1745, 27 жовтня – у Глухові на Чернігівщині народився Максим Березовський – композитор, диригент, співак.

Освіту отримав у Києво-Могилянській академії. Писав твори для студентського хору. Хлопця помітив гетьман Кирило Розумовський і запросив 14-літнього Максима до Петербургу. Його зарахували до капели князя Петра Федоровича (майбутнього імператора Петра ІІІ). Князь був поціновувачем гарної музики і у своєму маєтку Оранієнбаум збудував “Оперний дім”, куди запрошував відомих оперних співаків з Італії. Тут Березовський дебютував у опері “Олександр з Індії”. Зі списків виконавців опери, за винятком Березовського, решта солістів були жінки (переважно італійки). Вони виконували чоловічі ролі, призначені для сопраністів (кастратів). Згодом він виступав у складі придворної капели.

“Серед українських композиторів виділяється …Максим Березовський, –  писав у спогадах історик мистецтва, член Санкт-Петербурзької Академії наук Якоб фон Штелін, – надзвичайно обдарований, має смак і мистецтво створювати витончені композиції церковних творів. Вдало поєднує пристрасну італійську мелодію з ніжною грецькою”. У середині 60-х ХVІІІ ст. він став визнаним композитором при імператорському дворі. Написав один із найвизначніших творів – хоровий концерт на псалом Давида “Не покидай мене у пору старості”.

     Пам’ятник композитору, оперному співаку Максиму Березовському (1745 – 1777) у Глухові (нині Сумська область). Встановлений 1995-го. Бронза. Скульптор – Інна Коломієць. Фото: mamache.wordpress.com

Під час навчання у Італії Березовський перебував під покровительством Джованні Батісти Мартіні-монаха – композитора, музикознавця, найкращого музичного педагога в Європі, учителя Вольфганга Амадея Моцарта. Він вважав Березовського одним із найталановитіших та улюблених учнів.  “Пан Максим володіє всіма даними для вивчення мистецтва контрапункту і обіцяє стати видатним творцем музики”, –  написав падре Мартіні у листі до директора російських імператорських театрів Івана Єлагіна.   

Наполіг, аби 1771-го молодому композитору присвоїли статус іноземного члена Болонської  філармонійної академії.

1773-го прем’єра опери “Демофонт” тріумфально відбулась у Ліворно. Місцева преса із захопленням відгукувалась про оперу та її автора. У Італії композитор став упізнаваним.

Після повернення Березовський працював у Придворній капелі без “визначеного заняття”. Заробляв переписуванням нот, жив у борг. Не мав нового костюма, в якому міг би ходити на концерти. Без надії на краще у 31 рік покінчив життя самогубством. Тіло знайшли з перерізаним горлом.

Катерини ІІ звеліла знищити усі твори композитора.

“Композитор Максим Березовський помер сього місяця 24-го дня; заслужене ним жалування слід було б по сей день і видати. – йдеться у доповідній записці Івана Єлагіна від 25 травня 1777-го. – Та як по смерті його нічого не зосталося й поховати тіло нічим”.

1776, 27 жовтня – у родинному маєтку неподалік міста Пирятин на Полтавщині народився Яків Маркович – історик, етнограф, фольклорист.

Титульна сторінка праці Якова Марковича «Записки о Малороссии» (видана 1798-го). Фото: www.ex.ua

1798-го у Петербурзі Маркович видав невелику за обсягом - 98 сторінок - книгу “Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях”. Її історики оцінювали як енциклопедію відомостей про Україну, її природу, історію, населення, мову і поезію.

Початкову освіту здобув у приватному пансіоні “мадам” Леянс у Глухові. Досконало вивчив французьку та німецьку мови. Протягом 1792-1794 навчався у московському шляхетському пансіоні. Після закінчення служив у гвардійському полку в Петербурзі. Невдовзі службу покинув і в грудня 1797-го влаштувався перекладачем у Колегію закордонних справ.

Зацікавився історією України, її географією та етнографією. 1795-го Яків Маркович здійснив наукову експедицію в Україну, де збирав інформацію для своєї енциклопедичної праці “Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях”.

Ця книжка - вершина української історіографії ХVІІІ ст., яка просякнута просвітницьким духом з використанням великої кількості літератури. Нині видання є раритетом і відсутнє у київських бібліотеках. Один примірник зберігається в бібліотеці Харківського національного університету імені Василя Каразина.

Як видно з титульної сторінки, ця книжка була лише першою частиною великої праці, що її задумав автор. Передчасна смерть (самогубство) не дозволила завершити плани. Подейкували, що Маркович постійно просив у матері гроші. Заборгувавши чималу суму не міг розрахуватись. Мати відмовилась надсилати ще. Поховати 27-річного Якова було складно. Церква забороняла відспівувати самогубцю. Жалівся Марковичів родич, який займався похороном. 

Похований Яків Маркович у Петербурзі.

1919, 27 жовтня – у Відні народився Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984) – історик, публіцист, педагог, дослідник української суспільно-політичної думки.

Іван Лисяк-Рудницький (1919 – 1984). Фото: krytyka.com

Перший проаналізував історію української політико-правової думки другої половини XIX – середини 80-х XX ст. Він — автор близько 200 наукових праць з новітньої історії України, формування модерної української нації та української політичної думки. Із найвидатніших праць: "Проти Росії чи проти радянської системи" (1961), "Україна між Сходом і Заходом" (1966), "Між історією і політикою" (1973), "Політична думка українських підрадянських дисидентів" (1981), "Націоналізм і тоталітаризм" (1982).

Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. У 1939-му виїхав на навчання до Берлінського університету, пізніше захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі.

Із 1951-го жив у США. Спочатку стажувався в Колумбійському університеті, а потім п’ятнадцять років викладав історію в Ля Саль Коледж (Філадельфія) та Американському університеті у Вашингтоні. У 1950—1960-х співпрацював з Українською вільною академією наук і мистецтв у США, був дійсним членом НТШ та Української вільної академії наук в Канаді. З 1971-го і до останніх днів жив у Канаді. Був одним із засновників Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті.

Особливістю творчої спадщини Івана Лисяка-Рудницького є науково-публіцистичні есе. Він умів формулювати складні проблеми доступною мовою, але без спрощень. Свої твори готував надзвичайно старанно, неодноразово переписував, прагнучи їх вдосконалити, міг повертатися до опрацьованої теми і через кілька років, щоб створити новий текст, який не повторював поперенього.

Окреслюючи особливості суспільно-політичного розвитку України, його першою важливою прикметою І. Лисяк-Рудницький вважав органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної - соціально-політичної і східної - християнсько-духовної.

Цитати з творів Івана Лисяка-Рудницького:

 “Існування нації спирається на свідому волю її членів”.

“Якщо людина не хоче виконувати обов’язків, зв’язаних з приналежністю до нації, — якщо вона саботує закони, якщо вона не почуває себе співвідповідальною за долю колективу, якщо вона притримується філософії “моя хата скраю” — тоді вона ділом засвідчує, що вона ані дорожить своєю приналежністю до нації, ані самим життям нації. Нація, що в неї велика частина або більшість членів охоплена такими настроями, засуджена на загладу. Історія повна відповідних прикладів”.

 “Нація — феномен політичної сфери. Нація — це колектив людей, що хочуть бути державою. Тому зовсім оправдано в деяких західних мовах (французькій, англійській) слово “нація” вживають як синонім “держави”. Що ж до факту чужинецького завоювання, то він сам собою ще не припиняє життя нації, поки в даному колективі є сильна, ділами засвідчена воля бути політичним суб’єктом”.

“Оскільки суттю нації є воля творити політичний колектив, етнічна гомогенність (однорідність) для цього сама собою — не конечна передумова, але вона дуже полегшує формування спільної політичної волі. Ідеал етнічно однорідної нації-держави тільки тоді здатний себе історично виправдати, коли даний народ має суб’єктивні (хотіння і уміння) та об’єктивні (чисельність, відповідна геополітична ситуація і т. д) передумови, щоб виконати ті тяжкі й складні завдання, що їх сучасний стан цивілізації накладає на кожну державу”.

1937, 27 жовтня – в Карелії, в урочищі Сандармох, розпочалися  наймасовіші розстріли в’язнів Соловецького табору особливого призначення. До 4 листопада тут радянська влада знищила 1111 осіб.

Пам’ятний знак в урочищі Сандармох. Фото: maxpark.com

Урочище Сандармох розташоване за 19 кілометрів від міста Медвеж’єгорськ. Воно стало спеціальною територією, яку органи НКВД СРСР використовували для масових страт. Наприкінці 1930-х тут розстріляні майже 10 тисяч осіб – спецпоселенців, в’язнів із Біломорсько-Балтійського каналу та Соловецьких таборів. Усього виявлено 236 розстрільних ям.

Наприкінці жовтня 1937-го Сандармох став місцем страти соловецького тюремного етапу. За кілька днів тут загинули Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Павло Пилипович, вчені, політичні й державні діячі Володимир Чехівський, Степан Рудницький, Матвій Яворський і багато інших українських інтелектуалів.

Як встановив російський дослідник Олександр Черкасов, смертників “готували” до страти у трьох кімнатах бараку в Медвежій Горі. У першій – звіряли прізвище і роздягали, в другій – зв’язували, в третій – лупили по голові дерев’яною “колотушкою”, аби людина втратила свідомість. Далі вантажили на машини і по 40 душ перевозили в Сандармох. Напівживих людей скидали до великих ям, а член розстрільної бригади Михайло Матвєєв особисто стріляв кожному в голову.

Місце злочину, вчиненого 27 жовтня - 4 листопада 1937-го, довгий час приховувалося. Його виявили лише в 1997-му.

1925, 27 жовтня - у місті Мелітополі завершено перевірку особового складу міліції та карного розшуку. Внаслідок чистки знято з посад від 15 до 20% співробітників, переважно за пияцтво та грубе поводження із селянами.

1925, 27 жовтня  -  у Миколаєві відбувся суд над “доглядачами моралі” с. Новогригорівка: уповноваженим КНС і головою КНС, які вчинили самосуд над односільчанкою – коханкою одруженого чоловіка. Порушницю моралі заарештували та під барабанний бій під прапором із ганчір’я провели селом, після чого ув’язнили у підвалі. Винних у самосуді приречено до умовного позбавлення волі строком на три роки.

1925, 27 жовтня  - у Парижі на Міжнародній виставці декоративного мистецтва художник київського театру “Березіль” Вадим Меллер отримав премію за макет декорацій до вистави “Секретар профспілки” по Леруа Скотту.

1932, 27 жовтня – в доповідній записці Всеукраїнської контори “Торгсин” “Про закупівлю побутового золота в населення за першу декаду жовтня 1932 р” йшлося: “Планом передбачено заготовити 920 кг, куплено 281 кг”.

1943, 27 жовтня – на Закарпатті народився Йосип Тереля – учасник українського правозахисного руху, жертва радянської каральної психіатрії, політв’язень.

1965, 27 жовтня –  у смт. Мала Дівиця  Прилуцького району  Чернігівської області народився Міхнюк Олег Іванович - старший сержант, сержант матеріально-технічного забезпечення 2-ої роти охорони,  24-ого батальйону територіальної оборони "Айдар".

Загинув 20.08.2014 року внаслідок мінометного обстрілу позицій підрозділу біля смт. Новосвітлівка, Краснодонського району, Луганської області. Один з ініціаторів і засновників Української спілки ветеранів Афганістану, сотник 8-ї «афганської» сотні Самооборони Майдану.

Указом Президента України № 660/2014 від 21 серпня 2014 р. нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

Указом Президента України № 494/2015 від 21 серпня 2015 року, присвоєно звання «Герой України» (посмертно).

 Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).

Підготували Наталя Слобожаніна, Леся Бондарук, Сергій Горобець.