний і державний діяч, літературознавець, публіцист.

З юних років брав активну участь у культурно-просвітницькому русі, зокрема, з 1906-го у роботі Одеської «Просвіти». Під час навчання в Новоросійському університеті став членом Товариства українських поступовців.

У березні 1917-го Андрій Ніковський став членом Української Центральної Ради. Тоді ж заснував та був незмінним редактором газети «Нова рада» (1917 – 1919). «Ставний, високий, з енергійною плавкою ходою й рухами: повен якоїсь вродженої панської чепурності. Ніковський був на диво обдарований від природи здібностями й красою. Говорив і сміявся тихо. Ніколи мені не довелося чути піднесеного його голосу. А проте, умів мовчки заморозити людину», − пише про нього у спогадах письменниця Галина Журба. Вона, як і Павло Тичина, працювали разом у редакції.

Разом з урядом Директорії Української Народної Республіки емігрував до Польщі. У 1920 – 1922 роках очолював Міністерство закордонних справ УНР. А наступні два роки жив у Берліні. Не полишав надії повернутися до України, де залишались його діти. 1924-го отримав дозвіл на в’їзд до Радянської України. «Візит до Ніковського в справі доручення йому видання «Соняшної машини» на Україні, щоб не вкрали большевики, − записав у «Щоденнику» Володимир Винниченко від 14 вересня 1924-го. – Розпухле, обрюзгле, товсте лице з нездоровим кольоровим блиском. Їде в Україну працювати в Академії. Всього боїться».

Та вже 1929-го Андрія Ніковського арештували як одного із ймовірних керівників Спілки визволення України. Його засудили до 10 років ув’язнення. Після звільнення 1940-го – мешкав у своєї доньки в Ленінграді, де й помер 1942-го року під час блокади міста.

1919, 26 жовтня – з благословення митрополита Київського Антонія миряни здійнили хресні ходи з церков міста до Києво–Печерської Лаври, а звідти на Софійську площу, де відбувся урочистий молебень з нагоди порятунку Києва від більшовиків.