1929, 27 квітня – загинув Яків Щириця («Мамай»), холодноярський отаман.

Народився 8 жовтня 1887-го у селі Боровиці на Черкащині.

Навчався в Головківській учительській школі, працював сільським учителем (1906-1914).

Учасник Першої світової війни, в 1917-му закінчив Київську військову школу, здобув чин прапорщика. Займався українізацією частин російської армії. У 1918-му повернувся додому, продовжив вчителювати. Став членом української партії есерів.

З приходом денікінців пішов у підпілля. В 1919-1920-х роках очолював Білоярський полк – загони самооборони ряду сіл рідного Чигиринського повіту. Брав участь у боях із денікінцями, червоними козаками анархо-комуніста Свирида Коцура, більшовиками, не давав останнім переправляти по Дніпру зброю і продовольство. «Охорона зробила собі дерев’яну печать з написом «Білоярський полк» і я, таким чином, був командиром цього полку, який чисельно доходив один раз до 150 чоловік…, – розповідав пізніше Яків Щириця на допитах. – Було вже і жовто-блакитне знамено з написом: «Хай живе Україна», здається. Був штаб полку, вірніше, збиралися його організувати. Політичною нашою метою було наступне: організувати широкий повстанський рух… для самозахисту».

18 березня 1920-го взяв участь у знаменитому з’їзді холодноярських отаманів. У 1921-му об’єднався із загонами Мефодія Голика-Залізняка та Герасима Несторенка-Орла, діяв у районі Холодного Яру.

У серпні, після проголошення амністії, здався більшовикам (за іншою версією, легалізувався завдяки підробленим документам). Працював учителем, навчався на історичному факультеті Катеринославського інституту народної освіти, познайомився з Дмитром Яворницьким. У 1926-му став кандидатом у члени ВКП(б), викладав у Дніпропетровському землевпорядному технікумі.

Як згадувала дочка Ніна: «Про батька знаю тільки зі слів матері… Це була дуже витримана людина, врівноважена й дуже працездатна. Любив книжки. Як йшов з роботи, завжди заходив у книжкову крамницю і обов’язково приносив якусь книгу додому. У нас була багата бібліотека… Батько був дуже чесною та культурною людиною, вірний козацьким законам. Був здібний, сам змайстрував бандуру, грав на ній».

У 1928-му заарештований ГПУ за доносом першої дружини. Розстріляний 27 квітня 1929-го у Черкасах, похований на міському цвинтарі.

Підготував Сергій Горобець

1965, 27 квітня – у селі Криничуватому Бобринецького району Кіровоградської області народився Юрій Олефіренко, капітан першого рангу 42-го батальйону територіальної оборони, командир 73-го морського центру спеціального призначення.

Пройшов війну в Афганістані. 20 вересня 1984-го Юрія призначили розвідником-снайпером першого підрозділу спецназу Головного розвідувального управління Генерального штабу ЗС СРСР у складі 40-ї армії – 459-ї окремої роти спеціального призначення (військова частина 44633, м. Кабул).

Після здобуття Україною незалежності залишився на військовій службі. Проходив службу у 50-му навчальному центрі спеціального призначення (в/ч 83483, згодом – А-0759, тоді Кіровоград) та 73-му морському центрі спеціального призначення (в/ч А-1594, Очаків Миколаївської області).

З 27 жовтня 2008-го по 30 жовтня 2009 р. працював у складі місії української військової розвідки – невеличкого підрозділу, який брав участь в операціях НАТО у складі литовського контингенту Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані (ISAF).

18 грудня 2010 Юрій Олефіренко був звільнений з військової служби за віком. Утім, влітку 2014-го добровільно звернувся до військового комісаріату і добився призову на військову службу за мобілізацією.

Загинув 16 січня 2015 року в районі Гранітного – Миколаївки, за 40 км від Маріуполя, під час розвідувальної операції з виявлення ворожих позицій та корегування артилерійського вогню. Закривши собою від вибуху мінометної міни трьох підлеглих, Юрій Олефіренко отримав тяжкі осколкові поранення, від яких помер дорогою до госпіталю.

Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, почесним знаком "Маріуполь. Відстояли – Перемогли".

Його іменем назвали десантний корабель.

За матеріалом Книги пам'яті полеглих за Україну.